Здавалося, вони хотіли перетягти кудись увесь пантеон. Почали вони з найменших богів, з якими поводилися грубо, підступно й жорстоко. Валили їх додолу і перекочували, обзиваючи незграбними одороблами. «Ну й чортівня!» — подумав я. Мені здавалося, що так поводитися — просто непристойно, хоча якщо дивитись на речі тверезо, то у варірі було чимало підстав гніватися на богів. Та, зрештою, мені до їхніх почуттів було байдужісінько. Буркочучи собі під ніс, я сидів, прикритий від сонця своїм шоломом, і вдавав, ніби все, що діється навколо, мене не обходить.
Потім ця зграя круків налетіла на більші статуї. Вони тягли їх, штовхали і смикали, але зрушити не могли, і тоді стали кликати помічників із натовпу. То один, то інший здоровило стрибав на арену, підхоплював якогось ідола й переносив або перетягував його ближче до центру поля під веселий гамір та підбадьорливі вигуки глядачів. Дивлячись на могутні тіла та випнуті м’язи атлетів, які переносили великих ідолів, я зрозумів, що ця демонстрація сили була традиційною частиною церемонії. Одні підходили до масивних богів ззаду і обхоплювали їх руками за черево, інші підступали до них спиною, як вантажники, що переносять із кузова машини мішки з борошном, і завдавали їх собі на плечі. Один схопив боввана за руки й закинув собі за спину — так я переносив учора вночі мерця. Побачивши, як застосовують мій прийом, я судорожно хапнув ротом повітря.
— Що з вами, пане Гендерсон? — спитав цар.
— Ет, пусте, пусте, пусте, — відповів я.
Гурт богів, які залишалися на місці, дедалі меншав. Силачі перетягували їх до центру поля. Останні з тих хлопців були збудовані просто досконало — а в мене натреноване око на дужих чоловіків. Тривалий час я серйозно цікавився підняттям тягарів і часто вправлявся зі штангою. Як відомо кожному, в цьому ділі вирішальне значення має натренованість стегон. Я намагався зацікавити накачуванням м’язів свого сина Едварда і якби тоді домігся свого, то, можливо, не з’явилася б у його житті ніяка Марія Фелукка. Правда, незважаючи на сказане вище, я відростив собі кругленьке черево й надбав інших дивних спотворень, властивих усім представникам виду, чиї розміри переважають розміри середніх екземплярів. (Як оті велетенські полуниці, що ростуть на Алясці.) О тіло моє, о моє тіло! Чому ми з ним ніколи не дружили по-справжньому? Я навантажив його своїми вадами, наче пліт, наче баржу. Хто, хто визволить мене з моєї смертної оболонки? Якби я міг позбутися бодай оцих потворних рис, що утворилися внаслідок надмірного розростання моєї плоті та моєї бурхливої духовної діяльності! Бувало, невідомий голос давав мені безумні поради: «Не дбай ні про що — хай після тебе залишиться порожнеча. Хіба це справедливо, що тобі, людині порядній, судилося вмерти? Адже йдеться не про тупого йолопа, який не вартий ліпшої долі, аніж лягти в могилу». Які жорстокі розумування! Яка розбещеність! Гай-гай, чого тільки не відбувається в людській душі!
Що ж до подій на арені, то я стежив за ними з дедалі більшим інтересом. Кінець кінцем на своєму місці зосталися тільки двоє богів: Гуммат — гірський бог і Мумма — богиня хмар. Вони були наймасивніші, і кілька дужих чоловіків, що підходили до них, зазнали невдачі. Атож, вони не склали іспиту, не змогли зрушити з місця Гуммата з його плечима, схожими на два валуни, з бурцями, мов у зубатки, з утиканим шпичаками лобом. Після того, як кілька охочих облишили спроби під улюлюкання та глузливі окрики глядачів, уперед виступив чолов’яга в червоній фесці та в піжонських цератових штанцях. Цей сміливець, що збирався підняти Гуммата, ішов швидко, вимахуючи руками. Підступивши впритул до бога, він простерся перед ним ниць — це був перший вияв поклоніння, який я в той день побачив. Потім чолов’яга зайшов до статуї ззаду і просунув голову їй під руку. Коротка шорстка щетина блищала навколо його круглого обличчя. Він випростав ноги, намацуючи чутливими ступнями найзручнішу позицію й тупцяючи в пилюці. Потім обтер долоні об коліна і міцно вхопився за Гуммата, тримаючи його за руку і внизу між ногами. Його очі вирячились і засльозилися від неймовірної напруги, але він таки відірвав важкого Гуммата від землі. Від його рота, роззявленого так широко, аж щелепи вперлися в ключиці, напнулися — туго, наче шпиці у велосипедному колесі, — сухожилки, а стегенні м’язи здулися вузлами в паху, випнувшись під брудними цератовими штанцями. Це був справжній молодець, і я дивився на нього захопленим поглядом. Він належав до мого типу. Він не розгубився перед важезним ідолом, а сміливо обхопив його руками, відхилився назад і підняв його на межі своїх сил.
— Добре, добре, — сказав я. — А тепер включай задні м’язи.
А що всі, крім Дафу, гучними криками підбадьорювали сміливця, то я теж підхопився на ноги й заволав:
— Держи його, держи! Ти його вже підняв! Ти його понесеш! У тебе стане сили! Ану штовхай його, штовхай уперед! Давай, давай! Ура, він уже пішов! Він зробить своє діло! О Господи, поможи цьому хлопцеві! Який молодець! Оце чоловік — таких я люблю. Іди, іди! Вище його підіймай, вище! Отак! Пішов, пішов! От він і впорався, слава Богу!
Та раптом я усвідомив, що не своїм голосом репетую, і знову сів поруч із царем, дивуючись, чого це мене так розібрало.
Звитяжець нахилив Гуммата на себе, підставив під нього плече й переніс гірського бога на відстань футів із двадцять, а тоді поставив його там, де вже стояли й інші. Обернувшись, силач подивився на Мумму, яка залишилася сама-одна. Вона була навіть більша, ніж Гуммат. Під оплески та вітальні вигуки здоровило окинув поглядом богиню, яка вже чекала його. Вона була дуже товста, щоб не сказати бридка, ця небожителька жіночої статі. Варірі зробили її дуже громіздкою, і кремез, що підступав до неї, здавалося, відчув страх. Не те щоб вона забороняла йому спробувати дати їй раду. Ні, попри свою потворність, Мумма видавалася цілком терпимою, навіть безтурботною, як і більшість богів. Одначе від неї віяло впевненістю, що жоден смертний з місця її не зрушить. Публіка підохочувала хлопця, усі посхоплювались на ноги; стояв навіть Хорко та люди, які були з ним у ложі, в затінку під парасолем, наче в тіні від велетенської прив’ялої троянди. Запнутий у тісний червоний халат, царський дядько випростав уперед повну руку й показував на Мумму пальцем — на величезну дерев’яну самовдоволену Мумму, чиї коліна трохи зігнулися під вагою цицьок та живота, аж їй довелось упертися долонями в стегна, щоб утриматися на ногах. Але руки вона мала витончені й гарні — такі руки іноді бувають у гладких жінок. Вона стояла й чекала чоловіка, який відірве її від землі й понесе.
— Ти зможеш, хлопче, зможеш! — закричав і я. Потім, звертаючись до царя, запитав: — Як його звуть?
— Силача? О, це Туромбо.
— У чому річ? Він не певен, що зможе її підняти?
— Авжеж, йому вочевидь бракує віри в свої сили. Щороку він переносить Гуммата, але з Муммою в нього нічого не виходить.
— О, в нього має вийти!
— Боюся, що ні, — сказав цар своєю дивною, співучою, носовою африканською англійською мовою. Його товсті пухлі губи були червоніші, ніж у будь-кого з одноплемінців. Тому його рот дужче впадав у вічі, ніж це звичайно буває. — Цей чоловік, як бачите, дуже сильний, і він справді молодець, як ви, здається, гукнули. Та, переносячи Гуммата, він виснажився, і так буває щороку. Річ у тім, що Гуммата треба перенести першим, бо інакше він не дозволить хмарам пройти над горами.
Гладке обличчя доброзичливої Мумми сяяло в сонячному промінні. Її дерев’яні коси скидалися на гніздо лелеки — верхні кільця були ширші, ніж нижні. Непоказна, самовдоволена, дуркувата, терпляча, вона ніби запрошувала Туромбо чи когось іншого випробувати на ній свою силу.
— Ви знаєте, що з ним діється? — сказав я цареві. — Його гнітить пам’ять про минулі невдачі — авжеж, колишні невдачі. Хто-хто, а я добре обізнаний з проблемою колишніх невдач. Чоловіче, я міг би чимало про це розповісти. Ось чому він такий невпевнений. Я знаю.
Туромбо, дужий, але невисокий кремез, мабуть, і справді потерпав від тривоги й непевності. В його очах, які сльозилися від напруги й мало не вискочили з орбіт, коли він підіймав Гуммата, тепер був вираз приреченості. Він уже змирився з поразкою, і те, як він водив очима, позираючи то на нас, то на публіку, підтверджувало це припущення. Повірте, мені було прикро й гидко бачити, як він вагається. Та ось Туромбо поглянув на царя і збив феску набакир, засвідчуючи свою відданість і ніби наперед перепрошуючи за свою невдачу. Він не плекав ілюзій щодо Мумми. І все ж таки хотів спробувати. Провівши по своїй щетині суглобами пальців, він повільно підступив до богині й по-діловому примірився до неї поглядом.
