— А як з усім цим пов’язується Оберштейнерова аллохірія та медична писанина, що її ви дали мені прочитати? — запитав я.

Цар Дафу став терпляче пояснювати:

— Усе тулиться одне до одного. Незабаром вам стане ясно. Але спершу за допомогою лева спробуйте з’ясувати різницю між станом заданим і станом набутим. Зверніть увагу, що Атті — повністю лев. На всі сто відсотків. У ній немає суперечностей.

Я відповів йому голосом уривчастим і тремтячим:

— Якщо вона не прагне стати людиною, то навіщо я маю підроблятися під лева? В мене це ніколи не вийде. Якщо ви неодмінно хочете, щоб я скопіював когось, то чом би мені не скопіювати, скажімо, вас?

— Не заперечуйте, Гендерсоне-сунго. Я був нею. Перетворення лева на людину можливе, я знаю це з власного досвіду.

І він вигукнув:

— Сакта!

Це було для левиці наказом — і вона побігла по колу. Цар стрибками подався за нею, а я — за ним, намагаючись не відставати.

— Сакта, сакта! — закричав він, і Атті потрюхикала швидше. Вона вже мчала попід протилежною стіною. Ще хвилина чи дві — і наздожене мене.

Я в розпачі заволав:

— Царю, царю, стривайте, Христа ради, пропустіть мене вперед! Я хочу бігти поперед вас!

— Стрибайте на поміст! — гукнув він, обернувшись.

Та я й далі вайлувато тюпав за ним, схлипуючи і намагаючись випередити його. В уяві я вже бачив, як з мене бризне кров, скапуючи краплями, кожна завбільшки з кварту, коли Атті вгородить у моє тіло пазурі, бо я не сумнівався, що оскільки я біжу, то я для неї — законна здобич, і вона скочить на мене, як тільки наздожене. А може, лапою переб’є хребет. Так було б найкраще. Один удар, одна запаморочлива мить, і свідомість провалюється в ніч. О Боже! Це буде ніч без жодної зірки в небі. Без нічого.

Я відстав від царя, і тому вдав, ніби спіткнувся, важко впав на підлогу й відкотився вбік, розпачливо закричавши. Побачивши мене долічерева, цар простяг руку до Атті, щоб зупинити її.

— Тана, тана, Атті! — гукнув він.

Вона відскочила до стіни й неквапом рушила до помосту. Лежачи долілиць, я стежив за нею. Вона присіла на задні лапи і легко стрибнула на дошки, де їй подобалося лежати. Потім повернула лапу, подушечками вгору, облизала її язиком і почала умиватися. Цар присів біля неї навпочіпки й запитав, звертаючись до мене:

— Ви поранилися, Гендерсоне?

— Ні, я тільки добряче вдарився, — відповів я.

Тоді він заходився пояснювати:

— Я хотів, щоб ви розслабилися, сунго, бо ваші м’язи надто зсудомлені. Тому ми й бігли. Ваша свідомість пригнічена інстинктом самозахисту, через те ви вкрай перенапружені й зосереджені на собі, тож далі ми з вами…

— Далі? — перепитав я. — Що далі? Я вже все мав. Я вже беркицьнув долілиць. Чого ви ще від мене хочете, царю, заради Бога? Спочатку мені підселили мерця, потім амазонки вкинули мене в ставок і відшмагали канчуками. Ну гаразд. Так було треба, щоб пішов дощ. Я змирився навіть із цими зеленими штанцями та всякою всячиною. Якщо треба — значить, треба. Але ці мої муки — кому з них буде користь, кому?

З великим терпінням і симпатією цар Дафу заломив угору зібраний у складки краєчок свого оксамитового капелюха, який мав колір густого вина, і став пояснювати із щирим співчуттям у голосі:

— Будьте терплячі, сунго. Усе, що з вами досі відбувалося, відбувалося в наших інтересах, в інтересах племені варірі. Не думайте, що я такий невдячний. Але сьогоднішнє випробування — воно на користь вам і тільки вам.

— Я вже чув від вас це не раз. Але яким чином оця катавасія з левом може вилікувати мене від моїх тривог?

Спадисте чоло в царя, дуже схоже на чоло материне, надавало його обличчю некорисливого й зичливого виразу.

— Уся суть у благородстві поведінки, — сказав він. — Якби люди не вміли поводитися благородно, світ загинув би. Я знаю, ви покинули свій дім у Америці тому, що не знали, як вам жити. Ви засвоїли добре першу науку, яка вам трапилася, Гендерсоне-сунго, але ви повинні піти далі. Скористайтеся з моїх досліджень — ваше щастя, що я ладен надати їх у ваше розпорядження.

