— Запитай у нього, — сказав я, — чому вони забрали наші рушниці й коли їх повернуть?

У відповідь я почув, що варірі не дозволяють чужинцям носити зброю на своїй території.

— Це з біса розумне правило, — сказав я. — Я не виню цих хлопців. Вони дуже завбачливі. Зрештою, для мене було б ліпше, якби я взагалі ніколи не брав у руки вогнепальної зброї. Ти тільки попроси його, щоб вони були обережні з оптичним прицілом. Навряд чи ці йолопи коли-небудь тримали в руках таку досконалу зброю.

Допитувач розтяг свої товсті губи й оголив ряд якось по-дивному покалічених зубів. Сміявся він чи не сміявся? Потім він заговорив, а Ромілаю переклав його запитання. З якою метою я вибрався в мандри і чому подорожую пішки?

Знову це запитання! Знову! Схоже на запитання, яке поставив Теннісон, побачивши квітку в розколині муру. Дати відповідь на нього означало б переказати чи не всю історію всесвіту. Я був розгублений не менше, ніж тоді, коли про це саме запитала в мене Віллатале. Що я мав сказати цьому чудієві? Що життя стало мені гидке? Це не та відповідь, якою можна відбутися за таких обставин. Чи міг я сказати, що світ, весь світ загалом, повстав проти життя і був настроєний вороже до нього, — він убивав життя, якщо висловитися точніше, — а проте я й досі живий і, щиро признатися, вважаю за неможливе пливти за течією? Що якесь моє внутрішнє «я» моє грун-ту-молані бунтувало й не дозволяло мені приймати умови свого існування? Ні, цього сказати йому я теж не міг.

Не відповів би я йому і такими словами:

«Розумієте, пане слідчий, все прибрало таких велетенських розмірів і так переплуталося, а хто ми? Просто знаряддя цього світового процесу».

Ні такими:

«Мене давно все дратує, і я змушений перебувати в постійному русі».

Ні такими:

«Я намагаюся чого-небудь навчитись, перш ніж усе втрачу».

Як бачите, мені спадали на думку лише неможливі відповіді. Перебравши їх одну за одною, я вирішив спробувати забити йому баки і сказав, що мені траплялося чути чимало захоплених відгуків про варірі. Оскільки в ті хвилини я не зміг би дати якісь точніші відомості, то вельми зрадів, що він не попросив мене бути конкретнішим.

— Чи нам дозволять відвідати царя? Я знаю його друга, і мені страх як кортить познайомитися з ним.

На моє прохання чоловічок не звернув уваги.

— То дозвольте бодай послати йому записку. Я друг його друга Ітело.

На це прохання я теж не дістав відповіді. Жінки зі смолоскипами в руках захихотіли — чомусь ми з Ромілаю видавалися їм дуже кумедними.

Після цього нас відвели до якоїсь хижки і залишили самих. Вартового до нас не приставили, але ж і їсти не дали. В хижі не було ні м’яса, ні молока, ні фруктів, ні вогню. Це був дивний вияв гостинності. Нас затримали ще вдень, а тепер за моїми підрахунками було вже пів на одинадцяту або й одинадцята. Хоча яке відношення до годинників мала ця оксамитова ніч? Ви мене розумієте? Але мій шлунок гарчав, а озброєний хлоп’яга, привівши нас до цієї оселі, пішов собі, і ми залишилися самі. Село спало. Тільки подекуди чулися шерехи — то вовтузилися якісь нічні створіння. Над нами низько нависала стріха з прілої, смердючої, схожої на волосся соломи, а я дуже чутливий до повітря, в якому сплю, до того ж мені хотілося їсти. Мій шлунок, можливо, був не так голодний, як стривожений. Я помацав язиком рештки зламаного мосту й вирішив, що не вгризу сухих харчів. На цю думку мене аж занудило. Тому я сказав Ромілаю:

— Розпалимо невеличкий вогонь.

Ця пропозиція видалася йому недоречною. Проте навіть у темряві він побачив чи то відчув, який я розлючений, і спробував остерегти мене: мовляв, не варто привертати до себе зайву увагу. Але я сказав йому:

— Назбирай-но хмизу — і хутчіше!

Долаючи страх, він вийшов з хижі і приніс кілька галузок та сухих кізяків. Можливо, він подумав, що на відплату за неповагу до себе я хочу спалити селище. Без будь-якої остороги я висмикнув зі стріхи кілька жмутиків соломи, потім відкрив пакетик сухого супу з локшиною та курятиною, висипав усе це в алюмінієвий казанок, долив туди трохи води й крихту віскі, щоб потім скоріше заснути, а Ромілаю тим часом розпалив біля дверей невеличке багаття. Через сморід ми не наважилися зайти вглиб хижі. Вона, мабуть, правила за склад для всякої всячини: стоптаних мат та дірявих кошиків, старих рогів і кісток, ножів, сітей, мотуззя і такого іншого. Ми випили суп теплим, бо, здавалося, він ніколи не закипить, оскільки вогонь був надто слабкий. Локшина насилу пропхалася крізь моє горло. Потім Ромілаю опустився навколішки й проказав вечірню молитву. Мені стало його шкода, адже місце, де ми збиралися прихилити голови на ніч, найменше скидалося на затишний притулок. Він стулив докупи пучки пальців і підпер ними підборіддя, тяжко зітхаючи та похиливши свою легковірну голову з понівеченими щоками. Він був дуже стурбований, і я сказав:

— Сьогодні ти помолився на совість, Ромілаю.

Власне, я сказав це сам собі.

Аж раптом я скрикнув: «Ой!» — і весь мій правий бік застиг, мов паралізований, я навіть губи стулити не зміг. Я почав кахикати й задихатись, наче хтось підступно закапав мені в носа дивні ліки страху. Бо в ту мить, коли яскраво спалахнула одна з найбільших галузок, мені привиділося в глибині хижі, під стіною, велике чорне тіло, випростане на підлозі.

— Ромілаю!

Він перестав молитися.

— В хижі хтось є.

— Ні, — сказав він. — Тут нема ніхто. Тільки моя — і твоя.

— А я тобі кажу, тут хтось є. Він спить. Мабуть, ця хижа комусь належить. Вони мали б попередити нас, що ми ночуватимемо тут не самі.

Страх і споріднені з ним почуття часто підступають до мене крізь ніс. Так буває, коли вам зроблять укол новокаїну, і ви відчуваєте доторк холодної рідини в перетинках та хрящах цієї частини тіла.

— Стривай-но, я дістану запальничку, — сказав я.

І рвучко крутнув великим пальцем коліщатко своєї австрійської запальнички. Спалахнув вогник, і коли я ступив углиб хижі, тримаючи запальничку над головою, щоб освітити більшу площу, то побачив людське тіло. В ту мить я мав відчуття, що мій ніс ось-ось лусне під тиском жаху. Моє обличчя, горло, плечі тремтіли й ніби роздимались, а ноги наче потоншали піді мною, стали зовсім слабкими.

— Він спить? — спитав я.

— Ні. Його мертва, — сказав Ромілаю.

Я й сам це добре знав, хоч мені й не хотілося знати.

— Вони поселили нас разом з мерцем. У чому річ? Чого вони від нас хочуть?

— Чого їхня хочуть, пане? Чого?

Я виставив перед собою руки, намагаючись вселити в Ромілаю твердість духу, і сказав:

— Заспокойся, чоловіче, все буде гаразд.

Але я й сам відчув спазми в животі, кволість і знемогу. Не те щоб я ніколи не бачив мерців. Я бачив їх стільки, скільки мені належало бачити, і навіть більше. А проте кілька хвилин я не міг оговтатися від страху, який розлився в моїх жилах. «І що б то мало означати?» — тупо подумав я. Чому віднедавна я так часто натикаюся на трупи? Спочатку ота стара діва на підлозі в моїй кухні, а через якихось два місяці цей чолов’яга… Він лежав на запилюженій підстилці під самим очеретом та рафією, з яких була стулена ця стара хижа. Я звелів Ромілаю перевернути мерця. Ромілаю відмовився; він був не в змозі підкоритися моєму наказу, і тоді я дав йому потримати запальничку, що стала вже гарячою, і зробив цю роботу сам. Я побачив високого чоловіка, вже немолодого, але ще міцного. Щось у виразі його обличчя вказувало на те, що він одвертав голову від якогось запаху, але кінець кінцем бідоласі довелося нюхати його. Можливо, щось таке з ним і справді було; я про це довідаюся не раніше, ніж настане моя черга. Він супився, і зморшка на лобі, схожа на позначку найвищого рівня води або лінії припливу, свідчила, що життя в ньому розлилося було високою повінню, a тоді раптом відступило. Причина смерти була неясна.

— Бідолаха відійшов зовсім недавно, — сказав я, — бо ще навіть не закляк. Роздивися його уважно, Ромілаю. Можеш ти щось сказати про нього?