— Гей, Ітело, Ромілаю! Ну, як вам це подобається? Трах-бабах! А ви не вірили!

Та вже через мить я зрозумів, що домігся куди більшого результату, ніж прагнув, бо замість дружного радісного крику у відповідь почулися наполохані зойки тубільців, і я, глянувши на водойму, побачив, що дохлі жаби ринули зі ставка разом з водою. Вибух повалив греблю, яка утримувала воду. Масивні кам’яні блоки попадали, і жовте дно ставка швидко оголялося.

— О прокляття! — заволав я і схопився за голову, яка від такої біди пішла обертом.

А тим часом вода з останками жаб струменіла вниз, як струменить потік з-під млинового колеса.

— Мерщій, мерщій! — загукав я. — Ромілаю! Ітело! О бісове паскудство, що ж це робиться! За мною, хлопці! Допоможіть!

Я кинувся вниз, став грудьми проти потоку і спробував повернути воду назад та поставити камені на місце. Дохлі жаби посипалися на мене, мов сливи, і нападали мені в штани та у відкритий черевик, у якому не було шнурка. Худоба збунтувалася, натягуючи налигачі і рвучись до води. Але вода була «нечиста», і ніхто б не дозволив тваринам напитися. То була хвилина жаху, коли корови рвалися на поклик природи, в чому немає нічого дивного, а тубільці умовляли їх заспокоїтись і плакали, а ставочок швидко порожнів. Уся вода пішла в пісок. Ромілаю брьохався поруч зі мною і робив усе, що міг, але поставити кам’яні блоки нам було не до снаги, а вода виливалася так бурхливо, що нас понесло за течією чи куди там у дідька. Хай там як, а воду було втрачено — втрачено! Вже через кілька хвилин я побачив (з болем і жахом!) жовте багнисте дно і дохлих жаб, які там лежали. Для них смерть настала вмить від удару, для них усе було скінчено. Але тубільці, але корови, що виривалися в них із рук і жалібно мукали, просячи пити! Незабаром усі розійшлися, крім Ітело та Мталби.

— О Боже, що я накоїв! — мовив я до них. — Це катастрофа! Яке лихо, яке нещастя!

Я підтяг угору свою мокру й заляпану багном теніску й затулив нею обличчя. Отак оголивши груди, я сказав крізь тканину:

— Ітело, вбий мене, вбий! Я не можу запропонувати тобі нічого іншого, крім свого життя. Забери ж його! Бий, я чекаю.

Я дослухався, чи він не підходить, але замість шарудіння його кроків я чув лише тужливе голосіння Мталби. Мій живіт знеможено обвис, і я приготувався до удару ножем.

— Пане Гендерсоне! Що ви говорити!

— Вгороди в мене кинджал, — сказав я. — Нічого не запитуй, просто вбий мене, та й по всьому. Візьми мій кинджал, якщо не маєш свого. Я готовий померти, — сказав я, — і не треба мене прощати. Я цього не переживу. Ліпше я згину.

Це була свята правда, бо мені здавалося, що разом зі ставком я висадив у повітря і своє власне життя. Я ховав обличчя в пелені теніски і змочував матерію слізьми невтішної розпуки. Я чекав, коли Ітело полосне мене ножем, мої оголені груди й живіт приготувалися до екзекуції. А піді мною вода, що витекла зі ставка, перетворювалася на гарячу пару, і дохлі жаби вже почали розкладатися під палючим сонцем.

Я почув, як Мталба голосить:

— А’і, єллі, єллі!

— Що вона кричить? — спитав я в Ромілаю.

— Її казав: «Прощавай! Прощавай навіки!»

В цю мить до мене озвався Ітело; голос у нього тремтів.

Гендерсон, повелитель дощу

— Ви, будь ласка, шановний гостю Гендерсоне, опустити сорочку й відкрити обличчя.

Я запитав:

— Як? Хіба ти не хочеш забрати моє життя?

— Ні, ні, ви мене поборов. Ви хотіти смерти, шукайте її самі. Ви мені друг.

— Який там друг! — сказав я.

Я відчував, що він говорить, долаючи сильний опір у горлі. Напевне, там застряв клубок — і то величезний.

— Я ладен був життя віддати, аби лиш допомогти вам, — сказав я. — Ви бачили, як довго тримав я бомбу. Ліпше б вона вибухнула у мене в руці й рознесла мене на шматки. Зі мною повторюється давня історія: як тільки я потрапляю між люди, я що-небудь учворюю. Ох, йолоп, йолоп! Недарма ж бо ваші люди плакали, коли я з’явився. Мабуть, вони відчули недобре і знали, що я накличу на них біду.

Затулившись сорочкою, я дав волю своїм почуттям, зокрема й розчаруванню. Я допитувався в себе: «Чому, чому мені не дозволено бодай один раз — бодай один тільки раз! — здійснити своє заповітне бажання? Я приречений завжди робити все усупереч самому собі!»

Тут я подумав, що відкрив таємницю свого життя і цим відкриттям, мабуть, підготувався до смерти, яка незабаром мене спостигне, — чи, може, й обмине.

А тим часом Ітело не захотів угородити в мене ножа, тож я опустив заляпану багном сорочку і промовив:

— Гаразд, принце, хай буде так, якщо ви не хочете окропити свої руки моєю кров’ю.

— Ні, ні, — сказав він.

— У такому разі, дякую, Ітело. Отже, мені треба подумати, як чимскоріше забратися звідси.

— Що наша робити, пане? — пробелькотів Ромілаю.

— Ми підемо звідси, чоловіче. Це — найкращий подарунок, який я можу тепер зробити своїм друзям. Прощавайте, принце. Прощавайте, люба пані, і перекажіть цариці, що я прощаюсь і з нею. Я сподівався, вона навчить мене життєвої мудрости, та, мабуть, я надто шалапутний, щоб опанувати таку науку. Я не годжуся вам у друзі. Але я люблю ту стару жінку, люблю вас усіх. Нехай вас благословить Господь! А може, я залишуся ще на якийсь час і хоча б полагоджу вам греблю?..

— Ліпше не треба, шановний гостю, — сказав Ітело.

Я не став наполягати; зрештою, він знав ситуацію краще. І до того ж я був надто прибитий горем, щоб сперечатися з ним. Ромілаю пішов до хижі взяти наші манатки, а я подався геть з безлюдного села. На вулицях не було видно жодної живої душі, і навіть корів затягли до хат, аби й вони більше мене не бачили. За муром я зачекав Ромілаю, і, коли він з’явився, ми вирушили вдвох туди, звідки й прийшли, в безлюдні гори. Отак довелося мені покинути плем’я арнюїв — у ганьбі й приниженні, знищивши і їхню воду, і свої надії. Бо вже ніколи не судилось мені довідатися про суть життя, яку вони відкрили, — про грун-ту-молані.

Ромілаю, природно, хотів повернутися до Бавентаї, і я сказав йому, що він виконав умови нашого контракту. Джип тепер належить йому, і хай забирає машину коли схоче.

— Але хіба я можу тепер повернутися до Штатів? — сказав я. — Ітело не захотів мене вбити. Він благородна душа, і дружба для нього щось та означає. То краще я візьму ось цю рушницю триста сімдесят п’ятого калібру і власноруч прострелю собі голову, ніж поїду зараз додому.

— Чого ваша так говорити, пане? — спитав Ромілаю, вкрай спантеличений.

— Я хочу сказати, чоловіче, що я вибрався у світ — і, мабуть, востаннє — не просто так, а з певного метою; я мав свої плани — і ти бачив, чим усе для мене закінчилося. Отож якщо я на цьому завершу свої пошуки, то, мабуть, перетворюся на живого мерця. Моє обличчя стане біле, мов парафін, і я лежатиму на ліжку, поки вріжу дуба. Власне, на щось більше я й не заслуговую. А ти, звичайно, роби як знаєш. Я не можу тобі нічого наказувати, ти маєш повну волю. Якщо хочеш повернутися до Бавентаї, то повертайся.

— А ваша, пане, ходити далі сама? — здивовано запитав він.

— У мене просто немає іншого виходу, друже, — сказав я. — Бо повернутися додому я не можу. Все буде гаразд. Я ще маю запас харчів і чотири тисячодоларові банкноти, які ношу в своєму шоломі. Сподіваюся, що їжу та воду я в дорозі знайду. А ні, то годуватимуся сараною. Якщо хочеш, забирай і мою рушницю.

— Ні, — відповів Ромілаю після короткого роздуму. — Ваша сама не йти, пане.

— Ти чудовий хлопець, Ромілаю. І по-справжньому добра людина. Не те що я — старий невдаха, який псує все, до чого торкається. Я ніби цар Мідас навиворіт. Так принаймні мені здається, хоча моя думка нічого не варта. Отже, що чекає нас попереду? Куди ми вирушаємо?

— Моя не знати, — відповів Ромілаю. — Може, до варірі?

— До варірі, кажеш? Це з їхнім царем… забув, як його звуть… навчався в школі принц Ітело, чи не так?

— Авжеж, цар Дафу.