Шанолюбство, певне, відігравало незначну роль у житті Туромбо. А от у моїх грудях задзюркотів струмок — ні, навіть не струмок, а повновода, могутня ріка — ріка шанолюбних амбіцій і сміливих надій. Бо в цій ситуації я побачив свій шанс. Я знав, що зможу зробити те, чого не зробить Туромбо. Що мені боги! Мене аж морозом пройняло. Я твердо знав, що я здатний підняти Мумму, і в мені зануртували почуття, і я згорав від бажання вийти на арену й здійснити те, що задумав. Я палко прагнув показати, чого я вартий, я палахкотів, як той кущ, що його я підпалив своєю австрійською запальничкою, коли хотів розважити дітей-арнюїв. Звичайно ж, я сильніший за Туромбо. І я доведу це, хай навіть моє серце лусне, хай воно зупиниться і я помру. Мене це вже не турбувало. Я дуже хотів зробити добро арнюям, коли прийшов до них і побачив, у якому вони горі. Але замість допомогти їм, я нерозважливо спрямував усю могуть своєї сліпої волі та амбіцій супроти жаб. Я прийшов до арнюїв у ореолі світла, чи принаймні так мені здавалося, а пішов звідти, закутаний у сутінь і темряву, принижений, і, може, було б краще для мене, якби я піддався своєму першому пориву в перші хвилини зустрічі з арнюями, коли молода жінка залилася слізьми, і я подумав, чи не ліпше мені викинути рушницю, зректися своєї лютості, повернутись у пустелю й блукати там, аж поки я стану гідний знову спілкуватися з людьми. Моє прагнення зробити там добро було правдиве й сильне, адже я щиро прихилився до арнюїв, а надто до старої, одноокої Віллатале, але те прагнення було мов брижі на воді порівняно з бажанням, яке опанувало мене тепер у царській ложі поруч із напівдикунським царем у коротких штанях та в пурпуровому оксамитовому капелюсі. Я згорав від прагнення щось зробити, і я тепер знав, що саме я можу зробити. І хай ці варірі, з їхніми нічними мерцями та паскудною вдачею, мені байдужісінькі, хай вони гірші за синів Содома й Гоморри разом узятих, я все ж таки не міг пропустити цієї нагоди зробити щось путнє, вчинити подвиг. Вплести доречний стібок у візерунок своєї долі, поки не пізно. Тому я в душі радів, що Туромбо такий слабкодухий. Хай він краще наперед зневіриться, думав я. Він ще навіть не доторкнувся до Мумми, як уже підсвідомо признався, що йому не пощастить зрушити її з місця. А я саме цього й хотів. Вона моя! Незабаром я скажу цареві: «Я підніму її, величносте. Дозвольте мені вийти на арену». Але поки що я мовчав, бо Туромбо саме підступав до богині ззаду. Він охопив її своїми товстими руками за черево, присів і напружився, щоб підняти її. Ось біля Мумминого стегна з’явилося його обличчя. Воно виражало готовність до надлюдського зусилля, на ньому відбивався страх і біль, так ніби Мумма мала ось-ось упасти й роздушити його своєю вагою. І вона таки заворушилась у його обіймах. Лелече гніздо її дерев’яних кіс хиталося й коливалось, мов морський обрій перед очима, коли у шторм стоїш на носі корабля. Це порівняння спало мені на думку, коли те погойдування відбилось у моєму шлунку. Туромбо смикався вгору, як смикається людина, що пробує вирвати з корінням старе дерево. Трудився він на совість, та хоч йому й пощастило похитнути стару дівку, відірвати її від землі він не зміг.
Публіка почала кепкувати з Туромбо, коли він нарешті визнав, що ця робота йому над силу. Він просто не міг подужати її. А я радів з його невдачі. Мені дуже прикро в цьому признатися, але від правди нікуди не дінешся — я таки радів. «Ти справді дужий, чоловіче, — думав я, — але в цьому разі я дужчий за тебе. Тут не йдеться про нас особисто. Просто так захотіла доля. Як і у випадку з Ітело. Ця робота для мене. Готуйся піддатися, Муммо! Готуйся поступитись! Бо до тебе зараз візьметься Гендерсон! Хай-но мені тільки дозволять обхопити цю гладуху руками, і з Божою поміччю…»
Я сказав Дафу:
— Мені шкода, що він так її й не підняв. Мабуть, для нього це занадто.
— О, відразу було очевидно, що він зазнає невдачі, — відповів Дафу. — Я в цьому не сумнівався.
І тоді я заговорив з похмурою переконливістю — таким похмурим можу бути лише я:
— Величносте… — Я був збуджений неймовірно. Мене аж роздимало від напливу бурхливих почуттів, до горла підступала нудота і кров струменіла в моїх жилах якось по-дивному — вона й вирувала, і водночас ніби застигла. Вона лоскотала мені під шкірою обличчя, а особливо в носі й, здавалося, ось-ось прорве оболонку судин і бризне цівкою. Я відчував таку муку, ніби на голові в мене палахкотів газовий факел. — Пане царю… Величносте… Я хочу попросити у вас… Дозвольте мені. Я повинен!
Якщо цар мені й відповів, я однаково не міг почути його слів, бо в ту мить уся моя увага була прикута до одного обличчя — воно ніби ширяло в сухому, гарячому повітрі ліворуч від мене й було глухе до сердитих вигуків натовпу, спрямованих проти Туромбо. Те обличчя прикипіло поглядом до мене, тому світ для нього перестав існувати. То було обличчя слідчого, чоловіка, з яким я мав справу минулої ночі і якого Дафу назвав Бунамом. І яке то було обличчя! Позначене печаттю зморшкуватого й одвічного людського досвіду, воно випромінювало жаский і пильний погляд. Я відчував на відстані, як пульсувала кров у його судинах. О, святий Боже! Той чолов’яга, незламний і невблаганний, промовляв до мене очима. Борозенками на своїх щоках, насупленими бровами й роздутими венами передавав він мені послання. І я знав, що він каже. Німа мова людей, до якої моя потайна від природи душа дослухалася постійно, тепер зазвучала для мене чітко й виразно. Його слова лунали в моїй душі. О, які то були слова! Перші з них пролунали гостро й суворо: «Ти — маріонетка!» Я був приголомшений, почувши це. Але щось у тих двох словах таки було. Вони несли в собі якусь істину. І я відчував, що я мушу, що я зобов’язаний слухати. «І все ж таки ти — людина. Слухай і затям, що я тобі скажу, гладкий бевзю! Ти сліпий. Людина ступає по випадкових слідах, проте не може змінити свою долю. І ти не розслаблюйся, а підсиль і вияви те, що в тобі закладено. В цьому твоя єдина надія — вияви свою справжню суть! А якщо тобі судилося зазнати поразки, жалюгідний розтелепо, якщо ти впадеш непритомний у калюжу власної крови, не усвідомлюючи природи, чий дар ти зрадив, світ не забариться відкликати назад те, що він так невдало випустив у життя. Кожна характерна риса в людині — це імпульс сутності речей, сутності одвічної і незмінної. Рано чи пізно мета з’являється, хоча для тебе вона, можливо й не з’явиться». Голос не затих, не пропав, він просто замовк, коли сказав те, що мав сказати.
І аж тепер я зрозумів, чому зі мною оселили мерця. Це влаштував мені Бунам. Він оцінив мене правильно. Він хотів переконатися, що в мене стане сили й духу перенести ідола. І я витримав випробування. Чорт! Я його витримав, хоча мені дорого це коштувало. Коли я схопив мерця, його вага навалилася на мене, і мені здалося, що то — вага моєї власної плоті, яка раптом задубіла і стала неймовірно громіздкою. Мені зробилося страшенно гидко, але я вступив у боротьбу з цією гидливістю, і я здолав її, я підняв і переніс труп. І ось переді мною — похмуре, екзальтоване, змережане судинами, вузлувате, мовчазне обличчя слідчого-екзаменатора, що оголосив мені результат іспиту. Я пройшов. З найвищими оцінками. Набравши балів на всі сто відсотків.
— Я повинен спробувати, — промовив я вголос.
— Про що ви? — спитав Дафу.
— Ваша величносте, якщо ви не розціните це як недоречне втручання чужинця, то я, думаю, зміг би зрушити з місця ту статую — богиню Мумму. Я щиро хотів би вам прислужитися, бо я наділений певними здібностями, які треба застосовувати комусь на добро і користь. Скажу вам правду: в арнюїв, де я пережив таке відчуття, в мене вийшло не зовсім гаразд. Я мав велике бажання вчинити незацікавлену й некорисливу дію — і в такий спосіб виразити свою віру у щось вище. Натомість я наробив великої шкоди. Моє сумління вимагає, щоб я розповів вам про все, як було.
— Чи не штурмуєте ви світ надто навально, пане Гендерсон?
— О так, царю, я людина непогамовна. Але річ у тому, що я просто не міг жити далі так, як я жив, і там, де я жив. Щось треба було робити. Якби я не подався до Африки, мені лишився б один вибір — валятися в ліжку, відмовитися від свого ідеалу…