Я облизав руку — бо подряпав її, коли падав, — а тоді сів і замислився. Він примостився навпочіпки навпроти, обхопив руками коліна і пильно втупився в мене, намагаючись перехопити мій погляд.

— Чого ви від мене хочете? Що я повинен робити?

— Те саме, що робив я. Те саме, що робили Гміло, Суффо, мої діди й прадіди. Кожен з них поводився як лев, уявляв себе левом. Якщо ви вволите моє бажання, ви уявите себе левом і поводитиметесь як лев.

Якщо мої тілесні відчуття — це тільки сон, мені залишається надія на пробудження. Ось що я думав, поки лежав на підлозі, терплячи біль і муки. Я лежав, висловлюючись образно, на самому споді буття. Нарешті я зітхнув і почав спинатися на ноги, роблячи над собою майже надлюдське зусилля.

— Навіщо вам підводитися, сунго? — сказав цар. — Адже це добре, що ви розпростерлися ниць.

— Ну то й що, як я розпростерся ниць? Ви хочете, щоб я перетворився на плазуна?

— Ні, звичайно, адже плазуни — створіння нижчого зоологічного ряду. Я хочу, щоб ви стали навкарачки. Тобто прибрали поставу лева.

Цар Дафу й собі опустився навкарачки, і я мусив визнати, що він справді став дуже схожий на лева. Атті лежала, схрестивши лапи, і лише вряди-годи позирала на нас.

— Бачите? — сказав він.

А я йому відповів:

— Звичайно, ви вмієте це робити. Так вас виховували, і воно вам до вподоби. А я не можу. — І знову випростався долічерева.

— О Гендерсоне, шановний мій гостю! — сказав Дафу. — Чи це та сама людина, яка говорила про доконечну потребу воскреснути з могили самотности? Чи не ви декламували мені вірша про маленьку муху на зеленому листку в промінні надвечірнього сонця? Чи не ви прагнули нарешті утворитися? Невже це той самий Гендерсон, який подався на край світу, бо внутрішній голос безперервно твердив йому: «Я хочу!»? І тепер, коли його друг Дафу пропонує йому засіб зцілення, цей самий Гендерсон падає долічерева на підлогу! Отже, ви відмовляєтеся від моєї дружби?

— Даруйте, царю, це ж неправда. І ви добре знаєте, що це таки неправда. Я ладен усе зробити для вас.

І на підтвердження своїх слів я зіп’явся навкарачки й стояв так, зігнувши ноги в колінах, дивлячись просто перед себе і намагаючись бути схожим на лева настільки, наскільки можливо.

— От і чудово, — сказав цар. — Я дуже радий за вас. Я був певен, що гнучкости у вас вистачить. А зараз опустіться навколішки. Так, так! Тепер краще, набагато краще.

Моє провисле черево подалося вперед і просунулося між руками.

— Будова вашого тіла далека від звичайної, — сказав він. — Але щиро вас вітаю з тим, що ви відмовилися від попередньої пози — застиглої і вкрай напруженої. А зараз спробуйте бути трохи гнучкішим. А то здається, ніби вас відлито з одного шматка металу. Діафрагма надто тверда. Ви можете рухати різними частинами тіла? Звільніться від вимучености, властивої вашій позі. Чому ви такий сумний, такий приземлений? Адже тепер ви — лев. Подумки оцініть, що вас оточує. Небо, сонце, чагарі, а в чагарях — звірі. Ви частка природи, ви з усіма споріднений. Навіть комарі доводяться вам родичами. Небо — ваші думки. Листя — ваше прикриття, й іншого вам не треба. Зорі промовляють до вас, і вночі ніщо не уриває їхньої мови. Ви стежите за ходом моїх думок? А скажіть-но, Гендерсоне, ви багато випили за своє життя спиртного? Ваше обличчя, а надто ніс, засвідчує, що багато. Ця слабість властива не тільки вам. Ви можете досягти нової рівноваги, яка буде вашою власною рівновагою. Вона буде схожа на голос Карузо, який я чув з грамофонних платівок; він співає, ніколи не стомлюючись, бо співати для нього так само природно, як для пташки. Хоча, власне, ви дуже нагадуєте мені не лева, а якогось іншого звіра. Але якого?

Я не збирався озиватись. Та й мої голосові зв’язки, гадаю, злиплися докупи, як дві розварені макаронини.

— Справді нагадуєте! Ох, і великий же ви! — сказав він.