— Гарась, пане.

— Я можу тільки благати. Я геть занепав, чоловіче… Ти мені…

Я лежав на ліжку в домі якогось тубільця, а Ромілаю, присівши біля мене навпочіпки, забирав левеня з моїх рук.

— Ти мені обіцяєш? Тільки правду скажи, обіцяєш чи ні?

— Що моя твоя обіцяй?

— Я хочу, щоб ти дав мені тверде слово. То обіцяєш чи не обіцяєш? Ромілаю, сподіваюся, я говорю зрозуміло. Людина здатна зберігати здоровий глузд до останнього свого подиху. Але існує ще й справедливість. Я вірю, що існує справедливість, і ти мені пообіцяй… Хоча я геть занепав…

Ромілаю почав був утішати мене, але я сказав:

— Я не потребую втішань. Бо сон мого духу урвався, і я віднайшов своє «я». І пробудив мене аж ніяк не ангельський хор. Хотів би я знати, чому проти цього так усі виступають? Адже ні проти чого люди не борються так запекло, як проти повернення до власної суті. Вони воліють хворіти на голову. Такі болячки більше втішають, ніж дошкуляють.

Я тримав левеня в себе на грудях — дитя нашого лютого ворога, дитя вбивці. Я був такий кволий і стомлений, що не міг далі говорити і тільки корчив страшні гримаси.

«Не підведи мене, старий друже», — ось що намагався сказати я Ромілаю.

Потім я дозволив йому забрати звірятко і якийсь час спав і бачив сни, а може, й не спав, просто лежав на койці в чиїйсь хатині, і то були не сновидіння, а галюцинації. Одне лише повторював я сам собі й Ромілаю, а саме: що я повинен повернутися до Лілі та дітей, я ніколи не одужаю зовсім, поки не побачу їх, а надто Лілі. В мене розвинулася тяжка форма туги за домівкою. І я казав, звертаючись сам до себе: «Який він, усесвіт?» — «Великий». — «А які ми?» — «Маленькі». Тому ліпше мені бути вдома, де моя дружина любить мене. А якщо тільки вдає, що любить, то й це краще, аніж нічого. Хай там як, а я плекав до неї ніжні почуття. Я згадував Лілі в її найрозмаїтіших виявах; знову лунали мені у вухах деякі з її висловлювань, скажімо, про те, що людина має жити для цього, а не для того, не для зла, а для добра, не для смерти, а для життя — і решта її теорій. Думаю, мені було байдуже, що там вона говорить, навіть її проповіді не перешкоджали мені любити її. Ромілаю підходив до мене часто, і в розпалі моєї маячні його чорне обличчя видавалося мені куленепробивним склом, з яким уже роблено все, що таке скло здатне витримати.

— Ми не можемо вийти зі свого ритму, Ромілаю, — не раз казав я йому. — Ми ніяк не можемо з нього вийти. Ліва рука тремтить, коли тремтить права, вдих відбувається відразу за видихом, серце стискається, потім розширюється, долоні стуляються докупи, а ноги переступають по черзі. Після зими неминуче приходить весна, зірки рухаються в небі по своїх траєкторіях, після припливу настає відплив. Людина повинна до всього цього пристосуватися, бо вона тільки програє, якщо воно її дратуватиме. Ніхто не може зупинити плин життя. Воно тече незалежно від нашої волі. І ми ніколи не виб’ємося зі свого ритму, Ромілаю, нехай йому чорт. Хотів би я, аби мої невдачі перестали турбувати мене й дали мені спокій. Усяка погань повертається до людини, і це найгірший з усіх можливих ритмів. Повторювання поганої людської суті — це найтяжче страждання з усіх відомих страждань. І людина неспроможна вийти за межі регулярних процесів. Але цар сказав, я повинен змінитися. Мені не слід залишатися в класі смертників. Чи в класі воскреслих з могили. Трави мають бути моїми родичами. Ех, Ромілаю, навіть смерть не знає числа всіх мерців. Вона ніколи не візьме їх на облік. Але мерці існують. Вони примушують нас про них думати. І в цьому їхнє безсмертя. Вони живуть у нас. Але моя спина тріщить. Тягар життя пригинає мене донизу. Це несправедливо — адже я прагну до грун-ту-молані.

Ромілаю показав мені левеня. Воно пережило всі випробування і мало квітучий вигляд.

Тому я, перебувши кілька тижнів у Бавентаї і почавши одужувати, сказав своєму провідникові:

— Знаєш, чоловіче, мабуть, пора мені в дорогу, поки левеня ще мале. Зрештою, я не можу тут сидіти, поки воно стане дорослим левом. Навіть якби воно виросло тільки наполовину, і то була б мені морока перевезти його до Штатів.

— Ні, ні. Твоя надто хворий.

