Хтось із волоцюг почав розповідати історії. Один з них, Білл, був цікавим типом, справжнім міцним волоцюгою старої породи: сильний, як Геркулес, і щирий ворог роботи. Він хвалився, що, коли захоче, легко влаштовується попрацювати землекопом, але щойно отримує тижневий заробіток, то жахливо напивається, і його звільняють. Між тим він відверто жебракував, випрошуючи гроші в крамарів. Розповідав він приблизно таке:

— Я не сидітиму в *** Кенті. Кент — зле графство, цей Кент. Тут жебраків багато. *** пекарі ж такі, що хліб викинуть, а тобі не віддадуть. От Оксфорд — ось де тобі подають, в тому Оксфорді. Як був у Оксфорді, то випрошував і хліб, випрошував і бекон, випрошував і яловичину, й кажен вечір випрошував собі шістак на ночівлю в студентів. В останню ніч шукав два пенса, шоб переночувати, та пішов до пастора попросити три. Він мені їх дав, а потім взяв і здав за жебрацтво. «Ти жебракував», — каже поліцай. «Та не було такого, — кажу я, — просто запитав у джентльмена, котра година», — кажу. Поліцай порився у мене в пальті й дістав фунт м'яса і дві хлібини. «А це що? — каже. — Пішли зі мною у відділок», — каже. Дзьоб[229] дав сім днів. З тих пір нічого не прошу в *** пасторів. Але Боже! Що там ті сім днів? — і так далі, і таке інше.

Здавалося, що все його життя з цього й складалося: нескінченні жебрацтво, пияцтво й тюрма. Він розповідав це й сміявся, вважаючи неймовірно кумедним жартом. Наче й глузував з жебрацтва, але сам носив лише вельветовий костюм, шарф і кашкет — без шкарпеток і білизни. Втім, він був огрядним і веселим, і від нього навіть пахло пивом — вкрай незвичний нині запах від волоцюги.

Двоє інших нещодавно ночували у цвяху в Кромлі й розповідали пов'язану з ним історію з привидом. Багато років тому, казали вони, хтось вкоротив там собі віку. Волоцюга зміг пронести бритву до своєї камери й перерізав собі горло. Вранці старший наглядач прийшов відчиняти двері, але зміг це зробити тільки зламавши мерцеві руку. Відтоді померлий навідується до своєї камери, жадаючи помсти, й усі, хто там ночує, приречені на загибель протягом року. Певна річ, правдивість цієї історії підтверджувалася численними смертями. Тож якщо двері твоєї камери застрягали при спробі їх відчинити, то від неї треба тікати, як від чуми, бо саме там і оселився привид.

Двоє волоцюг, колишніх матросів, розповіли іншу моторошну історію. Один чоловік (вони присягалися, що знали його особисто) хотів потай дістатися на кораблі до Чилі. Цей корабель віз промислові товари, запаковані у великі дерев'яні ящики, й один з портових вантажників допоміг «зайцю» сховатися в такому ящику. Як виявилося, вантажник помилився з порядком, в якому ящики вантажили на судно. Кран підчепив «зайця», підняв його догори й опустив на саме дно трюму, під сотні інших ящиків. Аж до кінця подорожі ніхто й не підозрював, що сталося, коли «заєць» уже розкладався, померши від задухи.

Інший волоцюга розповідав історію про Ґілдероя, шотландського грабіжника. Ґілдероя засудили до повішення, але він утік, схопив суддю, що виніс вирок, і (ловкий хлопака!) натомість повісив його. Волоцюги, звісно, любили цю історію, але цікаво, що переказували її, переінакшивши. За їхньою версією, Ґілдерой утік до Америки, тоді як насправді його знов упіймали й стратили. Поза сумнівом, історію виправили навмисне, як діти виправляють історії про Самсона й Робіна Гуда, додаючи до них щасливу, цілком вигадану кінцівку.

Це надихнуло волоцюг згадати про історію, і один дуже літній чоловік заявив, що «закон про перший укус[230]» був пережитком тих днів, коли дворянство із собаками полювало на людей замість оленів. Дехто з волоцюг підняв його на кпини, але ця ідея міцно засіла в голові старого. Він знав також про Зернові закони[231], і про jus primae noctis[232] (він вірив, що воно справді існувало), а ще про Велике Повстання[233], яке вважав повстанням бідних проти багатих — можливо, він плутав його із селянськими повстаннями. Я сумніваюся, що старий вмів читати, і, авжеж, він не переказував газетних статей. Ці уривки історичних відомостей може навіть століттями передавалися з покоління в покоління волоцюг. Це була усна традиція, слабке відлуння середньовіччя.

Ми з Падді прийшли до цвяха о шостій і вийшли звідти аж о десятій ранку. Він був схожий на цвяхи в Ромтоні й Едб'юрі, й ніякого привида нам не трапилося. Серед волоцюг були двоє молодиків, яких звали Вільям і Фред, колишні пожежники з Норфолка — весела парочка, що любила співати. У їхньому репертуарі була пісня «Нещасна Белла», яка варта того, щоб її записати. Я чув, як вони виконували її півдюжини разів, тож зміг запам'ятати слова, крім, може, рядка чи двох, які додумав. Слова там були такі:

Написала, мабуть, жінка.

Вільям і Фред, що виконували цю пісню, були справжніми ледащами, і саме через таких пройдисвітів у волоцюг лиха слава. Звідкілясь вони дізналися, що старший наглядач у Кромлі мав запаси старого одягу, який за потреби видавав. Перед цвяхом Вільям і Фред зняли свої черевики, порозпорювали шви й трохи повідривали підошви, більш чи менш знівечивши взуття. Коли вони попросили нових черевиків, старший наглядач, побачивши, що їхні справді негодящі, видав їм майже нові пари. На ранок мало не за воротами Вільям і Фред уже продали ці черевики за шилінг і дев'ять пенсів. Вони вважали, що шилінґ і дев'ять пенсів справді варті того, щоб понівечити своє взуття.

Залишивши цвях, ми всі довгою вайлуватою процесією попрямували на південь, до Лоуер Бінфілда та Ід Гілл. Дорогою туди між двома волоцюгами сталася бійка. Вони посварилися ще вночі (там була якась дурна casus belli[234], коли один назвав іншого «тупий бик», а тому почулося «більшовик» — смертельна образа), і вони побилися просто серед поля. Дюжина волоцюг зупинилися подивитися на бійку. Мені ця сцена запам'яталася через одну деталь: коли чоловік, якому дісталося більше, впав, з нього злетів кашкет, і виявилося, що волоцюга зовсім сивий. Після того хтось із нас втрутився й зупинив бійку. Падді тим часом розпитав детальніше й з'ясував, що справжньою причиною сварки, як завжди, була їжа ціною в кілька пенні.