— Я ладен побитися з вами об заклад, царю.

Я не сподівався, що цар так відразу підхопить мою пропозицію.

— Об заклад? Та це ж чудово, шановний гостю Гендерсон!

Серце в мене тьохнуло, а під грудьми засмоктало. Почувши цей виклик, я завівся вмить. Щось шалене й безумне прокинулося в мені. І я сказав:

— Отже, якщо ви згодні, ми укладемо парі.

— Я згоден, — сказав цар з усмішкою, і в його тоні теж відчувалася затятість.

— Дивно, царю Дафу. Принц Ітело казав мені, що ви захоплювалися наукою.

— А він казав вам, що я навчався в медичному коледжі? — запитав цар з видимою самовтіхою.

— Ні.

— Я там таки навчався. І закінчив два курси.

— Не може бути! Ви ж розумієте, що в нашому випадку цей факт має велику вагу. Якщо ви справді мали справу з наукою, то чому йдете зі мною на таке парі? Знаєте, величносте, моя дружина передплачує «Сайєнтіфік амерікен», і тому я трохи тямлю в проблемі дощу. Були спроби викликати дощ, посипаючи хмари сухими крижинками, але цей спосіб виявився не досить ефективним. Деякі новітні теорії твердять, нібито дощ передусім утворюється там, де з космосу на землю сиплеться космічний пил. Ударяючись об атмосферу, ця пилюка спричиняє в ній якісь там процеси. Інша теорія, яка мені здається ймовірнішою, запевняє, що головними інгредієнтами дощу є солоні океанські бризки, тобто дрібнесенька морська сіль, якщо висловитися інакше. Волога конденсується на цих кристаликах, занесених у повітря, оскільки їй треба на чомусь конденсуватися. Тут усе пов’язане одне з одним, величносте. Якби не океанські бризки, не випадали б дощі, а якби не випадали дощі, життя на Землі не було б. Як це сподобається нашим мудрагелям? Якби Творець не здогадався прикрасити океан пінястими бурунами, Земля була б пустельна й порожня. — Я засміявся, і в моєму голосі зазвучали інтимні нотки, так наче я хотів звірити йому якусь особисту таємницю. — Ваша величносте, ви не уявляєте собі, як захоплює і хвилює мене ця теорія. Життя утворюється з морської піни. У школі ми часто співали пісню: «О Маріаніно! Прийди і нас перетвори на піну».

Стишеним голосом я проспівав для нього кілька куплетів. Йому сподобалося — в цьому не було сумніву.

— У вас незвичайний голос, — сказав він, приязно всміхнувшись.

Я вже відчував, що подобаюся цьому молодикові.

— А ваша теорія надзвичайно цікава, — додав він.

— О, я радий, що ви сприйняли мої міркування. Вони видаються цілком слушними, чи не так? Але тепер, гадаю, ви не станете битися зі мною об заклад.

— Навпаки, неодмінно поб’юся.

— Мабуть, дарма я роззявив свого дурного рота, величносте. Дозвольте мені взяти назад те, що я наговорив вам про дощ. Я згоден визнати свою поразку. До мене зразу не дійшло, що як цар ви не можете брати під сумнів доцільність проведення дощової церемонії. Отже, я прошу пробачення. Тож ви краще скажіть: «Ну й базіка ви, Гендерсоне!» — і забудьте про це.

— О ні, аж ніяк! Для цього немає жодних підстав. Ми поб’ємось об заклад, чом би й ні?

Він говорив так рішуче, що мені не залишалося вибору.

— Гаразд, величносте, нехай буде по-вашому.

— Моє слово тверде. На що закладаємося?

— Та на що завгодно.

— Дуже добре. Хай буде на що завгодно.

— Ми в нерівному становищі, і я мав би дати вам фору, — сказав я. Він махнув рукою, на якій блищав великий червоний самоцвіт. Його тіло знову занурилося в гамак, бо він по черзі то сидів, то лежав. Я бачив, що йому приємно робити ризиковану ставку; у нього була вдача азартного гравця. Він помітив, що мій погляд прикипів до його персня, величезного граната, оправленого в масивне золото та оздобленого дрібними камінцями, і запитав:

— Вам подобається мій перстень?

— Він дуже гарний, — сказав я, даючи йому зрозуміти, що звернув увагу на перстень цілком випадково.

— Що ви ставите на заклáд?

