І ще довго говорив у такому дусі.

Нарешті я спромігся на голос і запитав:

— Скільки ви хочете, щоб я отак стояв?

— Я спостерігаю за вами, — сказав він. — Дуже важливо, щоб уже тепер, у своїй першій спробі, ви бодай почасти відчули себе левом. Почнімо з рику.

— А вона не стривожиться, як я заричу?

— Ні, ні. А зараз, пане Гендерсоне, я хочу, щоб ви чітко й виразно уявили собі, що ви — лев. Справжнісінький лев.

Я застогнав.

— Ну ж бо, Гендерсоне! Прошу вас, зробіть мені таку приємність. Заричіть — і по-справжньому. Ми з Атті хочемо почути ваш голос. А то він у вас якийсь здушений. Я вже вам сказав, що ви цілком свідомо прагнете до усамітнення. Отже, уявіть собі, що ви сидите над здобиччю. І відлякуєте непроханого гостя. Можете почати з гарчання.

Зайшовши з цим чоловіком так далеко, я вже не міг відступати. Мені не лишилося нічого іншого, як уволити його волю. Я спробував видобути з горла щось схоже на гарчання. Але його придушив розпач.

— Гучніше, гучніше! — сказав Дафу нетерпляче. — Атті нічого не помітила — отже, ваше гарчання далеке від справжнього.

Я додав звуку.

— І водночас дивіться лютим поглядом. Гарчіть, гарчіть, гарчіть, Гендерсоне-сунго! Нічого не бійтеся. Розслабтеся. Гарчіть з гордим і незалежним виглядом. Відчуйте себе левом. Опустіться-но на передні лапи. Підведіться на задніх. Погрожуйте мені — я ваш ворог. Розплющіть свої чудові різнокольорові очі. Гучніше гарчіть, гучніше! Старайтеся, старайтеся, — підбадьорював він мене, — але пафосу стільки не треба. Більше звуку. А тепер відведіть руку — себто передню лапу — удар! Так, ніби даєте ляпаса. Відхиліться назад. І ще — удар, удар, удар! Увійдіть у роль. Будьте звіром! До свого людського єства ви повернетеся потім, але в цю мить відчуйте себе диким хижаком.

І я уявив себе хижаком. Я віддався цьому відчуттю, і весь мій кепський настрій вилився в могутній рик. Повітря надійшло з легенів, але сам звук вихопився з моєї душі. Грізне ричання обпекло мені горло, гострим болем відбилось у кутиках рота і незабаром я заповнив своїм звуком усе підземелля, мов басова органна труба. Ось куди привело мене моє розтривожене серце. Ось до чого я дійшов. О Навуходоносоре! Тепер я по-справжньому зрозумів пророцтво Даниїла! Бо в мене були й пазурі, й шерсть, і гострі зуби, і я мало не вибухнув — так потужно вихопився з мене лютий рик. Та коли він вилетів, душа не залишилася порожньою. Моя журба зосталася там, де й була.

Що ж до царя, то він прийшов у захват. Він нахваляв мене, радісно потирав руки, зазирав мені в очі.

— Добре, ох і добре, Гендерсоне-сунго! Просто чудово. Ви справді така людина, якою я вас уявляв.

Я чув, що він каже, тільки в ті секунди, коли набирав у груди повітря. Стоячи рачки в пилюці та лев’ячому лайні, я думав, що зайшов уже надто далеко і тепер мушу йти вперед до кінця; тому я вкладав у ричання всю силу, всю снагу. І щоразу, коли я розплющував свої вибалушені очі, я бачив поруч радісно усміхненого царя в його крислатому капелюсі, а трохи далі, на помості, левицю — золотистого звіра, який сидів на задніх лапах і дивився на мене із щирим зацікавленням.

Видавши все, що мав, я впав обличчям на підлогу. Цареві здалося, що я випустив дух, і він помацав мені пульс, а тоді став поплескувати мене по щоках.

— Отямтеся, отямтеся, дорогий друже!

Я розплющив очі, і він сказав:

— З вами все гаразд? Я стривожився, коли побачив, як із багряного ви стали чорніти, починаючи від грудини і до самого обличчя.

— Атож, зі мною все гаразд. Ну, як у мене вийшло?

— Чудово, Гендерсоне, чудово, мій брате! Повірте, це принесе вам велику користь. Я виведу звідси Атті, і ви зможете відпочити. Для першого разу ми досягли дуже багато.

Цар замкнув Атті в її внутрішньому закутні, а тоді ми сіли вдвох на помості й почали гомоніти. Він не сумнівався, що незабаром лев Гміло з’явиться поблизу. Його вже бачили в околицях села. Спіймавши Гміло, сказав мені цар, він випустить Атті на волю і замириться з Бунамом. Потім він знову заговорив про зв’язок між тілом і мозком:

— Усе залежить від того, за якою моделлю збудована кора вашого головного мозку. Бо людина є такою, якою вона себе усвідомлює. Благородство вчинків випливає з благородства думок. Тобто, яка у вас душа, така й плоть. Згідно з вищесказаним, людина сама творить свій образ. Дух людини таємно малює її тіло і обличчя, діючи через кору та третій і четвертий мозкові шлуночки, які спрямовують і розподіляють потік життєвої енергії. Тепер ви зрозуміли, що мене так хвилює і так збуджує, Гендерсоне?