— Атож, тіло моє не в найкращій формі, — сказав я. — Але я здолаю цю перешкоду. Звичайно, я трохи хворий. Але, крім хвороби, зі мною все гаразд.

Ромілаю був проти, але зрештою я вмовив його, щоб він одвіз мене в Бактале. Там я купив собі штани й випросив у місіонера трохи сульфаміду, яким підлікував свою дизентерію. Це забрало в мене кілька днів. Після цього ми з левеням улаштувалися на задньому сидінні джипа, де й спали під брезентом, поки Ромілаю віз нас до Харара, в Ефіопію. На це йому знадобилося шість днів. У Харарі я витратив кількасот доларів на подарунки для Ромілаю й набив йому джип усякою всячиною.

— Я хотів був зробити зупинку в Швейцарії і відвідати там Еліс, свою наймолодшу дочку, — сказав я. — Та, певно, вигляд у мене поганенький, і, мабуть, не варто лякати дитину. Краще навідаю її іншим разом. Крім того, зі мною лев.

— Твоя візьми його додому?

— Він поїде туди, куди поїду я. А з тобою, Ромілаю, ми ще неодмінно зустрінемося. Світ уже не такий великий, яким був колись. Якщо людина жива, її завжди можна знайти. Ти маєш мою адресу. Напиши мені. І не ображайся, коли щось було не так. Наступного разу, як ми зустрінемось, я, може, буду в білому костюмі, й ти пишатимешся нашим знайомством. І не сумнівайся, я тебе почастую — і добре почастую.

— Твоя надто хворий, щоб їхав, — сказав Ромілаю. — Я боятися відпускай твоя сам у дорога.

Я поставився до його побоювань за мене з усією серйозністю.

— Послухай, Ромілаю, ти повинен знати, що мене нічим не вб’єш. Природа вже випробувала на мені всі засоби. Якось на мене навіть упала книжка. А я ось тут, перед тобою, живий і неушкоджений.

Одначе Ромілаю бачив, що я дуже кволий. Мене можна було б зв’язати газовою стрічкою.

Настала та хвилина, коли ми попрощалися з ним назавжди, але я помітив, що він усе ще йде за мною назирці і поглядає на мене здалеку, поки я простую вулицями Харара, ведучи на повідку малого лева. Моя борода скидалася на жмут пурпурової шавлії, і ноги в мене підгиналися, коли я милувався палацом царя Менеліка, а тим часом волохатий Ромілаю з виразом страху й тривоги виглядав із-за рогу, аби впевнитися, що я не впав непритомний. Заради нього ж таки я вдавав, ніби не помічаю його. Він не спускав мене з очей, аж поки я сів у літак рейсом до Хартума. Левеня сиділо в лозяному кошику. Джип стояв біля самої злітної смуги, і Ромілаю сидів у ньому, молячись над кермом. Він стулив докупи долоні, як величезний рак клешні, і я знав: він палко благає Бога, щоб дарував мені безпеку й здоров’я. Я крикнув: «Ромілаю!» — і підхопився на ноги. Декотрі з пасажирів, мабуть, подумали, що я хочу перекинути невеличкий літак.

— Той чорношкірий хлопець врятував мені життя, — сказав я їм.

Але ми вже піднялися в повітря й летіли над гарячим маревом спеки, що стелилося над землею. Я сів, узяв із кошика лева й посадив його собі на коліна.

У Хартумі я посварився зі службовцями консульства. Виникла досить гостра суперечка з приводу мого лева. Вони сказали, що до них часто звертаються люди, які переправляють тварин у Штати для продажу в зоопарки, що, мовляв, існують певні формальності, і якщо я їх не виконаю, то леву доведеться відбувати карантин. Я сказав, що згоден піти до ветеринара й зробити кілька уколів, але водночас пояснив їм:

— Мені треба дістатися додому якомога швидше. Я тяжко хворів і не можу довго затримуватися.

Ті хлопці заявили, що самі бачать, як мені непереливки. Вони спробували були розколоти мене щодо моєї подорожі й запитали, яким чином я втратив усі свої манатки.

— А це не ваше чортяче діло, — відповів я їм. — З моїм паспортом усе гаразд, чи не так? До того ж я маю бабки. Мій прадід був колись начальником вашого вошивого закладу, і він не корчив із себе паскудного чинушку, ухильного, псевдоінтелігентного та манірного, якими виставляєте себе ви. Всі ви одної гіллі ягоди. Ви гадаєте, громадяни Сполучених Штатів — це йолопи та недоумки. Послухайте, я вимагаю від вас лише одного: щоб ви мене тут не затримували. Я справді був у самій африканській глушині і дещо там бачив. Мені пощастило заглянути в саму суть тубільного життя, але не сподівайтеся, що я задовольню вашу ледачу цікавість. Я нічого не розповів би й самому послу, якби він став розпитувати мене.