Цар прошепотів мені:

— Це гарна дівчина — дуже гарна дівчина.

— Вона без тями від вас, — сказав я.

Танці тривали під каркання двострунного інструмента.

— Величносте, я мушу з вами поговорити…

Торочки з людських зубів зацокотіли, коли він повернув до мене голову в м’якому крислатому капелюсі. В затінку капелюха його обличчя здавалося жвавішим, ніж будь-коли, а надто кирпатий ніс і товсті, наче припухлі, губи.

— Величносте…

— О, ви страшенно наполегливі. Гаразд. Якщо це справді так нагально, то ходімо кудись, де ми зможемо поговорити.

Він підвівся, і це спричинило серед жінок справжній переполох. Вони почали стрибати й бігати по всьому дворику, щось викрикуючи та дзеленькаючи прикрасами; одні плакали з горя, що цар іде від них, другі стали кричати різкими голосочками на мене за те, що я забираю від них Дафу, треті вигукували: «Здуду леба!» «Леба» — я вже запам’ятав це слово — мовою варірі означало «лев». Жінки остерігали Дафу проти Атті, вони дорікали йому, що він кидає їх заради левиці. Цар засміявся і широким жестом руки спробував угамувати їх. Вигляд у нього був дуже приязний, і він, мабуть, казав, що любить їх усіх. Я чекав, стоячи збоку, — величезний чолов’яка зі стурбованим обличчям, на якому ще збереглися синці від канчуків.

Жінки вгадали правильно, бо Дафу повів мене не до внутрішніх покоїв, а в підземелля, в оселю Атті. Коли я збагнув, куди він мене веде, я сказав:

— Стривайте, стривайте! Поговорімо про те, заради чого я прийшов. Це забере одну хвилину, не більше.

— Я перепрошую, Гендерсоне-сунго, але ми повинні провідати Атті. Я вислухаю вас там, у підземеллі.

— Даруйте мені, царю, але я мушу сказати, що ви страшенно впертий. Вам загрожує велика небезпека, хоч, можливо, ви про це й знаєте. Та ще й яка небезпека, чорти б їх узяли!

— Ет, пішли вони к бісу! — сказав він. — Їхні наміри мені відомі.

— Вони прийшли, показали мені висушену жіночу голову й заявили, що це була Атті в її людському втіленні.

Цар зупинився. Тату щойно відчинила нам двері й стояла, чекаючи, в коридорі з важким прогоничем у руках.

— Вони нас залякують — так вони роблять завжди. А ми їм не піддамося. Чоловіче, в житті не завжди все складається так, як би нам хотілося. Отже, вони на вас тиснуть? Це тому, що я показав свою прихильність до вас.

Дафу обняв мене за плечі. Доторк його руки був для мене такий несподіваний, що я мало не впав на порозі, від якого починалися сходи.

— Послухайте-но, — сказав я. — Я ладен зробити майже все, що ви мені скажете. Життя ніколи не шкодувало для мене сюрпризів, але я не знав страху, царю. Я солдат. І всі мої предки були солдатами. Вони захищали селян і ходили в хрестові походи воювати проти магометан. У мене був один пращур по материнській лінії — і генерал Сполучених Штатів Грант не мислив без його участи жодної битви. Він звичайно запитував: «Біллі Уотерс тут?» — «Тут, генерале». — «От і гаразд. Починайте бій». Хай я здохну, якщо в мені не тече кров воїна. Але, величносте, ви мене доконаєте цією історією з левом. А як бути з вашою матір’ю?

— К бісу з моєю матір’ю, сунго, — сказав Дафу. — Чи ви думаєте, що світ — яйце, і ми народилися лише для того, щоб на ньому сидіти? Природні явища — ось що має привертати нашу увагу передовсім. Я розповідаю вам про велике відкриття, а ви мені у відповідь посилаєтеся на матерів. Я знаю, її вони теж залякують. Адже моя мати пережила батька Гміло вже на півдесятка років. Проходьте за мною в двері й дайте Тату зачинити їх. Проходьте, проходьте!

Та я наче прикипів до місця.

— Проходьте, я сказав! — гримнув Дафу, і я переступив через поріг.

Я побачив, як Тату прилаштовує на місце важкий дерев’яний прогонич. Він упав, двері з грюкотом зачинилися, і ми опинились у темряві. Цар бігцем кинувся сходами вниз.

Я наздогнав його там, де крізь заґратований отвір у стелі соталося згори світло — водянисте, жовтаве, під колір каменю.

