— Ми з Атті впливаємо одне на одного. Я хочу, щоб і ви до нас приєдналися.

— Я? — запитав я, не зрозумівши, про що йдеться.

— Хоч я трохи й покритикував вашу зовнішність, ви не повинні думати, що я не віддаю належного вашим високим чеснотам у іншому вимірі.

— Чи я правильно зрозумів вас, величносте, що ви будуєте для мене плани, пов’язані з цим звіром?

— Ви зрозуміли правильно, і я поясню вам, у чому вони полягають.

— Даруйте, але я думаю, нам слід просуватися вперед обережно, — сказав я. — Я не певен, чи моє серце витримає додаткову напругу. Я не можу брати на себе надміру — про це свідчать мої припадки, адже я іноді раптово втрачаю тяму. І ще хтозна, як вона себе поведе, коли я гепнуся додолу.

І тоді цар промовив:

— Мабуть, як на перший день, ви вже досить помаячили перед очима в Атті.

Він знову стрибнув з помосту, і левиця стрибнула за ним. Піднявши важкі ворота за допомогою вірьовки, накинутої на колесо-блок, закріплений футів на вісімнадцять над підлогою, цар випустив левицю з її оселі в окремий відгороджений закутень. Я ніколи не бачив жодного представника родини котячих, який пройшов би в двері не за власним бажанням, і Атті в цьому не була винятком. Їй треба було повештатись сюди-туди, поки цар висів на вірьовці, яка утримувала ворота. Щоразу, коли вона підступала до виходу, мені кортіло підказати йому, щоб він підштовхнув її ногою під хвіст, аби левиця скоріше зважилася, адже вона явно сприймала його як хазяїна, хоч я й не був цілком у цьому впевнений. Нарешті вона, легка, обачна й насторожена, вийшла своєю м’якою ходою, короткими кроками до сусіднього підземелля. Цар відпустив вірьовку, і великий щит ковзнув униз. Він ударився в кам’яну підлогу з лунким стуком, і цар приєднався до мене. Він був веселий і умиротворений. Його повіки з роздутими венами ледь опустились, він одхилився назад і розмірено дихав, відпочиваючи. Я сидів біля нього у своїх дикунських штанях, крізь які було видно мої жокейські труси, і мав таке враження, ніби він витає в повітрі, а не сидить на дошках. На відміну від мене — бо я сидів на дошках і сидів твердо, чекаючи, коли він завершить відпочинок. І знову мені спало на думку давнє пророцтво, яке Даниїл зробив Навуходоносору: «І від людей тебе відлучать, і з польовою звіриною буде пробування твоє». Запах на моїх пальцях був ще дуже сильний. Я раз у раз нюхав їх, і мені знову пригадалися жаби в ставку арнюїв, худоба, яку ті люди так обожнювали, пожильців кіт, що його я мало не вбив, не кажучи вже про свиней, яких я вигодував. Поза всяким сумнівом, Даниїлове пророцтво мало дивний стосунок до мене, даючи мені наздогад, що я не пристосований до спілкування з людьми.

Цар завершив свій короткий перепочинок і був готовий до розмови.

— То на чому ми зупинилися, пане Гендерсон?.. — озвався він своїм екзотичним голосом, що був приправлений особливим акцентом.

— Ви хотіли пояснити мені, царю, чому мені корисно поспілкуватися з левом. Я про це не маю найменшого уявлення.

— Зараз я вам усе розтлумачу, — сказав він, — і насамперед трохи розкажу про левів. Атті я зловив близько року тому. Варірі знають, як упіймати лева, якщо він їм потрібен. Загонщики женуть звіра на територію, яку ми називаємо хопо, — вона досить велика і тягнеться в чагарях на кілька миль. Звірів полохають криками, барабанним боєм за звуками ріжків, спрямовують їх у широкий кінець хопо й женуть далі. В протилежному — вузькому — кінці хопо налаштовано пастку, і я як цар повинен власноруч зловити лева. В такий спосіб спіймали й Атті. Я маю пояснити вам, що кожен лев, крім мого батька Гміло, вважається у варірі звіром небажаним, таким, що не має права на існування. Я привів сюди Атті, незважаючи на різкий осуд і протести всього племені. Мої піддані осуджують мене за це. А особливо Бунам.

— І чого тим людям треба? — сказав я. — Вони не заслуговують мати такого царя, як ви. З вашою мудрістю ви могли б правити великою країною.

Мені здалося, що цареві було приємно почути від мене такі слова.

— Хай там як, — сказав він, — а існує серйозна незлагода між мною і Бунамом, якого підтримує мій дядько Хорко, і не тільки він, не кажучи вже про царицю-матір та кількох царських дружин. Бо тільки одного лева дозволено терпіти — того, в якому оселилася душа покійного царя. Всіх інших вважають за баламутів та злочинців. Ви розумієте? Головна причина, чому наступник престолу неодмінно має зловити свого небіжчика-батька, — це те, що особу царської крови не можна залишати в компанії таких розбишак. Кажуть, ніби відьми варірі таємно паруються з поганими левами. Дитину, що начебто походить від такого союзу, вважають дуже небезпечною. І коли чоловік запідозрить, що дружина зрадила його з левом, він вимагає, щоб її скарали на смерть.

— Дивина, та й годі, — сказав я.

— Якщо підвести підсумок, — провадив цар, — то мене осуджують і за те, що я й досі не зловив Гміло, свого батька-лева, і за те, що я держу Атті, — це, мовляв, не доведе мене до добра. Проте, незважаючи на загальний опір, я сповнений рішучости держати її й далі.

— Чого вони від вас хочуть? — спитав я. — Щоб ви зреклися престолу, як герцог Віндзорський?

У відповідь Дафу тихо засміявся, потім сказав у глибокій тиші, що панувала в підземеллі, — жовто-сіре повітря давило на нас, помалу густіючи:

— Такого наміру в мене немає.

— Якщо ви цим обурені, я розумію вас чудово, — заявив я.

— Я бачу, Гендерсоне-сунго, — сказав Дафу, — що повинен розповісти вам трохи більше. Кожен цар варірі приводить сюди наступника престолу ще малим хлоп’ям. Так і я відвідував свого діда-лева. Звали його Суффо. Отже, ще змалку я був у близьких взаєминах з левами, а коли вибрався у світ, то заміни їм не знайшов. Мені так бракувало лев’ячого товариства, що коли мій батько Гміло помер і мене повідомили про цю трагічну подію, то думка про повернення додому, незважаючи на мою любов до медицини, не видалася мені такою вже неприйнятною. Я можу навіть сказати напевне: я страждав від того, що не мав змоги спілкуватися з левами; саме тому я вирішив повернутися додому й надолужити втрачене. Звичайно, було б найкраще, якби мені відразу пощастило зловити Гміло. Та оскільки замість нього мені попалася Атті, я не міг прогнати її чи вбити.

Я взявся за складку своїх барвистих штанів, щоб утерти обличчя. Я мав відчуття, що з нього капає піт, але через лихоманку воно було зловісно сухе.

— І все ж таки Гміло треба зловити, — сказав Дафу. — І я його зловлю.

— Щиро зичу вам успіху.

Потім він здавив мені зап’ясток і промовив:

— Я не дорікатиму вам, Гендерсоне, якщо ви захочете переконати себе, що сьогоднішня пригода була галюцинацією або ілюзією. Та заради мене — адже ви самі наполягли, щоб ми уклали з вами угоду про щирість, — я закликаю вас набратися терпцю й не відступати з півдороги.

«Якби мені зараз жменю сульфамідних піґулок, я, мабуть, оклигав би», — подумав я.

— Ось що я скажу вам, Гендерсоне-сунго, — озвався цар після тривалої задуми, з якоюсь надприродною силою усе здавлюючи і здавлюючи мій зап’ясток — Дафу майже нічого не робив рвучко, похапливо. — Я розумію, це може видатися ілюзією, сновидінням, грою уяви. А проте це не привиддя і не сон — це пробудження. Ха-ха! Навіть надзвичайно пристрасні люди завжди сумнівалися в реальності дужче, аніж будь-хто. Ті самі люди, яким нестерпно думати, що надії неминуче обертаються на злидні, любов — на ненависть, на смерть, на мовчанку… Розум має право на тверезий сумнів, він пробуджується з кожним коротким — у вимірах вічности — життям і бачить, і осягає те, що є наслідком діяльности інших розумів, які були поєднані з такими самими короткими життями. І часто не вірить, що безліч ефемерних існувань склалися в щось реальне й нескінченне в часі, в людську історію. Зрештою, чому ми повинні визнавати лише факти? Така перспектива мало кого приваблює. Атож, сунго, створіння, що так недовго існує, є справжнім майстром уяви. Та чомусь це рідкісний дар допомагає йому вмирати, а не жити. Чому? Диво, та й годі. Прикро думати, що наше життя — химера, Гендерсоне. Але в мені ви не сумнівайтеся: попри все, що я сказав, я — Дафу, друг Ітело і ваш друг. Бо ми подружили з вами по-справжньому, і ви повинні мені довіряти.