Чи правильно я оцінив значущість того моменту? Чи міг я знати, що та година стане для мене Судною Годиною?

Але щодо поведінки вибору в мене не було. Я міг лише стояти нерухомо. І я стояв. Та ось цар випростав руку під черевом у левиці, яка саме переступала через нього, ходячи туди й сюди. Він показав на двері й мовив:

— Будь ласка, зачиніть їх, пане Гендерсон. Відчинені двері діють їй на нерви.

— А можна мені поворухнутися? — запитав я.

Мій голос прозвучав так хрипко, наче горло в мене заржавіло.

— Можна, але повільно, — сказав він. — Ви не турбуйтесь, Атті поведеться так, як я їй накажу.

Я обережно поточився до дверей і коли нарешті досяг їх, рухаючись повільно-повільно, мене раптом опанувало невтримне бажання переступити через поріг, сісти вже потойбіч і там почекати. Але за жодних обставин, хоч би чого це мені коштувало, я не міг дозволити, щоб моя дружба з царем ослабла. Тому я прихилився до дверей і зачинив їх вагою свого тіла, глибоко зітхнувши, коли налягав на них. Я почував себе геть розбитим. Я не міг переживати кризу за кризою і знову кризу — як за два останні дні.

— А тепер підійдіть сюди, Гендерсоне-сунго, — сказав цар. — Поки що все у вас виходить чудово. Можете рухатися трохи швидше, тільки не рвучко. Ближче до нас ви будете в більшій безпеці. Леви далекозорі. Очі в Атті пристосовані бачити на відстані. Ну ж бо, підходьте.

Я став наближатися до них, стримуючи дихання і подумки проклинаючи й царя Дафу, і його левицю, тремтячи і втупившись у кінчик її хвоста, що ковзав сюди-туди з розміреністю метронома. Опинившись посеред підвалу, я мав таке відчуття, що на всьому білому світі немає для мене жодної точки опори.

— Ближче підходьте, ближче, — сказав цар і зробив знак двома пальцями. — Вона звикне до вас.

— Якщо я доти не помру, — сказав я.

— О ні, Гендерсоне, вона вплине на вас, як уже вплинула на мене.

Коли я підійшов на відстань випростаної руки, він потяг мене до себе, водночас лівою рукою відтрутивши морду левиці вбік. З великими труднощами я видерся на ту лаву-поміст. Насамперед я спробував утерти обличчя від поту. Та марно, бо внаслідок лихоманки воно було сухісіньке. Атті пішла в кінець помосту, потім рвучко повернула назад. Цар відвів її морду від моєї потилиці, що настовбурчилася, наче морський їжак, коли левиця тицьнулася в неї. Атті обнюхала мою спину. Цар усміхався, вважаючи, що наші взаємини розвиваються чудово. Я тихо заплакав. Потім левиця відійшла, і цар сказав:

— Не тривожтеся так, Гендерсоне-сунго.

— О, величносте, я нічого не можу з собою вдіяти! Це сильніше за мене. І справа не тільки в тому, що я її боюся, а я таки боюся її — і дуже. Надмірна яскравість суміші — ось що мене діймає. Яскравість суміші. Я й сам не розумію, чому я не годен терпіти страх, з яким давно знайомий і який лизав мене так часто. — І я захлипав, але не дуже голосно, щоб чогось не сталося.

— Ліпше помилуйтеся красою цього звіра, — сказав він. — Не думайте, що я піддаю вас такому тяжкому випробуванню заради самого випробування. Ви, либонь, гадаєте, що це — перевірка нервів? Промивання ваших мізків? Клянуся честю, ви помиляєтесь. Якби я не був твердо переконаний, що Атті в усьому мене послухається, я вас сюди не привів би. Невже ви гадаєте, що я здатний на підлоту?

Його рука з гранатовим перснем лежала на шиї в левиці.

— Якщо ви залишитеся там, де стоїте, — сказав він, — то я гарантую вам цілковиту безпеку.

Він стрибнув з помосту, і рвучкість його рухів укинула мене в шок. Я відчув, як у моїх грудях вибухнув жах. Левиця стрибнула за ним, і обоє відійшли на середину підземелля. Він зупинився і щось владно їй сказав. Вона сіла. Дафу знову заговорив, і левиця повалилася на спину й роззявила пащу, а він присів навпочіпки й засунув руку їй між зуби, майже торкаючись поморщених губів; а тим часом її хвіст вигнувся дугою на кам’яній підлозі і рвучко метлявся сюди-туди. Забравши руку з пащі, цар звелів левиці підвестись, а тоді підліз під неї і обхопив її ногами за тулуб. Його ступні в білих пантофлях схрестилися в неї на стегнах, а руки — на шиї. Обличчя притулилося до її морди, і вона носила його сюди-туди, а він з нею розмовляв. Потім Атті рикнула, але, мабуть, не на нього. Отак несучи його, вона обійшла все підземелля і повернулася до помосту, де зупинилася, тихо муркочучи своїм низьким муркотінням і морщачи губи. Цар висів на ній у своїх червоних штанях і дивився на мене. Отже, дарма я вважав, що бачив у світі чимало дивного! Тепер з’ясувалося, що я не бачив анічогісінько! Коли Дафу висів під черевом у левиці, усміхаючись мені знизу вгору своїми товстими губами, я усвідомив, що доти чогось такого я навіть уявити собі не зміг би. Оце справді був талант — власне, геній, якщо висловитися точніше. Атті це теж усвідомлювала. Тут не треба було добре знати звірів, щоб зрозуміти: вона любила цього чоловіка. Любила! Своєю звіриною любов’ю. Я теж його любив. А хто б зміг його не полюбити?

— Такого я ще ніколи не бачив, — сказав я.

Цар відірвався від Атті, одіпхнув її коліном і стрибнув на поміст. У цю ж таки мить вона стрибнула за ним, і дощана споруда задвигтіла під її вагою.

— Тепер ви дивитеся на це інакше, чи не так?

— Авжеж, інакше, царю. Зовсім, зовсім інакше.

— Проте я бачу, ви й досі боїтеся її, — сказав він.

Я хотів відповісти, що вже не боюся, але, хоч м’язи мого обличчя й заворушилися, я не зміг промовити ці слова. Потім я закашлявся, затуливши кулаком рота, мої очі набігли слізьми, і нарешті я сказав:

— Це рефлекс.

Левиця ходила біля нас. Цар узяв мене за руку — я не зміг йому опертися — і притис мої пальці до її боку. Шерсть повільно ковзнула під ними, і нігті мов загорілися. Кістки в долоні розпеклися до білого жару. І жахливий спазм пройшов крізь руку просто мені в груди.

— Тепер ви доторкнулися до неї, і яке у вас враження?

— Яке в мене враження? — Я прикусив зубами нижню губу, щоб вона не тремтіла. — О, величносте, благаю вас! Не все в один день. Я стараюсь як можу.

Цар погодився:

— Це правда, я надто швидко намагаюся досягти поступу. Я хочу, щоб ви подолали свої труднощі якнайскорше.

Я понюхав пальці, які набрали від левиці своєрідного запаху.

— Послухайте, — мовив я, — я сам часто мучуся від надмірної нетерплячки. Але мушу сказати, що на сьогодні з мене цілком досить. На моєму обличчі ще не загоїлися рани після вчорашнього биття, і я боюся, вона почує запах свіжої крови. А навряд чи хтось утримав би такого звіра, якби він почув запах крови.

Мій дивовижний друг засміявся мені в обличчя і сказав:

— Ви просто чудо, Гендерсоне-сунго! (Чуда я в собі ніколи не помічав.) Повірте, я надзвичайно ціную вас. Якщо хочете знати, то дуже мало людей доторкалися до левів.

«Я прожив би й без цього», — мало не відповів я. Та оскільки цар був про левів такої високої думки, я вирішив утриматись од відповіді й лише мугикнув.

— Як же ви злякалися! Злякалися щиро й по-справжньому. Дужче злякатися, либонь, і неможливо. Я в захваті. Такого вияву страху досі мені не траплялося бачити. Ви пережили напад тривоги й радости водночас — так мені здалося. А ви знаєте, що багато сильних людей неймовірно люблять це змішане почуття страху і втіхи? Я певен, ви належите саме до цього типу. Мені цікаво дивитись, як ворушаться у вас брови. Вони надзвичайні. А ваше підборіддя в такі хвилини стає як хлоритовий сланець, обличчя роздувається й багряніє, наче вас душать, а рот розтягується мало не до вух. А коли ви заплакали!.. Як я милувався вами, коли ви заплакали!

Я знав, що це не просто особиста оцінка — такі вияви цікавили його насамперед з наукового чи з медичного погляду.

— А що діється з вашою labium inferiorum?[18] — спитав він, знову повертаючись до теми мого підборіддя. — Чому ваша плоть збирається такою безліччю складок? (Це було для мене справжнє відкриття.)

Він настільки мене переважав, і я так захоплювався його особистістю, його другою тінню чи димним ореолом, його катанням на леві, що дозволив йому говорити все, жодного разу не заперечивши. Далі цар зробив кілька ще дивовижніших зауважень про мій ніс, черево, про лінії на моїх колінах, а тоді сказав: