Я втер обличчя від поту, всім своїм виглядом показуючи, що настроєний вельми по-дружньому, — одне слово, я намагався якомога ліпше використати сприятливу ситуацію і прокласти якнайбільшу відстань між нами та мерцем.

— Моя — Хорко, — сказав він. — Дядько Дафу.

— О, ви розмовляєте по-нашому? Я дуже, дуже радий! То цар Дафу доводиться вам племінником, кажете? Приємно, дуже приємно. А ми зустрінемося з ним сьогодні? Пан, який уночі нас допитував, сказав, що його величність хоче мене бачити.

— Моя йому дядько, — сказав Хорко.

Він подав команду амазонкам, які вмить обернулися кругом — ото зчинився б тупіт, якби в них на ногах були чоботи! — і знову стали відбивати на барабанах той самий маршовий ритм. Великі парасолі знову затанцювали й замерехтіли, і сонячне світло вигравало чудовими барвами на шовковій муаровій тканині, коли вони обертались. Здавалося, навіть сонце жадібно милується ними.

— Наша ходити до палацу, — сказав Хорко.

— Авжеж, ходімо, — відгукнувся я. — Я давно цього чекаю. Вчора ми проминули палац, коли нас сюди привели.

Не стану приховувати, що моя тривога цілком не розвіялась. Ітело, як мені пригадувалося, дуже високо цінував свого шкільного друга Дафу й розповідав про нього як про людину, що трапляється одна на мільйон, але я, на підставі свого, хай і невеликого, досвіду спілкування з варірі, не мав особливих причин почувати себе спокійно.

Намагаючись перекричати гуркіт барабанів, я гукнув:

— Ромілаю! Де мій супутник Ромілаю?

Я боявся, щоб вони не схопили його у зв’язку з мерцем. Я хотів, щоб він був поруч. Йому дозволили іти за мною в процесії, і він ніс усю поклажу. Знесилений від перевтоми та пережитого страху, він зігнувся під подвійним тягарем наших речей, і не могло бути й мови про те, щоб я взявся нести бодай частину вантажу. Ми рушили. Зважаючи на чималі розміри парасолей та барабанів, здавалося чудом, що ми посуваємося так швидко. Ми не йшли, а летіли вперед; амазонки, які били в барабани, очолювали й замикали наш кортеж. А селище сьогодні видавалося зовсім іншим. Обабіч нашого шляху стояли шереги цікавих, чимало людей нахилялися, щоб роздивитися моє обличчя, сховане під подвійним накриттям парасолі й шолома. Я бачив тисячі рук, тисячі неспокійних ніг і безліч облич, які пашіли від спеки й цікавості, від надміру почуттів і святкового настрою. Курчата й поросята раз у раз перебігали нам дорогу. Пронизливі людські крики, зойки та верещання мавп змішувалися в гаморі, що накладався на гуркіт барабанів.

— Який контраст з учорашнім днем, — сказав я. — Учора тут було зовсім тихо. В чому причина, Хорко?

— Вчора день смутку. Люди нічого не їв.

— Ви когось стратили? — раптом запитав я.

Попереду, трохи ліворуч від палацу, я побачив щось на зразок шибениці, де висіли вниз головою людські тіла. Завдяки грі світла вони здавалися маленькими, наче ляльки. Атмосфера іноді діє і як зменшувальне, а не тільки як збільшувальне скло.

— Мені хочеться вірити, що то люди не живі, а вирізьблені з дерева, — сказав я.

Але моє стривожене серце не погодилося з таким припущенням. Отже, не дивно, що вони нічого не питали в мене про свого мерця. Що їм якийсь один труп? Скидалося на те, що вони мали справу з цілим гуртом. Мене знову затіпало в лихоманці, знову почалася сверблячка в грудях, і з’явилося дивне відчуття, ніби обличчя в мене розм’якло. То був страх. Я не боюся признатися в цьому. Я обернувсь і глянув на Ромілаю, але він насилу переставляв ноги, придавлений вантажем; до того ж нас розділяла шерега амазонок.

Тоді я знову звернувся до Хорко, і мені довелось кричати, щоб перекрити гуркіт барабанів:

— Здається, там висять мертвяки!

Ми вже вийшли з вузьких вуличок і тепер простували широкою дорогою, що вела до палацу. Царів дядько похитав своєю великою головою, всміхаючись та показуючи забарвлений у ясно-червоний колір язик, і торкнув себе за вухо, з якого звисав червоний коштовний камінь. Хорко мене не почув.

— Мертвяки! — повторив я. А подумки звелів сам собі: «Не розпитуй у них про все з таким переляком».

Бо обличчя в мене й справді пашіло і було скривлене в гримасі тривоги.

Хорко лише засміявся і не схотів признатися, що зрозумів мене, навіть коли я розіграв перед ним пантоміму, зобразивши, ніби звисаю з мотузки. Я заплатив би чотири тисячі доларів готівкою тому, хто привів би сюди Лілі бодай на одну мить, хай би пояснила мені, як пов’язати такі речі з її уявленнями про добро. І про дійсність. Одного разу ми з нею мали запеклу суперечку про дійсність, після чого Райсі втекла з дому і з’явилася до школи з немовлям, підібраним у Данбері. Я завжди доводив, що Лілі не знає і не любить дійсності. Ну, а я? Я люблю цю стару каргу такою, яка вона є, і мені приємно думати, що я завжди готовий до найгірших сюрпризів, на які вона дуже щедра. Я щиро закоханий у життя, і якщо мені не щастить дотягтися до його обличчя, я цілую його десь нижче. Ті, хто здатний мене зрозуміти, не вимагатимуть дальших пояснень.

Я трохи втішився у своїй тривозі, переконавши себе, що Лілі не змогла б дати відповідь. Хоча тепер я й на мить не повірив би, що її можна чимось збити з плигу. Вона знайшла б відповідь — і не завагалася б.

Та ми вже перетнули майдан перед палацом, і вартові розчинили червоні ворота. Тут стояли кам’яні чаші, які я бачив учора, з гарячими квітами, схожими на герань, і тут був вхід до палацу. Будівля мала три поверхи, з’єднані зовнішніми сходами й оточені прямокутними галереями, схожими на сараї. Всі кімнати нижнього поверху не мали дверей і нагадували стійла для худоби, відкриті й порожні. Тут я вже не міг помилитися — з підземелля виразно долинув рик дикого звіра. Так не заричало б жодне створіння, крім лева. А загалом у палаці, якщо порівняти його з вулицями села, було тихо й спокійно. На подвір’ї стояли дві маленькі, схожі на іграшкові, хижки, і в кожній був рогатий ідол — їх щойно побілили, просто-таки вранці. Між ними ще виднівся слід із крапель свіжого вапняного розчину. Над вежкою теліпався злинялий прапор, який надто довго висів на сонці. Він був розділений по діагоналі звивистою білою лінією.

— Куди тут іти, щоб потрапити до царя? — запитав я.

Але правила етикету зобов’язували Хорко прийняти й почастувати мене в себе перед моєю аудієнцією з Дафу. Покої Хорко були на нижньому поверсі. Амазонки вельми церемоніально згорнули парасолі й принесли старий картярський стіл, застелений скатертю, схожою на ту, на яких розкладають свій крам сирійські вуличні торгівці, — червоно-жовтою, з вигадливими арабесками. На стіл поклали срібний прибор, поставили чайник, блюдця для желе й накриті мисочки з усілякими трунками і наїдками. Там була гаряча вода й молоко, змішане зі свіжою бичачою кров’ю, від якого я відмовився, фініки й ананаси, помбо, холодна солодка картопля та інші страви — такі, наприклад, як мишачі лапки в сиропі, які я пообіцяв покуштувати іншим разом. Я з’їв кілька солодких картоплин і випив помбо, міцнющого трунку, що вмить подіяв на мої ноги й коліна. У своєму збудженому стані, посиленому лихоманкою, я вихилив його аж кілька чашок — адже в навколишньому світі я ніде не знаходив підтримки, навіть стіл був дуже хисткий, і тому я потребував внутрішньої опори, чогось такого, що зміцнило б мій дух. З певною надією я подумав, що, мабуть, захворію. Я не міг довго витерпіти такого збудження, в якому тоді перебував. Я зробив усе від мене залежне, щоб пристойно відбути світську балачку з Хорко. Він сподівався, що я буду в захваті від його картярського столу, отож я вирішив зробити йому приємність і похвалив той стіл, сказавши, що маю точнісінько такий самий у себе вдома. І справді, такий стіл у мене є, він стоїть у мансарді. Я сидів під ним, коли намагався застрелити кота. Але я сказав Хорко, що мій стіл не такий гарний, як у нього. Ех, шкода, що ми не могли просто посидіти собі як двоє чоловіків приблизно одного віку, вдихаючи приємне, тепле повітря тихого африканського ранку. Бо доки я почував себе втікачем, винним у багатьох гідних осуду вчинках, доти я був украй стривожений подіями минулої ночі. Сподіваючись, що все проясниться в розмові з царем, я кілька разів поривався підвестись із-за столу, і моє велике незграбне тіло нетерпляче совалося на стільці, але двірцевий церемоніал ще не дозволяв урвати нашу бесіду. Я намагався притлумити своє нетерпіння, проклинаючи себе за марне боягузтво. Відсапуючись, Хорко перегнувся через хисткий стіл; його пальці, схожі на вузлувате коріння, охоплювали ручку срібного чайника. Він налив мені гарячого трунку, що мав запах прілого сіна. Зв’язаний десятками обмежень, я підніс чашку і з вишуканою чемністю пригубив рідину.