Але батько є батько, і якось я поїхав аж у Каліфорнію, щоб спробувати поговорити з Едвардом. Я знайшов його на тихоокеанському узбережжі в Малібу, в купальній кабіні — він там і жив. Там-таки, на морському піску, ми й почали розмову. Вода була неозора, примарна, лінива, повільна, вона мерехтіла похмурим і тьмяним блиском. Крізь мідяні барви пробивалося біле світіння. Бліді відтінки; дим; порожнеча; неяскраве золото; широчінь; туманне марево; сліпуче сяйво; ледь видимі спалахи.

— Едварде, де ми? — запитав я. — На краю світу, так? Як ми тут опинилися?

Потім я сказав йому:

— Це бісове місце аж ніяк не підходить для ділової зустрічі. Таке враження, ніби під нами не тверда земля, а дим. А я мушу поговорити з тобою про дуже серйозні речі. Це правда, що я чоловік брутальний. Можливо, правда й те, що я йолоп, але для всього цього існують поважні підстави. «Ми добрі там, де нас немає».

— Я не вловив суті, тату.

— Ти повинен стати лікарем. Чому б тобі не вступити на медичний факультет? Прошу тебе, вивчися на лікаря, Едварде.

— Навіщо воно мені?

На це є багато причин. Я випадково довідався, що тебе турбує власне здоров’я. Ти приймаєш піґулки. Я також знаю…

— Ти приїхав у таку далеч, щоб поговорити зі мною про дуже важливі речі. Оце і є твої важливі речі?

— Ти можеш думати, що твій батько, на відміну від твоєї матері, ніколи ні про що серйозне не замислюється. Але облиш себе дурити, я вивчав життя і зробив кілька очевидних спостережень. По-перше, не багато людей зберігають здоровий глузд. Це може здивувати тебе, Едварде, але це так. По-друге, рабство насправді ніколи не було скасоване. Ти не зустрінеш людини, яка не була б рабом якогось забобону. Та, мабуть, марно давати тобі висновки з моїх роздумів. Це правда, що я часто міркую і говорю плутано, але я безперервно воюю. О, я справді воюю і воюю відчайдушно.

— За що ж ти воюєш, тату? — запитав Едвард.

— За що я, кажеш, воюю? Як то за що, чорт тебе забери! Звісно, за правду. Авжеж, за правду. Проти брехні. Хоча здебільшого доводиться воювати проти самого себе.

Я добре розумію, що Едвард хотів пояснити мені, заради чого він живе, але я знав наперед, що живе він неправильно. Я знав це і страждав. Бо кожен син сподівається, що батько навчить його керуватися в житті очевидними принципами. І кожен батько прагне захистити своїх дітей, якщо має змогу, від життєвих розчарувань.

Маленьке тюленя плакало на піску, і я дуже перейнявся цією ситуацією, подумавши, що стадо його покинуло, і послав Едварда до крамниці купити бляшанку тунця, поки я охоронятиму тварину від приблудних собак. Але підмітальник на пляжі сказав мені, що це тюленя жебрає і якщо я дам йому їсти, то тільки підохочу його жити паразитом. Потім він ляснув тюлені по заду, і воно, анітрохи не образившись, слухняно пошкутильгало на своїх ластах до води, над якою повільно літали пелікани-розвідники, й шубовснуло у біле шумовиння.

— А тобі не холодно вночі на пляжі, Едді? — запитав я.

— Я на це не зважаю.

Я відчував, що люблю сина, і мені було тяжко бачити його таким.

— Вивчись на лікаря, Едді, — сказав я. — Якщо не любиш крові, можеш стати терапевтом, а якщо тобі не до вподоби дорослі, будеш педіатром. Ну, а якщо не любиш дітей, то спеціалізуватимешся на жіночих хворобах. Ти мав би прочитати книжки доктора Гренфелла, які я не раз дарував тобі на Різдво. А я знаю з біса добре, що ти їх навіть не розпаковував. Христос заповідав людям, щоб допомагали одне одному.

Я повернувся до Коннектикуту сам, а незабаром з’явився й Едвард. З ним була дівчина родом звідкись із Центральної Америки, індіанка з темною кров’ю, вузьким обличчям і близько посадженими очима. Едвард сказав, що хоче одружитися з нею.

— Тату, я закохався, — заявив він мені.

— У чому річ? Вона вагітна?

— Ні. Я ж тобі сказав, що кохаю її.

— Едварде, не мороч мені голову. Я не можу в це повірити.

— Якщо тебе турбує її походження, тоді як же бути з Лілі? — каже він.

— Я не хочу чути від тебе жодного слова проти твоєї мачухи. Лілі — чудова жінка. А хто ця індіанка? Я повинен навести про неї довідки, — кажу я.

— У такому разі я не розумію, — заявляє він, — чому ти не дозволяєш, щоб Лілі повісила свій портрет поруч з іншими твоїми родичами. А щодо Марії Фелукки (так звали ту дівчину), то дай їй спокій. Я кохаю її, — повторив він, і на обличчі в нього спалахнув густий рум’янець.

Я дивився на цього свого сина Едварда, котрий уявляв себе хтозна-якою персоною, з його стрижкою йоржиком, тонкозадим тулубом, застебнутим на ґудзик коміром і принстонською краваткою, на ногах білі черевики, вираз обличчя, по суті, безвиразний… «О Господи! — думав я. — Невже цей хлопець — плоть від моєї плоті? І що воно в біса діється в нашому світі? Якщо я дозволю йому жити з цією дівчиною, то вона з’їсть його й не подавиться».

Дивно, але й у ті хвилини я відчував, як шпигала мені в серце любов до цього хлопця. Мій син! То неспокій зробив мене отаким, горе зробило мене отаким. Отже, хай буде що буде. Sauve qui peut![15] Женися хоч на десятку Марій Фелукк, і якщо з цього вийде щось путнє, дозволь їй замовити свій портрет.

Едвард знову оселився в Нью-Йорку разом зі своєї Марією Фелуккою, уродженкою Гондурасу.

Колись і я замовив свій портрет у формі національного гвардійця. Та ні Лілі, ні я не висітимемо в головній залі.

І не тільки це мені пригадалося, коли ми з Ромілаю сиділи й хтозна-чого ждали в селищі варірі. Річ у тім, що я не раз казав Лілі: «Щоранку ти їдеш позувати для портрета, а ти ж така сама брудна, якою була завжди. Я знаходжу дитячі пелюшки і під ліжком, і в сигарному ящику. У зливальниці повно покидьків та жиру, і дім має такий вигляд, ніби в ньому оселився нечистий дух. Ти умисне втікаєш від мене. Я знаю з біса добре, що ти женеш «б’юїка» зі швидкістю сімдесят миль на годину, а на задньому сидінні в тебе діти. Не криви знуджено обличчя, коли я говорю про це. Ти, звичайно, вважаєш, що такі проблеми належать до нижчого світу, але мені в цьому світі доводиться перебувати чимало часу».

В таких випадках вона ставала біла мов крейда і відвертала від мене обличчя, всім своїм виглядом показуючи, що я нездатний зрозуміти, яке добро вона мені зробила, замовивши свій портрет.

— Я знаю твої проблеми, — казав я. — Сусідки смертельно тебе скривдили під час кампанії заснування Молочного фонду. Вони не обрали тебе до комітету. Я все знаю.

Але найбільше мені згадувалося того вечора, коли я сидів з поламаними зубами в руці в тубільному селищі, загубленому в африканських горах, як я зганьбив себе з місіс Кларою Спор, дружиною художника, що доводився дантистові кузеном. До Першої світової війни Клару (нині їй за шістдесят) вважали знаменитою красунею, і вона так і не отямилася після тієї слави, бо й досі вдягається, як молода дівчина, — носить сукні з оборками, прикрашає себе квітами. Схоже на те, що колись Клара й справді була добра штучка — принаймні так вона сама запевняє, — хоча великим красуням це не властиво. Але час і природа полишили на ній свою печать, і Клара дуже подалася. Проте сексуальна знада ще ховалася в її очах, як ото сицилійський бандит, такий собі Джуліано, ховається в горах. Волосся в неї руде, як тертий червоний перець, а частина цієї рудої барви розбризкалася по обличчю у вигляді ластовиння.

Одного зимового полудня ми з Кларою випадково зустрілися на Центральному вокзалі. Я щойно побував на прийомі в Спора-дантиста й на уроці в Гапоні, вчителя гри на скрипці, і в ті хвилини був страшенно роздратований. Я поспішав так, що штани й черевики ледве встигали за мною, — я біг темним переходом із низьконавислою стелею, де тьмяно блимали лампочки, а підлога була вичовгана мільярдами підошов і всіяна розчавленими жувальними ґумками, схожими на амеб. Ось тоді й побачив я Клару Спор — вона виходила з Устричного бару. Здавалося, її просто змило в це море, і вона борсалася в ньому без стерна, без вітрил, її краса зазнала кораблетрощі, і Клара, прагнучи втриматися на поверхні, чіплялася за свою душу. Але марно — я бачив, що вона йде на дно. Коли я проходив повз неї, вона гукнула мене й узяла під руку — під ту, в якій не було скрипки; ми увійшли до вагона-ресторану й почали чи то продовжили пити. О цій самій годині того зимового дня Лілі позувала для портрета, який збиралася подарувати коханому чоловікові, отож Клара сказала мені: