Я ніколи не думав, що побачу такий колір у Африці, слово чести. І я злякався, що він зникне, перш ніж я встигну навтішатися ним. Отож я притулився обличчям до тієї стіни. Я припав до неї носом, наче то була екзотична квітка, я укляк перед нею на свої старі коліна, зморшкуваті й бридкі, схожі на моркву; і я жадібно втягував носом повітря і ніжно терся об стіну щокою. Моя душа витала в піднебессі, проте анітрохи не була збуджена, вона була лагідна, як ця барва. Я сказав сам собі: «А я таки не помилився — це місце дуже давнє». Я маю на увазі своє найперше відчуття, яке виникло відразу, тільки-но я сюди прийшов, коли я уявив собі, що знайду тут щось дуже й дуже давнє, щось бачене ще в часи невинного дитинства, щось таке, за чим я завжди, все своє життя відтоді тужив — і без чого я не зміг би відродитися. Мій дух тоді вмить ожив, а внутрішній голос прокинувся й заволав: «Ой-ой-ой! Ой-ой-ой!»

Світло поступово змінювало колір, як то буває завжди, але принаймні я знову його побачив, воно знову залоскотало мене, мов торочки Нірвани, і я не намагався затримати його, вірячи, що воно прийде до мене знову, і то раніше, ніж минуть наступні п’ятдесят років. Якщо ж не прийде, я буду приречений померти простим старим галабурдником, тупим бовдуром із трьома мільйонами доларів, рабом ницого страху і стривоженого сумління.

Тож тепер, коли я звернув свої помисли до халепи, яка спіткала арнюїв, я був уже іншою людиною чи так принаймні мені здавалося. Я пройшов через дуже серйозне життєве випробування. Воно було цілком протилежне тому, яке я пережив у Баньюльс-сюр-Мер, коли дивився на восьминога в морському акваріумі. Те переживання нагадало мені про смерть, і я б ніколи не здійснив жодного великого задуму після того, як побачив ту холодну, притиснуту до скла голову, яка ставала все блідішою і блідішою. І ось тепер, коли світло подало мені добрий знак, я заходився виготовляти бомбу з цілковитою вірою в успіх, хоча при цьому мусив подолати чималі труднощі. Тут мали знадобитися всі мої знання й досвід. Особливо складно було виготовити надійний запал і точно розрахувати час. Адже я мав чекати до найостаннішої секунди, перш ніж кинути свій пристрій у воду. Колись я з великою цікавістю прочитав у газетах про дивака, який погрожував висадити в повітря електричну компанію — він чомусь там посварився з нею і жадав помсти. Чи то «Ньюс», чи то «Міррор» опублікувала тоді схеми його бомб, знайдених у камері схову на Центральному вокзалі, і я, затиснувши між коліньми футляр від скрипки, з такою увагою заходився вивчати їх, що проїхав у метро свою станцію. Річ у тому, що я мав свої міркування, як слід виготовляти саморобну бомбу, бо це питання цікавило мене завжди. Той терорист, якщо не помиляюся, використав газові трубки. Я тоді подумав, що якби схотів, то змайстрував би вдома кращу бомбу, але, звичайно, я мав над ним помітну перевагу, адже в офіцерській школі, де я навчався, неабияку увагу приділяли й методам партизанської боротьби. Одначе в тому ставку могла не вибухнути навіть граната, виготовлена на заводі, отже, я мав розв’язати надзвичайно складну проблему.

Я сів на землю, розклав між ніг усе необхідне начиння, зсунув назад шолома і зосередився на роботі, яку сам собі вигадав, відкриваючи патрони та висипаючи з них порох у корпус ліхтарика. У мене природжена схильність забувати про все на світі, коли я беруся до якогось практичного діла. Бог знає, що, живучи в сільській місцевості й побившись мало не з кожним сусідом, я дедалі менше й менше міг сподіватися на чиюсь допомогу, і необхідність примусила мене стати майстром на всі руки. Найбільших успіхів я досяг у теслярстві, добре вмію фарбувати і настеляти дах, а от електрик чи слюсар з мене трохи гірший. Правда, сказати, що я маю природжену схильність забувати про все на світі, коли починаю щось майструвати, можливо, буде не зовсім точно; я не те що забуваю про все на світі, а радше стаю болісно зосередженим, і це буває навіть у тих випадках, коли я розкладаю пасьянс.

Я відкрутив від ліхтарика рефлектор із лампочкою і заплішив коробку з того кінця дерев’яним кружечком, який вистругав точно за розмірами. Посередині кружечка я прокрутив дірку для запалу. Тепер я мав виконати найскладнішу частину роботи, бо ефективність пристрою залежала від того, з якою швидкістю горітиме запал. Задля цього я вирішив провести кілька експериментів і так захопився, що підводив голову дуже рідко, а коли підводив, то бачив Ромілаю — він весь час недовірливо хитав головою. Я намагався не звертати на нього уваги, та зрештою не стерпів і сказав:

— Не дивись на мене так похмуро, хай тобі абищо! Я знаю, що роблю, невже ти не бачиш?

Проте було очевидно, що мені не пощастило здобути довіру і я, проклинаючи його подумки, знову заходився клацати своєю запальничкою, підпалюючи шворочки з різних матеріалів і різні завдовжки та занотовуючи собі, з якою швидкістю вони горять. Але коли я не міг сподіватися на підтримку Ромілаю, то принаймні міг утішитися, дивлячись на Мталбу, яка рано-вранці прийшла знову. Тепер на ній були прозорі лілові штани й одна з вуалей, якими вона прикривала півноса. Вона взяла мою руку й зі жвавою радістю притисла її до своїх грудей, так ніби вночі ми вже досягли повного взаєморозуміння. Мталба була весела й бадьора. Під супровід ксилофона з носорожих ратиць, до якого вряди-годи приєднувався і хор свистунів, вона стала походжати (якщо це те слово; може, погойдуватись?) у своєрідному танку, трусячи і трясучи своїм пишним тілом, з кокетливою і закоханою усмішкою на обличчі. Звертаючись до свого почту, Мталба оповідала в ритмі своїх танцювальних рухів, що робила вона і що робив я (Ромілаю мені перекладав):

— Жінка, прилучена до сумутности й закохана у великого борця, у чоловіка, який вартий двох чоловіків, злитих у одного, прийшла до свого милого вночі.

— Вона прийшла до свого милого, — хором вторував почет.

— Вона принесла йому викуп за наречену… — Далі йшов ретельний перелік усього майна, до якого додавалося близько двадцяти голів худоби, кожну з яких Мталба називала на ім’я і з усіма подробицями розповідала про її родовід. — І викуп за наречену був дуже багатий. Бо вона жінка-сумут і дуже вродлива. А обличчя в нареченого різнобарвне.

— Різнобарвне, різнобарвне.

— Він волохатий, щоки в нього відвисають, і він дужчий за кількох бугаїв. Серце нареченої чекає, її двері розчинені навстіж. Наречений робить якусь штуку.

— Якусь штуку.

— Вона творитиме вогонь.

— Вогонь.

Іноді Мталба цілувала свою руку на знак того, що цілує мою, і простягувала її до мене, і її обличчя в складках біля носа виражало палку любовну жагу, палкі муки кохання. А я тим часом підпалив шнурок, змочений у рідині, якою заряджалася запальничка, і пильно спостерігав — моя голова майже встромилася між колін, — як він спалахує і горить. Непогано, подумав я. Цей варіант обіцяв успіх. Шнурок згорів, залишилося трохи попелу. Щодо Мталби, то колись я, може, поставився б зовсім інакше до кохання, яке вона пропонувала мені. Зовсім інакше й набагато поважніше. Та ба! За вухами в мене вже почали залягати глибокі складки, і щоразу, коли я задираю голову перед дзеркалом, з мого носа визирає сиве волосся. Тому я сказав собі, що вона закохалася не в справжнього Гендерсона, а в уявного Гендерсона своєї мрії. І я опустив повіки й похнюпив голову. Але ці думки не відривали мене від діла, я й далі все підпалював обривки ґнота, шнурків і навіть паперові джгутики, аж поки з’ясував, що обрізок шнурка певної довжини, вимочений протягом двох хвилин у суміші, якою заряджалася запальничка, годився для моєї мети краще, ніж будь-який інший матеріал. Дійшовши такого висновку, я зі шнурка, що його висмикнув із свого черевика, виготовив необхідний мені запал і протяг його крізь дірочку, просвердлену в дерев’яному кружечку, а тоді сказав Ромілаю:

— Думаю, ця штука готова до діла.

Від постійного нахиляння над роботою в мене паморочилось у голові й боліла потилиця, але я був щасливий і задоволений. Підбадьорений видінням рожевого світла, я повірив у свої сили і твердо поклав собі домогтися мети. Тому я не міг дозволити, щоб Ромілаю так відверто виявляв свій сумнів та погані передчуття, і сказав йому: