Але я волік на спині звичайного мерця, а не Лазаря. Він давно охолов, і шкіра, до якої доторкалися мої руки, була нежива. Його підборіддя впиралося мені в плече. Сповнений не меншої рішучости, ніж людина, якій доводиться боронити своє життя, я міцно стиснув щелепи, аби втримати на місці свої нутрощі, бо вони відкочувалися мені до горла. Якщо мерця підкинули мені умисне і все плем’я не спало й спостерігало за мною, то я вже уявляв собі, як десь на півдорозі до яру вони оточать мене й заволають: «Крадій трупів! Вурдалака! Віддай нам нашого мерця!» — і битимуть мене по голові за моє блюзнірство, аж поки я впаду й пущуся духу. Отак закінчу свої дні я, Гендерсон, з моїми пошуками сенсу життя, з моїми щирими пориваннями.

— Ти, чортів дурню, — сказав я Ромілаю, який стояв осторонь, майже сховавшись від мене. — Бери його за ноги й допоможи мені нести. Якщо дорогою нам хтось трапиться, ти можеш просто покинути мене й дати драла. Я потягну його далі сам.

Він підкорився. А я мовби переселився в шкуру іншої людини; я стогнав, у голові в мене щось зблискувало й гуділо. Ми звернули в завулок.

І внутрішній голос раптом озвався в мені й сказав:

«Ти так любиш смерть? Що ж, ось вона, поруч із тобою».

«Я її не люблю, — відповів я. — Хто тобі це сказав? Ти помиляєшся».

Десь зовсім близько загарчав собака, але в ту мить я був страшніший для нього, ніж він для мене. Я дав собі слово, що коли він до мене вчепиться, я покину труп і роздеру того пса на шматки своїми руками. І коли собака підступився з настовбурченою шерстю і в місячному світлі я побачив його загривок, я видобув з горла такий грізний звук, що приголомшений пес сахнувся від мене і, дико виючи, дременув навтіки. Його виття було таке неприродне, що люди мали б попрокидатися, але ніхто начебто не прокинувся. Схожі на стіжки сіна хижі зяяли відкритими отворами дверей. Та хоча кожна з них і скидалася на безформну копицю, збудована вона була дуже доладно, й усередині в ній спали люди. Небо більше, ніж будь-коли, нагадувало синій ліс, від місяця струменіли потоки м’якого жовтого світла. Коли я біг завулком, гори ніби підступили ближче й грізно нависли наді мною чорним громаддям. Відвертаючи голову вбік, весь перекривлений, Ромілаю, одначе, не смів збунтуватися проти мене й тримав мерця за ноги. Яр був уже близько, але під вагою мертвого тіла мої ноги грузли в м’якому ґрунті, й пісок насипався мені в черевики. Я носив черевики того зразка, який видають на обмундирування британським піхотинцям у Північній Африці. Новий шнурок, якого я зробив собі зі смужки полотна, майже відразу розв’язався. Я з усіх сил брався нагору схилом.

— Не відставай, — сказав я Ромілаю. — Невже ти не можеш узяти на себе трохи більшу вагу?

Замість підняти ноги трупа вище, він штовхнув його вперед, і я під вагою мерця спіткнувся й упав. Я впав з усього розгону й лежав, уткнувшись обличчям у пилюку й пісок. Коли я трохи підвів голову, зірки видалися моїм засльозеним очам видовженими, кожна скидалася на золоту паличку.

І тут Ромілаю хрипким голосом повідомив:

— Їхня йдуть! Їхня йдуть!

Я почав вибиратися з-під трупа і, коли звільнився цілком, штовхнув тіло до кручі. Мій внутрішній голос благав у мерця прощення: «О незнайомцю, не гнівайся! Ми з тобою зустрілися й розлучились. Я нічого поганого тобі не зробив. Іди собі своєю дорогою і не май на мене зла». Заплющивши очі, я підважив труп, він полетів униз і впав на спину — так принаймні мені здалося, коли я почув, як він гепнув.

Ще стоячи навколішки, я обернувся глянути, хто там іде. Біля нашої хижі миготіли смолоскипи і, здавалося, хтось шукав або мерця, або нас. Чи не стрибнути й нам у яр? Так ми стали б утікачами, але я, на своє щастя, не знайшов у собі сили на цей стрибок. Я був надто змучений, у мене боліло горло. Отож ми залишилися там, де були, аж поки місячне світло нас викрило і до нас бігцем кинувся чоловік з рушницею. Але поводився він не вороже, а якщо моя уява не одурила мене, то навіть досить шанобливо. Він сказав Ромілаю, що слідчий знову хоче нас бачити, і навіть не заглянув у яр, і ні про якого мерця й не було мови.

Ми повернулися на вже знайоме подвір’я, і нас негайно провели до слідчого. Я пошукав очима жінок і побачив, що вони сплять на шкурах обабіч чоловікової постелі. Посланці, які нас привели, увійшли із запаленими смолоскипами.

Якщо вони збиралися висунути проти мене звинувачення в блюзнірстві, то я, звичайно, був винен, порушивши спокій їхнього мерця. Проте я мав кілька доводів і на свою користь, хоча захищати себе й не думав. Я просто чекав, майже заплющивши одне око, що мені скаже цей висмоктаний чоловічок у перуці з мички і в манжетах із леопардової шкіри — тутешній слідчий. Він сказав мені, щоб я сів, і я опустився на низенький ослінчик, згорбившись і впершись руками в коліна, уважно витягши вперед голову.

Проте слідчий не згадав ні про який труп, а натомість поставив цілу низку дивних запитань — наприклад, скільки мені років, як я себе почуваю, чи одружений і чи маю дітей. На кожну мою відповідь, перекладену бідолашним Ромілаю, чий голос тремтів від жаху, слідчий низько вклонявся і супивсь, але доброзичливо, так наче схвалював те, що я йому казав. Оскільки про мерця він не згадав, то я відчув полегкість і майже вдячність, подумавши з певною самовтіхою, а може, навіть радістю, що витримав іспит, який вони мені влаштували. Звичайно, я пережив напад огиди, болю, але зрештою моя рішучість окупилася.

Чи не погоджусь я написати своє прізвище? Мабуть, він хотів звірити його з підписом у моєму паспорті — так я подумав і залюбки розписався на його прохання. Пальці мої тримали ручку легко і вправно, і я подумки проказав: «Ха — ха-ха! Сміх та й годі! Це просто чудово. Я тобі дарую свій автограф».

А що жінки? Онде вони з їхніми товстими, задоволеними, напіврозтуленими губами та круглими, поголеними, гарними головами. Обидві спали. А носії смолоскипів? Ці й тепер тримали наді мною свої палахкотливі світильники, які сичали і з яких валував густий дим.

— То як, тепер усе з’ясовано? Тепер, сподіваюся, все гаразд?

Я був справді вельми задоволений собою й мав таке відчуття, ніби здійснив щось дуже важливе.

Та раптом слідчий звернувся до мене з дивним проханням — дивним аж надміру. Він попросив мене скинути сорочку. Тут я не відразу погодився і захотів знати, навіщо це йому треба. Ромілаю нічого пояснити мені не міг. Я був трохи стурбований і запитав у нього стишеним голосом:

— Чого вони від мене хочуть?

— Моя не знати.

— То запитай у нього.

Ромілаю запитав, але слідчий тільки повторив своє прохання.

— Запитай, чи після цього він нарешті дасть нам відпочити спокійно?

Слідчий, мовби зрозумівши мої слова, кивнув головою і я скинув теніску, яку давно треба було б випрати. Тоді він підійшов упритул і став пильно мене обдивлятися, аж мені стало ніяково. Чи не доведеться мені й тут, у варірі, боротися з кимось, як я боровся з Ітело? Чи не потрапив я в такий куток Африки, де борюкання — неодмінний ритуал знайомства? Та йшлося, мабуть, про інше.

— Схоже на те, Ромілаю, що вони збираються продати нас у рабство. В газетах пишуть, що в Саудівській Аравії воно й досі існує. О Господи! З мене вийшов би непоганий раб! Ха-ха! — Як бачите, я ще був у жартівливому гуморі. — Чи, може, вони хочуть укинути мене в яму, обкласти вугіллям і підсмажити? Пігмеї так підсмажують слонів. На це в них іде близько тижня.

Поки я жартував, слідчий і далі доскіпливо мене оглядав. Я показав на ім’я Френсіс, витатуюване в Коні-Айленді багато років тому, і пояснив, що так звали мою першу дружину. Він не виявив до цього ніякого інтересу.

Я знову натяг на себе свою пропахлу потом теніску і сказав:

— Спитай у нього, чи нам дозволять побачитися з царем?

Цього разу слідчий виявив бажання відповісти. Цар, переклав мені Ромілаю, чекає мене завтра. Він хоче поговорити зі мною моєю рідною мовою.

— Чудово, — сказав я. — Я маю до нього кілька запитань.