Він сказав:

— Чому ви так грізно на мене глипаєте? У вас лютий вираз.

— Царю, вираз мого обличчя відбиває мої почуття, — відповів я. — Я вже вам казав, що я медіум. І я передчуваю біду.

— Не дивно, бо справді пахне бідою. Але я зловлю Гміло, і всяка небезпека розвіється. Тоді ніхто вже не посміє заперечувати мені чи виступити проти мене. Мої розвідники щодня вистежують Гміло. Про нього вже надійшли відомості, якщо хочете знати. Запевняю вас, що зловлю його дуже скоро.

Я відповів схвильованим голосом, що вірю, він таки зловить його, свого батька-лева, і тоді ми не боятимемося двох отих душогубів — Бунама та його чорно-шкіряного попихача. І вони перестануть надокучати його матері. На цю другу згадку про матір Дафу не на жарт розсердився і вперше подивився на мене гнівним поглядом. Потім відвернувся і пішов далі сходами вниз. Я подався за ним, збентежений до глибини душі. Так, так, міркував я, цей чорношкірий цар справді геній. Людина того типу, що й Паскаль, який у дванадцять років цілком самостійно відкрив тридцять другу теорему Евкліда.

Але до чого, тут леви?

А до того, любий Гендерсоне, відповів я сам собі, що ви погано уявляєте справжню любов, коли думаєте, що вона самохіть обирає об’єкт прихильности. Ви просто любите — от і все. Це почуття природне, неподоланне. Дафу закохавсь у свою левицю з першого погляду — coup de foudre[26]. Я йшов за ним, збиваючи бур’яни, що промикалися крізь нижні приступки сходів, і отак розмовляючи сам із собою. Водночас я стримував дихання, бо ми вже наближалися до оселі Атті. Страх пригнітив мене ще невблаганніше, ніж того першого разу. Мов обценьками здавив він мені обличчя. Я дихав зі спазматичним хрипом, насилу проштовхуючи повітря крізь горло. Почувши нас, левиця заричала — вона була в своєму внутрішньому закутні. Дафу подивився крізь грати і сказав:

— Усе гаразд, можна входити.

— Просто зараз? А ви впевнені, що з нею все в порядку? Вона ричить так, ніби чимось стривожена. Може, я зачекаю тут, поки ви з’ясуєте, звідки вітер віє?

— Ні, ви повинні увійти зараз, — сказав цар. — Невже ви й досі не зрозуміли, що я намагаюся допомогти вам? Зробити вам послугу. Я не знаю людини, яка потребувала б цього більше, ніж ви. А небезпека для вашого життя тут мізерна. Звір зовсім ручний.

— Ручний для вас, але мене вона по-справжньому ще не знає. Я ладен піти на розумний ризик, як і будь-хто інший. Але я нічого не можу з собою вдіяти, я боюся її.

Він помовчав, і я встиг подумати, що, мабуть, я дуже впав у його очах, а ніщо не могло завдати мені більшої прикрости.

— Он воно що, — сказав він і, як мені здалося, глибоко замислився.

Пауза затяглася. Аж раптом Дафу підвів голову, подивився на мене і заговорив — як завжди, мудро й розважливо:

— Здається, коли ми говорили з вами про удари, то згадали й про те, що сміливців на світі обмаль. — Він зітхнув і роздумливо провадив, ворушачи губами, які навіть у затінку крислатого капелюха були яскраво-червоні. — Страх править людьми. Його володіння не мають меж. Від страху людина стає біла, мов лойова свічка. Страх розколює кожне око надвоє. Страх створив більше, ніж будь-яка ішла сила. Страх формує людину, поступаючись у цьому лише Природі.

— То, виходить, і ви не вільні від нього, так?

Цар Дафу кивнув головою на знак цілковитої згоди.

— О, звичайно. Аж ніяк не вільний. Від страху ніхто не вільний. Страх невидимий, але чутний, як радіо. Він звучить майже на всіх частотах. І всі тремтять, усі здригаються — хто більше, а хто менше.

— А є від нього ліки, ви як гадаєте? — спитав я.

— Звичайно, є, я в цьому переконаний. А то людям довелося б відмовитися від найчудовіших переживань. Проте я не наполягатиму, щоб ви увійшли сюди разом зі мною і поводилися так, як завжди поводивсь я. Як поводився мій батько Гміло. Як поводився Суффо, батько Гміло й мій дід. Як поводилися всі мої предки. Ні. Якщо ви справді не годні перебороти себе, ми можемо, зрештою, сказати один одному «до побачення» і піти кожен своїм шляхом.