— Я маю гроші готівкою, але не думаю, що гроші вас цікавлять. У моєму речовому мішку є дуже добрий «Роліфлекс», хоча знімки я робив досить рідко, вряди-годи. Був надто заклопотаний іншими справами тут, в Африці. Ще я маю дві рушниці — звичайного калібру і триста сімдесят п’ятого з оптичним прицілом.

— Я не бачу, яка мені буде користь із тих речей, коли я виграю заклад.

— Вдома у мене є дещо більш вартісне, — сказав я. — Наприклад, кілька чудових темвортських свиней — я залюбки поставив би їх на заклад.

— Справді?

— Я бачу, все це вас не цікавить.

— Годилося б поставити щось дуже своє, — сказав він.

— О, звичайно. Перстень — річ дуже своя. Я вас розумію. Якби я міг відірвати від себе свої тривоги, я поставив би їх. Вони дуже мої. Ха-ха! Проте я не побажав би їх і своєму заклятому ворогові. Гаразд, подумаймо, чи маю я речі, які ви могли б використати, які згодилися б у житті царя. Хіба що килими? У мене в студії лежить непоганий килим. А може, оксамитовий халат? Він мав би на вас непоганий вигляд. У мене є навіть скрипка Гварнері. А, хай йому біс! Придумав — картини! Оті писані олією портрети, мій і моєї дружини.

У цю мить я не був певен, чи цар мене чує, але він промовив:

— На жаль, ви не назвали жодної речі, яка могла б мені придатися.

Тоді я сказав:

— Справді? Що ж ви з мене візьмете, якщо я програю заклад?

— Там видно буде.

Я почав непокоїтись.

— Давайте так домовимося, — запропонував цар. — Я ставлю перстень, а ви — оті портрети. А ще ліпше так: якщо я виграю заклад, ви зостанетесь моїм гостем на довший час.

— Згода. Але що означає «на довший час»?

— О, це тільки попередня пропозиція, — сказав він, дивлячись кудись убік. — Залишимо поки що питання відкритим.

Домовившись таким чином, ми обидва задерли голови. Небо було чисте, синє, безвітряне; здавалося, воно злягло на гори й поринуло в сон. Я подумав, що цар Дафу — дуже делікатна людина. Він хотів винагородити мене за вчорашню пригоду з мерцем і водночас натякнути, що буде радий, якщо я якийсь час поживу тут його гостем. На закінчення нашої розмови цар зробив вишуканий африканський жест, так ніби скидав рукавички або готувався віддати програний перстень. Я спливав потом, але моє тіло не охолоджувалося. Щоб легше було терпіти спеку, я роззявив рота і так його й держав.

Потім я сказав:

— Якщо по правді, величносте, то це несправедливий заклад.

У цю мить почулися люті, роздратовані крики, і я подумав: «Ага, розважальна частина церемонії позаду». Кілька чоловіків, схожих на жалюгідних птахолюдей, — вони були обліплені чорним пір’ям і з іржавими перами на голові, що звисали на їхні плечі, — почали стягувати з богів покривала. Зривали вони їх досить безцеремонно, причому ця непоштивість не була випадкова, якщо ви розумієте мою думку. Вони прагнули розсмішити натовп, і натовп справді сміявся. Обліплені пір’ям люди, чи то птахолюди, підбадьорені сміхом публіки, почали по-блазенському кривлятись і витинати всілякі штуки: наступали статуям на ноги, менші валили на землю й топтали, глузували з них і таке інше. На коліна одній з богинь посадили карлика, і він примусив глядачів надривати животи від сміху, вивернувши свої нижні вії і висолопивши язика, мовби зморшкуватий дурник. Родина богів, усі на коротеньких ногах і з дуже довгими тулубами, сприймала ці образи вельми терпляче. Більшість із них мали непропорційно маленькі личка, посаджені на довгі шиї. Надто суворою ця компанія не видавалася. І все ж таки було в них щось поважне — і таємниче; хай там як, а вони були боги — вершителі людських доль. Вони панували над повітрям, горами, вогнем, рослинами, худобою, щастям, хворобами, хмарами, народженнями, смертю. Авжеж, панували, хай мене чорти візьмуть! Навіть отой присадкуватий, що лежав тепер на череві, — і той над чимось владарював! Плем’я варірі, мабуть, вважало, що перед богами слід виставити напоказ усі свої вади, адже щось приховати від них смертним людям однаково не пощастить. Я збагнув суть цієї ідеї, але вона видалася мені помилковою. «Невже ви схвалюєте це знущання?» — хотілося мені сказати цареві. Я дивувався, що такий благородний чоловік править такою дикою зграєю. Проте він дивився на витівки своїх підданих цілком спокійно.