А він і справді був надзвичайно збуджений. Він витав під небесами на крилах захвату. В мене аж паморочилася голова, коли я намагався простежити за його польотом. Крім того, я вельми засмутився, зробивши певні висновки з його теорії, яку починав розуміти. Бо якщо я сам намалював свій ніс, своє чоло, і отаке згорблене черевате тіло, й отакі руки та пальці — то це ж страхітливий злочин проти самого себе! Що я накоїв! Створити такий неоковирний обрубок людини! Ох-ох-ох! Пошли мені, Господи, смерть, хай забере вона мене з собою, хай очистить світ від цієї велетенської купи грубих помилок.

«Це все свині, — раптом подумалося мені. — Свині! Дафу родич левам, а я — свиням. Краще б мені було й на світ не народжуватись!»

— Ви начебто замислилися, Гендерсоне-сунго?

В цю мить я мало не розсердився на царя. Я мав би зрозуміти з першого погляду, що його блискучі обдаровання не були безпечні, що вони спиралися на хисткі підвалини, як і оцей старий палац.

А він уже читав мені нову лекцію. Мовляв, природа наділена розумом. Я не зовсім утямив, про що, власне, йдеться. Тоді Дафу сформулював свою тезу трохи інакше: можуть чи не можуть неживі речі поводитись, як істоти розумні? Він сказав, що пані Кюрі писала, нібито бета-часточки розлітаються, немов зграї птахів.

— Ви цього не читали? — запитав Дафу. — А великий Кеплер вважав, що наша планета засинає і прокидається, що вона дихає. Невже він так писав тільки задля красного слівця? Якщо це правда, то для здійснення тієї чи тієї роботи людський розум може об’єднуватися зі вселенським розумом. За допомогою уяви. — І знову він став пояснювати мені, яку низку страховищ створила людська уява. — Я вже вам казав, що поділяю людей на типи, — провадив він. — Ласолюби, смертники, фаталісти, істерики, войовничі Лазарі, слонолюди, божевільні сміхуни, безстатеві тощо. Подумайте, які типи могли б виникнути, коли б їх створила уява іншого зразка! Типи життєрадісні, типи світлі й веселі, типи добрі та вродливі, з лагідними обличчями, з благородною поведінкою. О, якими могли б ми бути! Яких вершин могли б досягти! І вас було задумано як одну з таких вершин, Гендерсоне-сунго.

— Мене? — тупо перепитав я, ошелешений власним ричанням. Мій розумовий обрій усе ще не прояснів, хоча хмари на ньому не були темні й не нависали низько.

— Ви, звичайно, пам’ятаєте, як говорили мені про грун-ту-молані, — сказав Дафу. — Чи може досягти грун-ту-молані людина, яка все своє життя спілкується з коровами?

«А зі свиньми?» — подумалося мені.

Було б марно проклинати Ніккі Голдстайна. Він не винен, що народився євреєм, що захотів розводити норок у Кетскілзі й цим наштовхнув мене на думку розводити свиней. Доля набагато складніша, ніж ми її собі уявляємо. Вона прирекла мене на спілкування зі свиньми задовго до того, як я вперше побачився з Голдстайном. Дві льохи, Естер і Валентина, з плямистими обвислими черевами й тьмяно-рудою, іржавого відтінку щетиною, шовковистою на вигляд і колючою, як глиця, на доторк, мали звичай скрізь ходити за мною. «Не дозволяй їм блукати по під’їзній алеї», — сказала Френсіс. Ось тоді я її й остеріг: «Не смій їх бити. Ці тварини стали часткою мене самого».

А чи справді вони стали моєю часткою? Я не зважувався викласти Дафу всю правду і спитати в нього напрямки, чи на мені помітно їхній вплив. Я став потай обстежувати себе. Помацав вилиці. Вони випинали в мене на обличчі, ніби оті гриби, які ростуть на стовбурах дерев і здаються білими, мов смалець, коли розломиш їх навпіл. Мої пальці ковзнули під шолом і торкнулися вій. Так звані «свинячі вії» ростуть тільки на верхніх повіках, а в мене вони росли й на нижніх — правда, ріденькі й шорсткі. Малим хлопцем я мріяв стати таким, як Гудіні, й багато тренувався, звішуючись із ліжка вниз головою і намагаючись підібрати віями з підлоги голку. Так робив Гудіні. Цього трюку я не опанував, але не тому, звичайно, що вії в мене були короткі. Проте відтоді я змінився — і дуже. Всі люди змінюються, вони приречені змінюватися. Зміни неминучі, але як і чому вони відбуваються? Цар Дафу сказав би, що вони визначаються нашим первісним образом. Я обмацав свої щелепи, ніс, але не зважився поглянути вниз і з’ясувати, що діялося зі мною там. А побачив би я окости й тельбухи — повен казан тельбухів; тулуб — бокатий циліндр, ущерть наповнений жиром. Мені здавалося, я й дихнути не можу, не хрюкнувши. Святий Боже! Я затулив носа й рота долонею і розгублено подивився на царя. Але він почув, як вібрують мої голосові зв’язки, і запитав: