— Облиште, Гендерсоне, ваші підозри не мають під собою жодних підстав, — сказав цар. — Звідки ви взяли, що вам чи вашому супутникові загрожує небезпека?
— Тоді чому вони на мене так дивляться?
«Вони» — це Бунам, і пастух у чорній шкурі-шкірянці, і оті чорні дикі воячки.
— Вам зовсім-зовсім немає чого боятися, — сказав Дафу. — Вони не зичать вам зла. Ні, ні, — провадив цей дивний негритянський монарх, — вони потребують вашої допомоги в очищенні ставків та колодязів. Вони кажуть, що вас і прислано сюди для цієї мети. Ха-ха, пане Гендерсон, ви казали, що заздрите тому, хто перебуває в центрі уваги цілого народу. І ось тепер ви теж опинились у такому становищі.
— Так, але ж я анічогісінько не тямлю в тому, чого вони від мене вимагають. На відміну від вас — адже ви й народилися в цьому оточенні.
— Облиште, Гендерсоне, не будьте невдячним. Немає сумніву, що ви теж народилися для чогось.
І тоді я підвівся. Під ногами в мене був отой дивний білий вапняк, що утворював стільки химерних фігур. Цей камінь теж був окремим світом, світом, замкненим у іншому світі, світом у нескінченній серії снів. Я спустився на кілька сходинок посеред гамору й криків — така звукова атмосфера буває в перервах бейсбольного матчу, трансльованого по радіо. Верховний жрець підійшов до мене ззаду і скинув мій шолом, а негнучка й гладка стара генеральша, нахилившись із певним зусиллям, роззула мені ноги. Потім — опиратися було марно — вона стягла з мене мої бермудські шорти. Я залишився в самих жокейських трусах, досить-таки брудних після тривалої подорожі! Але й це ще не був кінець, бо поки Бунам одягав мене в лозу й листя, генеральша взялася за мою останню одежину.
— Ні, ні, — запротестував я, але труси були вже внизу, десь на колінах.
Найгірше сталось — я опинився голісінький. Тепер повітря було моїм єдиним убранням. Я спробував прикритися листям. Моя суха шкіра пашіла вогнем, я мовби закляк, і тільки мої губи безмовно ворушились; я спробував прикрити свою голизну долонями та листям, але Тату, генеральша амазонок, потягла мої пальці до себе і вклала в них один із плетених канчуків. Мою одіж забрали, і я вже думав, що ось-ось закричу, впаду і помру від сорому. Але стара генеральша підтримала мене, упершись мені рукою в спину, а потім підштовхнула вперед. Натовп у один голос заволав:
— Сунго, сунго, сунголай!
Атож, вони вітали мене, Гендерсона-сунго. Ми побігли. Ми залишили позаду й Бунама, й царя, й арену і звернули в покручені вулички селища. На гострому камінні я до крові побив свої босі ноги; я біг і холонув від жаху — ошелешений, приголомшений жрець дощу. Чи то пак цар, повелитель дощу. Амазонки кричали і щось гучно та зухвало виспівували — слова в тій пісні були короткі, односкладові. Здоровенні жінки з оголеними, делікатними головами і роззявленими ротами, з яких вихоплювались оглушливі вигуки, жінки в туго застебнутих коротких шкірянках, з-під яких випинали голі сідниці. Бігли вони, біг і я попереду своїх голих супутниць, сам голий і ззаду, і спереду, обплутаний травами та лозою, біг, пританцьовуючи на обпечених і порізаних ступнях по гарячому камінню. Я теж повинен був кричати. Так звеліла мені генеральша Тату, яка, дико репетуючи, наблизила свій роззявлений рот до мого рота. І я заволав разом з усіма: «Я-на-бу-ні-го-но-мум-ма!» Кілька чоловіків, переважно старих дідів, що трапилися нам на шляху дістали від амазонок добрячої хлости і ледь не розпрощалися з життям, і сам я теж, стрибаючи голий, прикритий благеньким листям, здавалося, навіював на перехожих жах. Черепи, закріплені на залізних підставках, амазонки несли з собою. Ми оббігли навколо селища, проминувши й шибениці. Мерці там усе ще висіли — на кожному обідала зграя стерв’ятників. Я пробіг під самими головами, що ледь погойдувались, але не мав часу глянути вгору, бо ми бігли швидко, і бігти ставало дедалі важче; я задихався, відсапувавсь і запитував себе: «Куди в біса вони мене женуть?» Але мета в нас таки була — великий ставок, де напували худобу; на березі жінки зупинилися, стрибаючи та співаючи, а потім близько десятка з них накинулися на мене, підняли мене й пожбурили в перегріту застояну воду, в якій стовбичило кілька довгорогих корів. Водойма була завглибшки всього шість дюймів. М’який мул був набагато глибший, і в нього я й занурився. Я подумав, що вони можуть тут мене й покинути, щоб мене засмоктало в трясовину, але носії черепів простягли мені свої залізні підставки, я вхопився за них, і мене витягли на берег. Я майже волів залишитися в тій рідкій багнюці, так упав у мене настрій. Гніватися було марно, гумором тут теж і не пахло. Усе робилося діловито й серйозно. Я вибрався зі ставка, стікаючи смердючою багнюкою і сподіваючись, що вона принаймні сховає мою голизну, бо ріденька трава вже обсипалася з мене, і все відкрилося. Хоча я не сказав би, що здоровенні несамовиті жінки аж надто пильно мене роздивлялися. Ні, ні, вони були до цього байдужісінькі. І я знову завертівся в їхньому вихорі разом із канчуками, черепами та рушницями — їхній повелитель дощу, весь обляпаний болотом, оскаженілий від люті й шалу, так само волаючи: «Я-на-бу-ні-го-но-мум-ма!» Ось він, герой, який підняв Мумму, чемпіон чемпіонів — сунго. Ось біжить Гендерсон, громадянин Сполучених Штатів — капітан Гендерсон, нагороджений медаллю «Пурпурове серце», ветеран північноафриканської кампанії, учасник боїв у Сицилії, під Монте-Кассино та іншими містами, велетенська тінь, людина з плоті й крови, невтомний шукач істини, жалюгідний грубіян, упертий старий п’яниця зі зламаною штучною щелепою, готовий на смерть і на самогубство. О ви, правителі неба! О ви, володарі людської долі! Повірте, я ладен розчинитись у небутті! Я розіб’юся лобом об смерть, і вони викинуть мене на купу гною, і стерв’ятники дзьобатимуть мої тельбухи. І всім своїм серцем я заволав: «Прошу милосердя!» А потім: «Ні, справедливості!» Далі я передумав і закричав у душі: «Ні, ні, істини, істини!» А тоді: «Хай сповниться Твоя воля! Не моя воля, а Твоя, Твоя!»
Ви тільки погляньте на цього нікчемного грубіяна, на цього жалюгідного хвалька на хистких ногах — він звертається до небес і благає істини! Невже хтось його почув?
Ми репетували й вистрибували, ми мчали вихором по завмерлих від жаху вуличках — тупотіли ноги, барабани й черепи відбивали ритм. А тим часом на небо наповзали гарячі, сірі, довгі тіні — дощові хмари, які в моїх очах набирали чудернацьких обрисів, спресовувалися докупи, як органні труби або океанські амоніти палеозойських часів. Напружуючи горлянки, амазонки кричали й завивали, а я, незграбно трюхикаючи за ними, намагався пригадати, хто я такий. Я. Хто цей блазень, обліплений листям, що приклеїлося багнюкою й присохло до тіла, хто він — сунго, повелитель дощу? Мені подумалося, що між мною і цим чоловіком усе-таки існує різниця, але яка саме, сказати я не міг.
Під уже грубим шаром дощових хмар здійнявся гарячий темний вітер. Він пахнув димом і ніс із собою щось гнітюче, задушливе, таємниче, похмуре, неприємне. Повітря ніби чогось прагнуло й було набухле, важке. Дуже й дуже важке. Воно хотіло розрядитися від напруги, наче живе створіння. Залита потом генеральша підштовхнула мене рукою, витріщаючи очі й відсапуючись. Грязюка висохла й утворила на мені мовби цупкий земляний костюм. Я в ньому почував себе, як Везувій, уся моя верхня частина палахкотіла полум’ям, а кров шугала вгору, наче розтоплений вар або магма. Канчуки свистіли й ляскали сухим, неприємним звуком, і я дивувався, що там у біса вони шмагають. Після короткого буревію наповзли сутінки — так буває в задушливому вагоні поїзда, коли спекотного серпневого дня він вкочується у великий Центральний тунель, і насувається чорнота, схожа на вічну темряву. В такі хвилини я завжди заплющував очі.
Але тепер я їх заплющити не міг. Ми прибігли назад, на арену, де нас чекало плем’я варірі. Я не чув їхніх криків — слух мій захищала від них та сама гребля, яка затримувала небесну зливу. Проте звернені до мене слова Дафу я почув:
