— Щодо ідеалу, то й мене він вабить невтримно. А до якого прагнули ви?
— З певністю, царю, я не скажу. Це для мене справжня головоломка. Мабуть, ідеться про те, щоб служити комусь або чомусь — ця думка ніколи не давала мені спокою. Я завжди захоплювався доктором Вілфредом Ґренфеллом. Я обожнював цю людину. Я хотів податися туди — і не конче на собачій запряжці, — де зміг би служити милосердю. Але це тільки деталь.
— О, я відчув ваш настрій, — промовив цар. — А якщо висловитися точніше, то інтуїція підказала мені, що ви схильні до таких поривів.
— Гаразд, згодом я залюбки поговорю з вами на цю тему, — сказав я. — А зараз я звертаюся до вас із проханням. Дозвольте мені спробувати свої сили в змаганні з Муммою. Не знаю, в чому тут причина, але в мене таке відчуття, що я зрушу її з місця й перенесу.
— Мій обов’язок — застерегти вас, пане Гендерсон, що це може призвести до несподіваних для вас наслідків.
Я мав би прислухатися до цих його слів і запитати, про що йдеться, але я довіряв цьому приємному чоловікові й не передбачав якихось справді лихих наслідків. Крім того, мене вже опанував могутній порив: вогонь у грудях, жагуче нетерпіння, бурхливий струм почуттів — ви розумієте, про що я кажу? — і зупинитись я не міг. А цар ще й усміхався і в такий спосіб наполовину пом’якшив своє застереження.
— Ви справді певні, що зможете перенести Мумму? — запитав він.
— Пустіть мене до неї, царю, більше нічого я вам не скажу. Я хочу обхопити її руками — а там побачимо.
Я був надто збуджений, щоб зрозуміти, як лукаво повівся зі мною цар. Адже він і вимоги свого сумління задовольнив (якщо воно ставило йому вимоги), і мене зловив у пастку. Жодна людина не зорієнтувалася б у такій складній ситуації краще, чи не правда? Бо мене вже закрутило у вихорі подій та речей, що не давали мені спокою останнім часом: і внутрішній голос із його бубонінням: «Я хочу, хочу!»— і Лілі, і грун-ту-молані, і чорношкіре дитинча, яке моя дочка принесла з Данбері, і кіт, якого я мало не застрелив, і сумна доля міс Ленокс, і мої зуби, і скрипка, і жаби у ставку, і таке інше, і таке інше.
Але цар поки що не дав згоди.
І тоді в ложі, де він сидів поруч із Хорко, підвівся Бунам у своїй накидці з леопардової шкури й рушив до нас. Він дрібушив негнучкими ногами, і його супроводжували дві дружини з великими, поголеними, гарними головами, які шкірили маленькі зуби у веселій усмішці. Вони були вищі за свого чоловіка і йшли за ним, явно почуваючи себе вільно й розкуто.
Слідчий, чи то Бунам, зупинився перед царем і вклонився йому. Схилилися в поклоні й жінки. Поки жрець промовляв до Дафу, вони встигли обмінятися з царевими дружинами, чи наложницями, чи ким там вони вважалися, кількома знаками. Бунам підніс угору вказівного пальця й, тримаючи його біля вуха, як стартовий пістолет, почав раз у раз нахилятися, причому нижня частина його тіла лишалася нерухома. Говорив він швидко, але виразно і, здавалося, дуже добре знав зміст своєї промови. Закінчивши її, він знову схилив у поклоні голову, а тоді скоса глянув на мене суворим, як і раніше, але дуже значущим поглядом. Вени на його чолі переплелися, наче товсте мотуззя.
Дафу обернувся до мене у своєму пишному гамаку. В руці він і досі тримав стрічки, на яких теліпався череп.
— Бунам каже, що вашої появи він чекав. І прийшли ви вчасно…
— Ет, величносте, хіба про таке можна щось сказати напевне? Якщо ви вважаєте, що прикмети свідчать на мою користь, то я заперечувати не стану. Знаєте, царю, я збудований як борець і наділений незвичайними перевагами, здебільшого фізичними; але заразом я й вельми вразливий. Близько години тому ви назвали мене заздрісним, і я, правду кажучи, трохи на вас образився. І пригадав одного вірша, який мав назву «Написане у в’язниці». Всього вірша я не пам’ятаю, але там є рядки: «Я заздрю мусі, що летить Над зеленню дерев». А закінчується він так: «Ось муха сіла на листок. Листочку, не тремти. Повір, я скоро досягну Щасливої мети». Так от, царю, ви знаєте не гірше за мене, до якої мети я прагну. Повірте, величносте, я справді не хочу жити за законом, що прирікає мене на повільне гниття. Скажіть, чи довго світ буде такий, який він є? Чому для стражденних немає надії? І все ж таки я вірю, що вихід є, і саме тому я пустився в мандри по світу. За цим моїм рішенням безліч мотивів. Тут і моя дружина Лілі, тут і мої діти — ви самі, либонь, маєте їх цілий гурт, тому повинні розуміти, як я себе почуваю…
Я прочитав співчуття на його обличчі й утерся своєю вулвортською хусточкою. Але ніс у мене і далі свербів усередині, і я, мабуть, нічого вдіяти з цим не міг.
— Я щиро шкодую, коли образив вас, — сказав цар.
— Ет, пусте. Я добре розуміюся на людях і бачу, що ви людина порядна. А від порядної людини можна прийняти й образу. Крім того, істина є істина. Скажу вам по секрету, я теж іноді заздрив, навіть мухам. Та й кому не позаздриш, коли почуваєш, що ти у в’язниці? Ви згодні? Якби мені таку психічну організацію, щоб я жив ніби в горіховій шкаралупі, а уявляв себе володарем усесвіту, це було б чудово. Але я не такий. Царю, я з тих, хто перетворюється. Ви у зовсім іншому становищі. Ви належите до тих, хто вже утворився, ви існуєте. Мені доконче треба урвати процес власного перетворення. Христе-Боже, ну коли я утворюся нарешті, коли існуватиму? Я чекав такої нагоди з біса довго. Може, мені слід би виявити більше терпіння, але Богом вас заклинаю, ваша царська величносте, зрозумійте, що зі мною діється. Отож прошу вас, благаю: дозвольте мені вийти на арену! Чого я раптом так завівся, я до пуття не знаю, але відчуваю, що повинен зробити те, що надумав, і це, може, мій найголовніший шанс. — Я обернувся до слідчого, що стояв у своїй леопардовій шкурі та манжетах, тримаючи в руці кістяний жезл, показав йому свої долоні й промовив: — Зачекайте, добродію, зараз я зроблю, як ви хочете.
Я спливав потом від спеки, я весь пашів від розумової гарячки й говорив, майже не думаючи, що кажу:
— Царю, повірте, я з вами дуже щирий. Таким відвертим я досі ні з ким не був. Кожна людина, яка народилася на світ, має проникнути в життя на повну глибину — інакше біда! Так от, ваша царська величносте, я, здається, заглянув у свою глибину. Ви ж не думаєте, що я здатний відвернутися від своєї власної безодні, правда ж, не думаєте?
— Ні, пане Гендерсон, — відповів Дафу. — Щиро кажучи, я так не думаю.
— Тоді повірте, що зараз я переживаю такий момент, — сказав я.
Він лежав у гамаку й слухав мене з лагідним виразом на замисленому обличчі.
— Гаразд, хай буде що буде, даю вам дозвіл. Не бачу підстав, щоб його не дати.
— Дякую, величносте. Дякую.
— Отже, дійте. Ми всі чекаємо.
Я відразу підхопився на ноги, стяг через голову теніску, випнув груди, провів по них та по обличчю долонями і вийшов на арену — високий, громіздкий, відчуваючи, якими недоладними видаються на моєму величезному тулубі коротенькі штанці. Спершу я опустився перед богинею на одне коліно. Потім окинув її прискіпливим поглядом, водночас осушуючи пилюкою вологі долоні і обтираючи їх об свої злинялі шорти. Ні крики варірі, ні навіть гуркіт їхніх високих барабанів майже не доходили до мого слуху. Всі звуки лунали в якомусь іншому вимірі, десь за межами великого кола. Дикунські звички та криклива вдача африканців, що лаяли своїх богів і страчували своїх ближніх, підвішуючи їх униз головою, не мали ніякого стосунку до почуттів, що нуртували в моєму серці. Ці почуття, ні з чим не пов’язані, були річчю в собі. Всю свою увагу я зосередив на одному величезному предметі. Моє серце вимагало, щоб я вхопив руками масивну Мумму й підняв її.
Підійшовши ближче, я побачив, яка вона велетенська, яка розкарякувата й безформна. Вона була змащена і блищала в мене перед очима. По ній повзали мухи. Одна з тих маленьких летючих сфінксів сиділа в богині на губі й умивалася. Як швидко втікає муха, коли відчує небезпеку! Рішення вона приймає вмить, і таке враження, що ніякої інерції долати їй не доводиться: немає нічого зайвого в рухах мухи, яка рятується втечею. Коли я заходився робити своє діло, всі мухи з лунким дзижчанням злетіли в спекотне повітря. Не вагаючись, я обхопив Мумму руками. На запитання, яке постало переді мною, я не збирався відповідати «ні». Я притиснувся до неї животом і трохи зігнув ноги в колінах. Вона пахла, як пахне літня жінка. Бо вона й справді була для мене не ідолом, а живою особистістю. Ми зустрілися як суперники, але водночас і як близькі люди. Я притулився щокою до її дерев’яних персів, зігнув коліна і сказав з таємною втіхою, яку ми переживаємо уві сні або у вихідний день, коли повітря напоєне теплом та овіяне лінивим вітерцем і коли справджується кожне бажання:
