— Ти даремно сумніваєшся в мені, Ромілаю. Я хочу, щоб ти мені повірив. Запевняю тебе, ця штука спрацює.
— Ажеж, пане, — сказав він.
— Я не хочу, щоб ти думав, ніби я нездатний змайструвати потрібну річ.
Він знову відповів:
— Ажеж, пане.
— І є вірш про солов’я, який співає, що людство не може довго дивитися правді у вічі. А скільки воно може дивитись у вічі неправді? Ти стежиш за моєю думкою? Ти мене розумієш?
— Моя твоя розумій, пане.
— Я хотів би звернутися з цим запитанням до солов’я. А якщо правда жахлива? Все одно ми віддаємо перевагу їй.
— Ажеж, пане. Ажеж.
— Невже зрозумів? Ну, то слухай далі. Все одно я віддаю перевагу їй. Але кожна людина плекає в душі відчуття, що вона повинна проникнути в життя на певну глибину. Так от, я повинен здійснити те, що задумав, бо я ще не досяг своєї глибини. Вловлюєш?
— Моя вловлювай.
— Ха-ха! Хай собі життя думає, що воно викреслило мене зі списків. Гендерсон, тип такий-то і такий-то, перебував у одному класі з гагаркою, качкодзьобом та іншими подібними створіннями, підданий дослідам, призначеним з’ясувати такий-то і такий-то принцип, і вилучений із гри. Але життя може зіткнутися з несподіванкою, бо ми все-таки люди. Принаймні я особисто — людина, хоч це й може видатися дивним. Людина. А людина не раз обманювала життя, коли воно вже думало, що спутало їй і руки, й ноги.
— Гарась, гарась. — І Ромілаю відступився від мене, примирливо піднісши догори свої шкарубкі чорні долоні.
Я так багато говорив, що почув себе геть виснаженим. Я стояв, стискаючи в руці свою бомбу в алюмінієвому корпусі, готовий виконати обіцянку, яку дав Ітело та його тіткам. Тубільці знали, що наближається велика подія, і стали підходити цілими юрмами, базікаючи або плескаючи в долоні та співаючи. Мталба, яка була пішла, повернулася в іншому вбранні з червоної матерії, схожої на байку, її пофарбоване в індиго волосся було чимось змащене, у вухах теліпалися великі мідні кільця, на шию вона наділа мідний комір. Люди з її почту теж повдягались у барвисті лахи, вони кружеляли навколо неї й вели за собою кількох корів на яскравих обротях та налигачах; тварини мали кволий вигляд, і люди підходили до них, цілували їх і запитували про здоров’я, як ото запитують у родичів. Дівчата несли ручних курей, у декотрих вони сиділи на плечах. Спека стояла задушлива, і небо було високе й сухе.
— А ось і Ітело, — сказав я.
Мені видалося, що й він відчуває острах.
«Ніхто з цих хлопців не має віри в мене», — подумав я і хоча й розумів, чому вони ставилися до моїх намірів з осторогою, одначе мої почуття були ображені.
— Вітаю вас, принце, — промовив я.
Дуже серйозний, він узяв мою руку, як вони всі тут брали, і притулив до своїх грудей, аж я відчув тепло його тіла крізь білу матроску, бо він був одягнений, як учора, в просторих білих штанях, підперезаних зеленим шовковим шарфом.
— Сьогодні знаменитий день, — заявив я. — Мій час настав.
Я показав його високості алюмінієвий корпус ліхтарика, з якого звисав шнурок запалу, і мовив до Ромілаю:
— Нам слід зробити належні приготування, щоб потім ми могли зібрати й закопати дохлих жаб. Ми з тобою організуємо похоронну команду. Принце, як ваші одноплемінці ставляться до цих звірюк у дохлому стані? Все одно табу?
— О, шановний гостю, Гендерсоне! Вода — це…
Ітело не знайшов слів, які виразили б, наскільки дорогоцінна ця рідина, і лише потер великим пальцем долоню, ніби мацаючи оксамит.
— Я знаю. Я чудово розумію вашу біду. І скажу вам те, що вже казав учора: я люблю ваш народ. І я повинен на ділі довести вам свою дружбу. Я чудово усвідомлюю, що ця складна робота лягає на мої плечі, адже я прийшов з великого світу.
Мухи та ґедзі роєм супроводжували худобу, як вони завжди і скрізь її супроводжують, і вже почали залазити під важку білу шкаралупу мого коркового шолома й кусатися. Тому я сказав:
— Пора братися до діла.
І ми рушили до ставка — я на чолі процесії, з бомбою в руці. Я перевірив, чи є в кишені моїх шортів запальничка. Один черевик спадав у мене з ноги, бо я витяг з нього шнурок, проте я чимчикував до ставка досить швидкою ходою, тримаючи над головою бомбу, як тримає смолоскипа Статуя Свободи в нью-йоркській гавані, і кажучи сам собі: «Ти молодець, Гендерсоне. Все буде як треба. Ти не маєш права не виконати своєї обіцянки. Відступати пізно», — і таке інше. Ви можете уявити, як я себе почував.
У густому мареві мертвотної спеки ми підійшли до ставка, а тоді я сам пробрався крізь хащі бур’янів і ступив на берег. Усі інші залишилися позаду, і навіть Ромілаю не пішов зі мною. Зрештою, так було краще. Людина має бути готова до того, що в хвилину небезпеки від неї всі відсахнуться, а зустрічати небезпеку віч-на-віч — це якраз по мені. «В самостійних діях досвід у мене чималий, — думав я, — і, клянуся поцілунком Іуди, я повинен домогтися успіху». І я став дивитися на воду, тримаючи в лівій руці бомбу, а в правій — запальничку з тонким білим ґнотом, таким звичайнісіньким на вигляд. Капосні звірюки розкошували собі в рідному середовищі — сновигали пуголовки з величезними головами, тонкими хвостиками та коротюсінькими росточками задніх лап, визирали зі своїх багнистих нетрів дорослі жаби з очима, наче стиглі аґрусинки. А тим часом я, Гендерсон, схожий на розлогу сосну з переплутаним корінням, яке душило само себе — та зараз ішлося не про мене, — отож тим часом я вже височів над ними зловісним знаком їхньої лихої долі, і жаби не знали — не могли, звісно, знати, — що я несу їм загибель. А в мені тим часом уже клекотіла хімічна сполука тривоги й неспокою, яку я так добре знаю і так ненавиджу, — світло то тьмяніло, то спалахувало перед моїми очима, язик у роті пересох, руки й ноги звело судомою, а шийні м’язи стали тверді, мов камінь. Я слухав, як гомонять арнюї, тримаючи своїх корів на барвистих налигачах і чекаючи мого подвигу, — так потопельник чує голоси купальників на пляжі, — і я бачив Мталбу, що стояла між ними та мною у своїй червоній байковій матерії, схожа на маківку — чорна середина, обрамлена ясно-червоними пелюстками. Я дмухнув на ґнотик свого пристрою, щоб здути з нього пилюку (чи, може, на щастя?), крутнув коліщатко запальнички і, коли спалахнув вогник, підніс його до бікфордового шнура, що доти правив за шнурок до мого черевика. Шнурок загорівся, і спершу відпав металевий наконечник. Полум’я поволі й досить рівномірно поповзло до коробки. Мені не лишалося нічого іншого, як затиснути пекельну штуку в руці й не відводити від неї погляду; мої голі ноги, напечені жарким сонцем, заніміли. Шнурок горів досить довго, і я все ще тримав бомбу, тримав навіть тоді, коли мерехтлива червона цятка вже пірнула у дірку в дереві, бо не мав права ризикувати — вода могла загасити вогник. Після цього я міг покластися лише на інтуїцію та щастя, а що дивитися на зовнішній світ мені тепер не було потреби, то я заплющив очі й став чекати, коли внутрішній голос скомандує кидати бомбу. «Ще рано, рано…» — твердив мені внутрішній голос, і я стискав у руці коробку, і мені здавалася, ніби я чую, як вогонь з’їдає шнурка і все ближче й ближче добирається до пороху. В останню мить я заліпив дірочку клаптем пластиру, який приготував для цієї мети і, змахнувши рукою знизу вгору, високо кинув бомбу. Вона вдарилась об стріху, обкрутилась і булькнула в жовту воду. Жаби кинулися від неї врозтіч, і поверхня води знову зімкнулася: навсібіч розбіглися брижі — і все. Але потім там завирував новий рух, посеред ставка почав підійматися новий горб, і я зрозумів, що моя штука спрацювала. Хай я буду проклятий, якщо моя душа не піднеслася разом з водою, навіть раніше, ніж полетіли бризки, і я подумки закричав, звертаючись сам до себе:
«Алілуя! Гендерсоне, тупий йолопе, цього разу в тебе вийшло чудово!»
І тут вода раптом шугнула вгору. Може, це й не нагадувало вибух над Хиросимою, але то був справжній водяний смерч; разом із бризками злетіли у височінь багнюка, каміння, трупи жаб та пуголовків і пробили стріху над ставком. Я ніколи не думав, що десяток чи десь так патронів калібру 0,375 несуть у собі такий заряд, і з далеких закутнів моєї свідомості помчали до центру найнесподіваніші думки, ті з них, які були найбистріші й найлегші. Та перед тим я встиг привітати себе з перемогою і подумати: «Вони могли б пишатися старим Гендерсоном!» (Тобто інструктори в офіцерській школі. Я не мав високих оцінок, коли там навчався). Довгі лапи, білі черевця та головаті тушки жаб’ячих дітей заповнили весь водяний стовп. Мене з ніг до голови забризкало багнюкою, але я радісно заволав:
