Пізніше, коли дитинча заснуло, Лілі запропонувала Райсі піти на ставок покататися на ковзанах. Я купив ковзани для всіх, а Райсі ще надто юна, і такі розваги її, безперечно, ваблять. Коли вони пішли — Лілі умисне надала мені цю нагоду, — я відклав скрипку і навшпиньки піднявся сходами до кімнати Райсі. А там тихенько відчинив дверці стінної шафи й побачив немовля — воно спало у валізі Райсі на сорочках та панчохах, бо вона ще не скінчила розпаковуватися. Дитя було кольорове і справило на мене поважне враження. Рученята були стиснуті в кулачки обабіч великої голівки. Воно було накрите волохатою пелюшкою, зробленою з турецького рушника. Коли я нахилився над ним у своєму червоному халаті й у «веллінґтонах», моє обличчя пашіло так, що аж голова засвербіла під мисливським кашкетом. Може, закрити валізу й віднести немовля представникам влади? Поки я роздивлявся це дитя скорботи, я почував себе, як фараон перед малим Мойсеєм. Зрештою, я обернувся, вийшов з дому і пішов прогулятися лісом. На ставку закоцюблі ковзанярки ганяли по лункій кризі. Зимове сонце вже заходило, і я подумав: «Діти є діти. Нехай благословить їх Бог».

Уночі в ліжку я сказав Лілі:

— Ну, тепер я готовий поговорити на цю тему.

— Я дуже рада, Юджіне. — За такий жест вона виставила мені високу оцінку й додала: — Це добре, що ти помалу вчишся сприймати реальність.

— Як ти сказала? — перепитав я. — Та я знаю про реальність у тисячу разів більше, ніж ти. Я з нею в чудових стосунках, і хай мене чорти візьмуть, якщо це не так.

Незабаром я зірвався на крик, і Райсі, чуючи, як я розходився, а може, й побачивши крізь двері, як я стою на ліжку в своїх жокейських трусах, вимахую кулаком і сиплю погрозами, мабуть, злякалася за своє немовля. Двадцять сьомого грудня вона втекла з ним із дому. Я не хотів мати справу з поліцією і зателефонував Бонзіні, приватному детективу, який уже кілька разів виконував мої доручення. Та не встиг він узятися до діла, як подзвонила директриса із школи-інтернату й повідомила, що Райсі повернулася й переховує дитину в загальній спальні.

— Їдь туди, — сказав я Лілі.

— Як же я поїду, Юджіне?

— Звідки мені знати, як ти поїдеш?

— Я не можу покинути близнюків, — сказала вона.

— Це відірве тебе від позування для портрета, чи не так? То знай же: ще трохи — і я спалю к бісу і будинок, і всі картини в ньому!

— Та не в тім річ, — мовила Лілі, затинаючись. Вона зблідла й почервоніла водночас. — Я вже звикла, що ти мене ні в чому не розумієш. Мені завжди хотілося, щоб ти навчився мене розуміти, але, думаю, людина мусить спробувати жити й тоді, коли її не розуміють. Можливо, це гріх — прагнути, щоб тебе розуміли.

Отже, в школу довелося їхати мені, і директриса сказала, що Райсі доведеться покинути інтернат, бо не так давно їй призначили випробувальний термін.

— Ми повинні подбати про психічну рівновагу решти учениць, — заявила директриса.

— Як ви можете таке казати?! — обурився я. — Ваші дівчата навчаться від моєї Райсі благородних почуттів, а це куди важливіше за врівноважену психіку. — Того дня я був п’яний як чіп. — У Райсі імпульсивна вдача. Вона належить до тих дівчат, які легко захоплюються. Може, тому, що вона вродилася мовчазною…

— Звідки в неї немовля?

— Вона сказала моїй дружині, що знайшла його в Данбері, у припаркованому автомобілі.

— Але тут вона говорить зовсім інше. Вона каже, що це її дитина.

— Ну, ви мене дивуєте! — обурився я. — Ви повинні дещо знати про такі речі. В неї лише торік почали наливатися груди. Райсі незаймана. Вона стократ цнотливіша за вас і за мене.

Довелося мені забрати дочку зі школи.

Я сказав їй:

— Райсі, нам доведеться віддати хлопчика. Тобі ще рано мати власну дитину. Рідна мати хоче малого назад. Вона змінила свою думку, моя люба дівчинко.

Нині я відчуваю, що скривдив дочку, розлучивши її з тим немовлям. Після того, як ми здали його в дитячий заклад у Данбері, Райсі впала в глибоку апатію.

— Ти ж розумієш, що ти — не мати тій дитині, — казав я.

Дівчина нічого не відповідала, навіть губами не ворушила.

В дорозі до Провіденса, що в штаті Род-Айленд, куди я повіз Райсі, щоб вона пожила в тітки, сестри Френсіс, я їй сказав:

— Золотко, твій тато вчинив так, як учинив би на його місці кожний інший тато.

Знову ніякої відповіді, і жодні мої зусилля ні до чого не призвели. Зник вираз мовчазного щастя, який я помітив у її очах двадцять першого грудня.

Повертаючись із Провіденса самотою, я аж стогнав від розпачу, потім пішов у клубний вагон, дістав колоду карт і почав розкладати пасьянс. Кілька пасажирів стояли біля мене й чекали, коли зможуть сісти, але я захопив увесь стіл для себе одного. До того ж я був п’яний, і жодна людина при своєму розумі не зважилася б мене потурбувати. Я розмовляв уголос, стогнав, і карти падали на підлогу. В Данбері провідник та кілька пасажирів мусили допомогти мені зійти з поїзда, і я ліг на лаву в станційній залі, голосно лаючись:

— На цій країні лежить тавро прокляття! Щось у ній не так. У ній панує зло. На цій країні лежить тавро прокляття!

Начальник станції був мій давній знайомий; він порядний старий чолов’яга і не дозволив лягавим відвести мене до відділка. Він зателефонував Лілі, щоб забрала мене, і вона приїхала фургоном.

А тепер розповім про події, які відбулися, коли настав мій день — день божевілля і сліз. Був зимовий ранок, і за сніданком я лаявся з дружиною через наших пожильців. Лілі привела до ладу одну будівлю на нашій садибі — серед небагатьох інших я не використав її під хлів для свиней, бо вона була надто ветха й стояла далеченько від нашого будинку. Я сам звелів Лілі взятися до діла, але потім закрив гаманця, і всередині будівлю обшили не деревом, а тонкими панелями, та й на інші доробки грішми я розкидатися не став. Там тільки влаштували нову вбиральню та пофарбували стіни, всередині й знадвору. Але ті стіни пропускали холод. Настав листопад, і пожильці почали мерзнути. Адже вони були люди книжні й мало рухалися, щоб зігрітись. Кілька разів вони скаржилися на холод, а потім сказали Лілі, що хочуть виїхати.

— Гаразд, хай вибираються, — заявив я.

Завдаток я їм, звісно, не повернув. Отже, відремонтована будівля залишилася порожня, і гроші, витрачені на цегляні роботи, на нову вбиральню, умивальник та все інше, пішли котові під хвіст. До речі, пожильці покинули після себе кота. Отож того дня я був у препоганому настрої. За сніданком я люто лаявсь і так гахнув кулаком по столу, що аж кавник перекинувся.

Гендерсон, повелитель дощу

Потім Лілі раптом надовго замовкла; на її обличчі з’явився переляк, і вона стала дослухатись, і я теж нашорошив вуха. Вона сказала:

— Ти випадково не бачив міс Ленокс? Вона ще чверть години тому мала принести нам яйця.

Міс Ленокс, літня жінка, жила від нас через дорогу і щодня приходила зготувати нам сніданок. Химерна, вбога на розум і дрібненька на зріст стара діва, вона носила на голові шотландський берет, а щоки в неї були червоні й округлі. Вона шаруділа по кутках, ніби миша, і забирала додому порожні пляшки, порожні картонні коробки та інший такий мотлох.

Я вийшов на кухню й побачив старушенцію на підлозі — вона була мертва. В ті хвилини, коли я клекотів гнівом, її серце зупинилося. Яйця все ще варилися на вогні і бились об стінки чавунця, як то буває, коли закипає вода. Я вимкнув газ. Мертва! Крихітне беззубе личко, до якого я доторкнувся суглобами пальців, було вже холодне. Душа вилетіла з вікна — як струмінь повітря, як протяг, як мильна бульбашка. Я невідривно дивився на покійницю. То ось він який, кінець людського життя, ось воно, прощання навіки! Всі останні дні й тижні овіяний вітром сад говорив мені про цю істину і ні про що інше; а я все не розумів, про що повідомляла мені та сірість, білість і брунатність — кора, сніг і безлисте гілля дерев. Лілі я нічого не сказав. Не знаючи, що робити, я написав на папірці «Не турбуйте» і приколов аркушик до спідниці старої, а сам вийшов у морозяний зимовий сад і попростував через дорогу до її будинку.