— Природа — великий імітатор, — провадив він. — А що людина — цар усього живого, то вона чудово вміє пристосовуватися. Вона — митець у галузі перетворень. Вона сама — витвір власного мистецтва, а надто у своїй тілесній формі. Яке вона чудо! Який тріумф! І яка жахлива помилка! Скільки сліз пролито і ще проллється!
— Сумна наша доля, якщо ваші міркування слушні, — сказав я.
— Тлінні рештки тих, чиє життя завершилося катастрофою, заповнюють гробниці та могили, — промовив він. — Прах возз’єднується з прахом, але потік життя не вичерпується. Еволюція триває, і ми повинні це пам’ятати.
Одне слово, він давав повне наукове пояснення того процесу, за яким формуються люди. Він вважав недостатнім твердження, що деякі тілесні немочі починаються з мозку. На його думку, там починається все.
— Я не хотів би знижувати рівень нашої дискусії, — сказав він, — але розгляньмо такий приклад: жінці раптом уявилося, що в неї на носі вискочив прищик, з її психіки надходить відповідний наказ, і уявний прищик стає реальним; а якщо дивитися в корінь, то навіть форма носа є почасти витвором її уяви, хоч ця форма й передається в спадок.
Моя голова раптом видалася мені легкою, мов плетений з лози кошик, і я тупо повторив:
— Прищик? До чого тут прищик?
— Для мене він — доказ того, що суто психічні процеси призводять до зовнішніх змін, — сказав Дафу. — Але сама людина ні в чому такому не винна. Ми далекі від того, щоб бути господарями власного «я». Та хай там як, а все зароджується всередині. Хвороба — це мова нашої психіки. Це метафора, якою вона полюбляє висловлюватися. Адже ми говоримо, що квіти — це мова кохання. Лілеї означають чистоту почуття. Троянди — пристрасть. Стокротки — невідомо що. Ха-ха! Одного разу я прочитав усе це на вишивці диванної подушки. Але, і я кажу серйозно, психіка — поліглот, бо вона перетворює на зовнішні вияви не тільки страх, а й, приміром, надію. Існують щоки або й обличчя надії, ноги шанобливості, руки справедливості, брови безтурботності, і так далі.
Він був задоволений відповіддю, яку прочитав на моєму обличчі, що, мабуть, виражало розгубленість.
— Я вас приголомшив, чи не так? — запитав він.
Цар Дафу любив такі ефекти.
Під час однієї з цих розмов я сказав йому:
— Ви ж розумієте, що ця ваша ідея б’є в моє найвразливіше місце — невже я сам сформував свою зовнішність? Щиро признаюся, колись я неабияк переживав за свій образ і подобу. Фізично — я загадка для себе.
— Дух людини — в певному розумінні творець тіла, в якому він перебуває, — сказав Дафу. — Я ніколи не бачив такого обличчя, такого носа, як у вас. З погляду теми нашої розмови лише ця одна ваша риса — для мене справжнє відкриття.
— Але ви повідомили дуже прикру для мене річ, царю, — промовив я. — Більше засмучувався я, либонь, тільки в тих випадках, коли помирав хтось із моїх близьких. Чому я маю відповідати за свою подобу? Не відповідає ж за неї, скажімо, дерево? Якби я був вербою, ви не сказали б мені такого.
— О, не переймайтеся цим так дуже, — порадив він.
І став розтлумачувати мені свою теорію далі, наводячи всілякі приклади з медичної практики та з досліджень мозку. Він знову й знову повторював, що кора не тільки дістає сигнали від периферійних органів чуття, а й посилає назад розпорядження та накази. А як це відбувається насправді, які шлуночки мозку регулюють окремі функції, — щось він там казав про температуру, про гормони й таке інше, — цього я так і не зміг до кінця з’ясувати для себе. Дафу ще довго розбалакував про вегетативні функції чи про щось таке, я вже добре й не пам’ятаю.
А по закінченні нашої розмови він майже силоміць утелющив мені цілу купу книжок зі своєї бібліотеки, і я мусив забрати їх до себе й пообіцяти, що уважно ознайомлюся з ними. Ці книжки та журнали Дафу привіз зі свого інституту. Я запитав, як це йому вдалося, і він пояснив, що повертався через Малінді й там купив віслюка. Крім книжок, стетоскопа та апарата для вимірювання тиску крови, він не взяв із собою нічого — навіть одягу (навіщо він йому тут?) чи інших пожитків. Бо коли його покликали до свого племені, він був уже на третьому курсі медичного інституту.
— Ось куди мені треба було піти відразу після війни — до медичного інституту, — сказав я. — А не тинятися без діла. Як ви гадаєте, з мене вийшов би добрий лікар?
— А чом би й ні? — відповів він.
Спершу цар Дафу поставився до мого запізнілого бажання досить стримано. Та коли я переконав його в своїй щирості, він сказав, що в мене не такі вже й погані перспективи. Нехай я навчатимусь та практикуватиму в тому віці, коли інші чоловіки вже йдуть на пенсію, але ідеться ж, зрештою, не про інших чоловіків, а про мене, Юджіна Герберта Гендерсона. Адже я переніс Мумму. Забувати про це не слід. Звичайно, на мене може впасти дзвіниця й розчавити мене насмерть, але якщо не зважити на такі непередбачені випадковості, то зі своїм здоров’ям я напевне доживу років до дев’яноста. Отже, цар поставився до моєї мрії цілком серйозно й кілька разів повторив з глибокою переконаністю:
— Так, це справді чудова перспектива.
Було ще одне питання, до якого він ставився не менш серйозно — до моїх обов’язків як повелителя дощу. Коли я намагався перевести це на жарт, він уривав мене й казав:
— Вам не слід забувати, Гендерсоне, що ви — сунго.
Розмовляли ми з царем щодня, а вранці дві амазонки, Тамба і Бебу, прислуговували мені й пропонували зробити джоксі, цебто топтальний масаж. Моя відмова щоразу однаково дивувала їх і розчаровувала, і вони робили цю приємність одна одній. Щоранку я мав також розмову з Ромілаю, намагаючись переконати його, що в моїй поведінці немає нічого поганого. Мабуть, його турбувало й бентежило те, що я був у таких приятельських, майже інтимних взаєминах із царем. Але я знову й знову йому повторював:
— Ромілаю, ти повинен зрозуміти: це дуже незвичайний цар.
Але, спостерігаючи за мною, мій супутник зрозумів, що ми з Дафу не тільки розмовляємо, що я беру участь у своєрідному експерименті, про який я розповім трохи згодом.
Перед другим сніданком амазонки влаштовували збір. Затягнуті в свої шкіряні корсети-безрукавки, вони принижено віддавали мені шану, припадаючи обличчям до землі. Кожна облизувала губи, щоб до них пристала пилюка, брала мою ногу й ставила собі на голову. В палаці й біля палацу було багато театральності, спекоти, напруги, врочистості, барабанного бою та дудіння в роги. А мене все тіпала лихоманка. Здавалося, в мені яскраво палахкотіли вогники хвороби й душевного збудження. Мій ніс був зовсім сухий — а я ж панував над вологою! Від мене смерділо левом — наскільки це було помітно, не знаю. Та хай там як, а я щоранку з’являвся перед шеренгою амазонок у своїх зелених штанцях, схожих на жіночі панталони, в шоломі та в черевиках на ґумовій підошві. І тоді вони розгортали урядові парасолі, складки яких були схожі на величезні повіки. Жінки затискали під ліктями якісь пузирі — щось подібне до волинок. Посеред усієї цієї метушні, гармидеру та криків служники відкидали ломберні стільчики, і ми сідали снідати.
За картярським столом збиралася вся місцева еліта: Бунам, Хорко, Бунамів помічник. Було вельми до речі, що Бунам не потребував для себе багато місця. Бо Хорко йому майже нічого не залишав. Тонкий і сухорлявий, Бунам дивився на мене пильним поглядом людського досвіду, що коренився глибоко між його очима. Дві його дружини, з голеними головами та веселими маленькими зубками, були дуже життєрадісні. Обидві скидалися на двійко дівчаток, що люблять порозважатися й погратись. Хорко раз у раз розгладжував халат у себе на череві та мацав важкі червоні самоцвіти, що відтягували мочки його вух. Мені подавали білу ворсисту кулю — щось подібне до паляниці, спеченої наче з борошна, але грубше й солоніше на смак; принаймні ця страва не загрожувала решткам мого зубного мосту. Бо якби розхиталися металеві захвати, що їх прилаштували на пеньках моїх зубів мадемуазель Монтекукколі та нью-йоркський дантист Спор, то я помер би від болю, перш ніж мені пощастило б дістатися до цивілізованого світу. Я картав себе, бо мав удома запасний міст, і мені не слід було вирушати в мандри без нього. Разом з гіпсовими відбитками він лежав у коробці, а коробка — в багажнику мого «б’юїка». Там була запасна ресора, домкрат, запасна шина, і туди ж таки я поклав на зберігання коробку з моїм запасним мостом. Я бачив його в уяві, бачив так виразно, ніби сам лежав у тому багажнику. Це була сіра картонна коробка, викладена зсередини рожевим цигарковим папером, з етикеткою «Зубопротезна компанія. Місто Буффало». Боячись утратити те, що лишилося від мого зубного мосту, я навіть ці солоні пампушки жував дуже обережно. Бунам снідав з нами; фантастично-глибокодумна складка в нього між очима ніколи не розгладжувалася. Він і його чорно-шкіряний помічник мали містично-таємничий вигляд; здавалося, помічник ось-ось розгорне крила, мов кажан, і кудись полетить. Він теж сидів і жував — власне, на подвір’ї палацу відбувалася сцена, вельми схожа на веселе чаювання з «Аліси в Краю Чудес». Цю сцену доповнював гурточок дітлахів, що гралися камінцями в пилюці, — головатих, з опуклими животиками, схожих на маленькі чорні колобки.
