Цар Дафу хоче поговорити зі мною завтра, повторив Ромілаю. Він прийме мене вранці перед церемонією, яка має на меті покласти край посусі і триватиме цілий день.

— О, справді? — перепитав я. — В такому разі нам треба поспати, бодай трохи.

Тож нам нарешті дозволили відпочити, хоча ніч уже й доходила кінця. Не встигли ми як слід заснути, а вже закукурікали півні. Я прокинувся й насамперед побачив, як на сході клубочиться руда хмара і з-за обрію струменить потужний потік світанку. Я підвів голову й сів, пригадавши, що цар хотів зустрітися з нами рано-вранці. В хижі, прихилившись спиною до стіни, біля самих дверей і майже в тій самій позі, що й я, сидів учорашній мрець. Хтось притяг його назад з яру.

Я вилаявся. «Вони тиснуть мені на психіку». І поклявся, що їм ніколи не пощастить довести мене до божевілля. Я бачив мерців і доти, причому багато. Я воював у Європі, де за війну полягло близько п’ятнадцяти мільйонів людей, хоча одна конкретна смерть завжди пригнічує дужче, аніж безліч абстрактних. Наш мрець був увесь у пилюці, в яку він упав, коли я скинув його в яр, і тепер, коли вони принесли його назад і наші з ним взаємини вже ні для кого не були таємницею, я вирішив триматися твердо і спокійно ждати дальшого розвитку подій. А що мені лишалося робити? Ромілаю ще спав, одна рука в нього була затиснута між коліньми, друга — підкладена під зморшкувату щоку. Я не бачив причин будити свого супутника, тому покинув його в хижі на самоті з мерцем і вийшов на свіже повітря. Я відчував, що чи то в мені, чи то в природі, чи й там, і там відбуваються якісь дивні зміни. Мабуть, мене тіпала лихоманка, на яку я колись перехворів. Її напади завше починалися зі сверблячки в грудях, з відчуття, подібного до невтоленного жадання або туги. Воно відбивалося гострим болем у міжреберних нервах і було одним із тих змішаних відчуттів, що зринає в людині, яка вдихає випари бензину. Щоки мені овіяло тепле, п’янке повітря, навколишні барви видалися дивовижно гарними. Безперечно, мої враження були наслідком душевної перенапруги і недосипання.

День був святковий, і селище вже вирувало людьми. Знали вони чи не знали, хто перебуває зі мною та Ромілаю в одній хижі, так і залишилося для мене таємницею. Солодкий пряний запах місцевого пива долинав крізь солом’яні стіни хиж. Пити тут, очевидячки, починали зі сходом сонця. То там, то там лунали крики, які я назвав би п’яним гармидером. Я обережно прогулявся селищем, і ніхто не звернув на мене уваги — я сприйняв це як добрий знак. Біля хат зчинялися сімейні пересварки, і я з подивом переконався, що деякі старі тубільці люблять побурчати й бувають вельми прискіпливі. У шолом мені поцілив камінчик, але я припустив, що кинуто його не в мене, бо дітлахи безперервно жбурляли одні в одних грудками, вовтузилися та качалися в поросі. З хати вибігла жінка й розігнала малих, репетуючи та щедро нагороджуючи їх стусанами. Опинившись віч-на-віч зі мною, вона ніби й не здивувалася і пішла в свою хату. Я зазирнув туди і побачив старого діда, що лежав на солом’яній маті. Вона ходила в нього по спині босими ногами, роблячи в такий спосіб масаж, щоб вирівняти йому хребет, а потім полила його рідким смальцем і вправно розтерла ребра й живіт. Лоб у діда наморщився, а сива борода настовбурчилась. Він закотив очі до дверей, у яких я стояв, і всміхнувся до мене, оголивши великі жовті зуби. «Скільки всього тут діється!» — подумав я, блукаючи вузькими, короткими вуличками, обережно зазираючи через тини на подвір’я і не забуваючи також про сонного Ромілаю та про мерця, що сидів у нашій хижі, прихилившися спиною до стіни. Кілька молодих жінок прикрашали коровам роги і розмальовували та розцяцьковували одна одну страусовим пір’ям, перами стерв’ятників та всілякими оздобами. Декотрі з чоловіків носили на шиї, біля самого підборіддя, людські щелепи. Всюди ставили ідолів та фетиші. Старезна баба з волоссям, заплетеним у безліч маленьких і цупких кісок, вилила на одного з бовванів якусь страву жовтого кольору й махала над ним щойно зарізаним курчам. Тим часом гамір усе наростав, з кожною хвилиною додавалося щось нове, якийсь брязкіт, якийсь барабанний бій, звук ріжка або рушничний постріл.

Я побачив, як із дверей нашої хижі вийшов Ромілаю, і не треба було дуже придивлятися, щоб зрозуміти, в якому він стані. Я попростував до нього, і коли він помітив мене крізь натовп, який дедалі збільшувався, — мабуть, насамперед Ромілаю впав у вічі білий шолом у мене на голові, — то взявся долонею за щоку й жалібно скривився.

— Так, так, так, — сказав я, — але що ми можемо вдіяти? Нам залишається тільки чекати. Можливо, це анічогісінько не означає. Хай там як, а сьогодні вранці ми побачимося з царем, другом Ітело, як там його звуть? З хвилини на хвилину він пришле по нас когось із своїх людей, і я поговорю з ним про це. Не тривожся, Ромілаю, незабаром я з’ясую, в чому річ. Не зважай на того жмурика. Винеси наші речі з хати і наглядай за ними.

Зненацька в маршовому ритмі загуркотіли барабани, довгі барабани, що їх несли неймовірно високі на зріст жінки, жінки-воїни чи амазонки царя Дафу, і на вулиці з’явився гурт людей із розлогими урядовими парасолями. Під парасолею, схожою на величезний гриб із шовковою шапкою кольору фуксії, виступав огрядний чоловік. Під однією з парасоль не було нікого, і я слушно припустив, що її призначено мені.

— Поглянь, — сказав я Ромілаю, — вони не принесли б для мене таку розкішну річ, якби замишляли проти нас щось лихе. Ось до якого приємного висновку я прийшов. Це тільки здогад, але нам, думаю, нема чого тривожитися, Ромілаю.

Барабанщиці швидко йшли вперед, а парасолі обертались і танцювали в уповільненому ритмі під акомпанемент маршу. Варірі розступалися перед цими величезними балдахінами, з яких звисали строкаті торочки. Огрядний чоловік уже побачив мене, він заусміхався й простяг до мене повні руки, всім своїм виглядом показуючи, що палко мене вітає. Як з’ясувалося потім, це був Хорко, царів дядько. Він ішов завинутий у широкий клапоть яскраво-червоної матерії, що обгортав його тулуб від самих щиколоток і, затуляючи груди, був підв’язаний під пахвами. Ця одіж сповивала його так туго, що жир випинався вгору біля підборіддя і складками лежав у нього на плечах. Два рубіни (а може, гранати?) відтягували вниз мочки його вух. Чоловік мав вольове обличчя з грубими рисами. Коли він вийшов із-під своєї урядової парасолі, сонце бризнуло йому в очі, і вони здалися мені не тільки чорними, а й червоними водночас. А коли він звів брови, весь його скальп теж підсмикнувся вгору, і з десяток глибоких зморщок змережили чоло, розбігаючись аж до потилиці. Чуб у нього був короткий і густий, завитий, у дрібні кучерики, схожі на зернята чорного перцю.

Він приязно і в цілком цивілізованій манері потис мені руку й засміявся, показавши широкий, самовдоволений, товстий язик, забарвлений у ясно-червоний колір, ніби чоловік щойно смоктав льодяника. Щоб догодити йому, я теж засміявся, — дідько з ним, із тим мерцем! — потім тицьнув Ромілаю під ребра й промовив:

— Ти бачиш? Бачиш? Ну, що я тобі казав?!

Та обережний Ромілаю не міг цілком позбутися страху на підставі таких непереконливих фактів. Повз нас сунули юрми тубільців, які сміялися разом з нами, хоча й більш по-дикунському, ніж Хорко, — стенаючи плечима й показуючи мені всілякі міни. Багато з них були п’яні, напившись помбо, місцевого пива. Амазонки, вдягнені в шкіряні безрукавки, відпихали їх геть. Вони не повинні були підходити надто близько до Хорко та до мене. Тугі, наче корсети, безрукавки були єдиним одягом на тілі в цих здоровенних жінок, міцно збитих і тілистих, з округлими, дуже випнутими сідницями.

— Радий познайомитися, — сказав я Хорко, і він запросив мене стати під незайняту парасолю.

То була справді розкішна річ — парасоля вартістю в мільйон доларів, якщо висловитись образно.

— Сонце пряжить, — сказав я, — хоча, мабуть, ще й восьмої години немає. Дякую за щире привітання.