— Справді, Дафу. Ну гаразд, ходімо до них.

— Гарась, ходімо, — сказав Ромілаю з видимою нехіттю. Здавалось, у нього виникли сумніви щодо власної пропозиції.

Я взяв більшу частину поклажі, ніж мені належало нести, і промовив:

— Ну, то рушаймо. Може, ми й не зайдемо до їхнього селища. Побачимо, який у нас буде настрій. Але ходімо. Я вже мало на що надіюся, проте твердо знаю: вдома я буду мрець.

Ось так ми вирушили до варірі, і я чомусь пригадав, як ховали Едіпа в Колоні. Але ж він принаймні дав людям щастя після того, як помер. Я майже позаздрив такій долі.

Ми мандрували ще днів вісім чи десять, перетинаючи місцевість, дуже схожу на плато Гінчагара. Після п’ятого чи шостого дня навколишній краєвид трохи змінився. То там, то там з’явилися дерева, хоча гірські схили були здебільшого голі. Зусібіч височіли столові гори, розпечені гранітні стрімчаки, зведені самою природою вежі та замки; вони стояли на землі незрушно, вони мовби вчепилися в неї і не хотіли відлетіти разом із хмарами, які, здавалося, прагнули всмоктати їх у себе. Чи то мені в моїй зажурі усе ввижалося догори дриґом? Наш похід через труднопрохідну місцевість анітрохи не виснажив Ромілаю — він у цих умовах почував себе не гірше, ніж моряк в океані, якого не турбує ні корабельний вантаж, ні записи в судновому журналі, ні порт призначення. Ромілаю просто топтав землю своїми сухорлявими ногами, і в цьому русі було для нього все пояснення. Він як ніхто вмів знаходити воду, він знав, де треба встромити в пісок соломинку, щоб добути ковток живлющої вологи, він зривав дикі гарбузи та інші овочі, яких я навіть не помітив би, і ми жували їх, тамуючи спрагу й голод. Уночі ми іноді розмовляли. Ромілаю був тієї думки, що тепер арнюї, коли їхній ставочок спорожнів, мабуть, здійснять далекий перехід у пошуках води. Сидячи біля багаття й сердито дивлячись на жарини, я згадував про жаб та про всяку всячину, думав про свою ганьбу й прикру невдачу; але поки людина живе на світі, їй доводиться терпіти і радість, і горе. Це триватиме вічно, про це знають усі, кому пощастило уникнути смерти. І коли ви не померли внаслідок невдач і прикрощів, ви якось пристосовуєте їх до свого життя — я хочу сказати, використовуєте їх у своїх інтересах.

Ми бачили велетенських павуків — їхні гнізда в заростях кактусів скидалися на радарні станції. Траплялися нам і мурахи, схожі на рогатих чортів, — їхні мурашники бовваніли на тлі краєвиду величними сірими пірамідами. А от чого я геть не розумів, то це як можуть страуси так швидко бігати в ту страшну спекоту. Я підійшов до одного настільки близько, що роздивився, які в нього круглі очі, а тоді він ударив ногами в землю й помчав геть, знявши своїм пір’ям гарячий вітер і тягнучи за собою шлейф іржаво-білої куряви.

Вечорами, коли Ромілаю проказував молитву і вкладався на ніч, я іноді довго не давав йому заснути, розповідаючи про своє життя; я плекав слабку надію, що те дивовижне тло — пустеля, страуси, мурахи, нічні птахи, а зрідка й левині рики — знімуть з мене бодай частку прокляття, та після кожної такої розмови я видавався сам собі ще екзотичнішим і химернішим суб’єктом, ніж будь-які мурахи, страуси чи гори.

— А що сказали б варірі, — якось промовив я, — коли б довідались, хто до них добирається?

— Хтозна, пане. Їхня не такі добрі люди, як арнюї.

— Не такі добрі? Але ж ти нічого не скажеш їм про жаб та про ставочок? Чи, може, скажеш, га, Ромілаю?

— Ні, пане, моя не скажу.

— Дякую тобі, друже. Хвалити мене, звісно, немає за що, але повір, я мав тільки добрі наміри. Я ладен руки на себе накласти, коли подумаю про те, як там страждає тепер без води худоба. Я щиру правду кажу. Та уяви собі, що я здійснив би своє найзаповітніше бажання і став би лікарем, як, скажімо, Ґренфелл чи Швейцер, або хірургом. Хіба знайдеться хірург, у якого час від часу не помирав би після операції хворий? Таких хірургів на світі немає. За декотрими з них тягнеться цілий караван людських душ.

Ромілаю лежав на землі, підклавши під щоку долоню. Його рівний абіссинський ніс виражав терплячість і розуміння.

— Цар варірі Дафу був однокашником Ітело. Але ти кажеш, вони не дуже добрі люди, варірі? Чому ж вони такі?

— Їхня — діти темряви.

— Ну, Ромілаю, ти справді добрий християнин, — сказав я. — Ти маєш на увазі, що вони — жертви темних забобонів, чи не так? Але якщо ми зійдемося докупи, ті люди і я, то кому, на твою думку, загрожуватиме більша небезпека?

Не змінюючи пози, Ромілаю відповів — і в його великих лагідних очах зблиснула іскра похмурого гумору:

— Моя думай, їхній загрожувати більша небезпека, пане.

Мабуть, ви зрозуміли, що я вже відмовився від думки проминути варірі, не заходячи до їхнього села. Адже Ромілаю змалював їх як брутальних, затятих дикунів, тому я вирішив, що навряд чи заподію таким людям велику шкоду.

Отже, ми йшли днів дев’ять або й десять, і наприкінці нашої подорожі гірський краєвид істотно змінився. З’явилися білі скелі, схожі на церковні бані; то там, то там вони утворювали справжні архітектурні громаддя, і посеред отих білих кам’яних цирків десь, я думаю, на десятий день ми нарешті зустріли людину. Це сталося вже надвечір, коли під уже почервонілим сонцем ми дерлися крутосхилом угору. Позад нас височіли розкришені гірські вершини та доісторичні хребти, з яких ми щойно вийшли. Попереду, між кам’яними банями, білими, немов китайська порцеляна, зазеленіли чагарники. Ось тут і зринув на нашому шляху пастух варірі — у шкіряному фартусі, з кривою ґирлиґою в руці, — і хоч ознак ворожости він не виявив, вигляд у нього був погрозливий. Щось у його постаті видалося мені біблійним, а передусім спав на думку чоловік, якого зустрів Йосиф, коли йшов шукати братів, і який послав його до Дотаїна. Я переконаний, що той біблійний перехожий насправді був ангел і напевне знав, що брати збираються кинути Йосифа в яму. А проте він показав мандрівцеві шлях. Чорний пастух не тільки мав на собі шкіряний фартух, а й сам, здавалося, був обтягнутий вичиненою шкірою, і якби він мав крила, то й вони, безперечно, були б шкіряні. Його очі були глибоко вдавлені в обличчя, маленьке, потайне і чорне, як смола, хоча сонячне проміння падало просто на нього. Ми з ним поговорили. Я сказав: «Привіт, привіт!» — дуже гучним голосом, наче розважив, що його барабанні перетинки так само глибоко вдавлені, як і очі. Ромілаю спитав у незнайомця дорогу, і той показав нам ґирлиґою, куди йти. Так, либонь, показували шлях мандрівникам і в доісторичні часи. Я помахав йому рукою, але він, здавалося, не звернув на це ніякої уваги, і його вичинене обличчя нічого не відповіло. Отже, ми побралися крутосхилом у тому напрямку, який він показав.

— Ще далеко? — запитав я в Ромілаю.

— Ні, пане. Його казав, що недалеко.

Я подумав, що сьогодні ми, можливо, заночуємо уже в селі, і почав мріяти про постіль, про гарячу страву, про метушливий людський натовп і навіть про стріху над головою — після десятиденних важких мандрів усе це здавалося особливо привабливим.

Що далі ми йшли, то більше каміння валялося навкруги, і це видалося мені підозрілим. Якби ми справді наближалися до села, то вже мали б вийти на стежку. Натомість зусібіч лише громадилися білі камені, які мали такий вигляд, ніби чиясь необачна рука вичесала їх зі стихій, що шаленіли тут усупереч будь-яким розумним законам природи. На небесах теж мають бути забуті Богом місця, і ці каменюки попадали на землю саме звідти. Я не геолог, але якщо давати їм якесь означення, то тут найбільше пасує слово «вапнисті». Камені мали колір крейди, і я здогадався, що утворилися вони під водою. Тепер вони були сухі, аж пересушені, наповнені дрібненькими порожнинами, з яких віяло прохолоднішим повітрям, — у палючу полуденну спеку годі було знайти краще місце для пообіднього відпочинку, ніж у затінку такого каменя, якщо, звісно, під ним не причаїлися змії. Але сонце вже звернуло на західний пруг і швидко скочувалося за обрій. Усюди був шорсткий, ґулястий, подзьобаний вітрами, сонцем і водою білий камінь, і тільки де-не-де зяяли чорні отвори печер.