— Скажи мені, топ аті, чи є в тебе політичні погляди?

— Ні, — відповів я.

— У мене теж немає. Усі ми, звісно, патріоти, але хіба Мойсей не говорив щось про зиск з єгиптян? Ти ж англієць, мав читати «Біблію». Я що хотів запитати, ти не проти заробити грошей у комуністів?

— Ні, авжеж.

— Тоді слухай. Схоже, що в Парижі діє таємне російське товариство, яке може дещо зробити для нас. Вони комуністи, ба більше, більшовицькі агенти: вони виходять на зв'язок з росіянами у вигнанні й намагаються навернути у більшовизм. Мій приятель приєднався до цього товариства, й він вважає, що вони допоможуть нам, якщо ми до них звернемося.

— Але що вони можуть зробити для нас? У будь-якому разі, вони не допомагатимуть мені, я ж не росіянин.

— У тому й річ. Вони кореспонденти московської газети й хочуть якихось статей про англійську політику. Якщо ми швидко на них вийдемо, то вони можуть запропонувати тобі гонорар за написання статей.

— Мені? Але ж я нічого не тямлю в політиці.

— Merde! Вони теж. Хто взагалі розуміється на політиці? Це просто. Тобі лише треба переписати щось з англійських газет. Хіба у Парижі немає «Дейлі Мейл[72]»? Перепиши звідти.

— Але ж «Дейлі Мейл» — це газета консерваторів. Вони ненавидять комуністів.

— Так, але ти пиши протилежне тому, що в «Дейлі Мейл», і не помилишся. Ми не можемо втратити такого шансу, топ аті. Це нагода заробити сотні франків.

Мені ця ідея геть не сподобалася, бо французька поліція дуже жорстоко обходилася з комуністами, особливо якщо вони були іноземцями, а я вже й так був під підозрою. Кілька місяців тому детектив побачив мене на виході з редакції комуністичного тижневика, і я мав чимало неприємностей з поліцією. Якби вони запідозрили мене у причетності до цього таємного товариства, то могли б і депортувати. А проте нагода була надто хорошою, щоб її проґавити. Того полудня приятель Бориса, теж офіціант, провів нас на зустріч. Я не пам'ятаю назви, але це була обшарпана вулиця на південь від Сени, десь у районі Палати депутатів. Приятель Бориса наголошував, що треба бути вкрай обережними. Ми тинялися туди-сюди вулицею, пройшовши повз двері, в які мали зайти, — це була пральня, — і потім повернулися назад, спостерігаючи за вікнами й вітринами кав'ярень. Якщо хтось знав про цей притулок комуністів, за ним могли стежити, тож якби ми побачили когось бодай трохи схожого на детектива, то розвернулися б і повернулися додому. Я був наляканий, але Борису подобалися ці шпигунські штучки, й він цілком забув, що ми збиралися вести перемови з убивцями його батьків.

Ми впевнилися, що навколо чисто, і швидко прошмигнули у двері. У пральні француженка, яка прасувала речі, сказала, що «російські джентльмени» живуть через подвір'я нагору по сходах. Ми здолали кілька прольотів темними сходами й опинилися на поверсі. Нагорі стояв дужий, похмурого вигляду молодик, що вже починав лисіти. Коли я підійшов, він подивився на мене підозріло, загородив прохід рукою й запитав щось російською.

«Mot d'ordre[73]!» — сказав він різко, коли я не відповів.

Я зупинився, збентежений. Я не очікував, що потрібні якісь паролі.

«Mot d'ordre!» — повторив росіянин.

Приятель Бориса, що йшов позаду, нарешті піднявся й сказав щось російською — чи то пароль, чи то щось пояснив. Похмурого молодика це наче задовольнило, й він пропустив нас у маленьку обшарпану кімнату з матовими вікнами. Це був дуже вбогий кабінет, на стінах висіли пропагандистські плакати з написами російською й велике грубе зображення Леніна. За столом сидів неголений росіянин у сорочці й без піджака, надписуючи адреси на пакунках газет, що купою лежали перед ним. Коли я зайшов, він звернувся до мене французькою із сильним акцентом.

— Це дуже легковажно! — вигукнув він метушливо. — Чому ви прийшли без клунку з пранням?

— Клунку?

— Усі, хто сюди приходять, приносять прання. Тоді здається, що це відвідувачі пральні внизу. Наступного разу принесіть нормальний великий клунок. Ми не хочемо, щоб нас вистежила поліція.

Усе було ще більш змовницьким, ніж я очікував. Борис сів на єдиний вільний стілець, і почалася довга розмова російською. Говорив тільки неголений, похмурий прихилився до стіни, позираючи на мене, неначе досі в чомусь підозрював. Це було доволі химерно — стояти в маленькій таємній кімнатчині з цими революційними плакатами, слухаючи розмову, з якої я не розумів ані слова. Росіяни говорили швидко, із запалом, усміхаючись і знизуючи плечима. Я гадав, про що розмова. Мабуть, вони називають одне одного «батенька», думав я, «голубчік» чи «Іван Алєксандровіч», як персонажі російських романів. І розмова мала бути про революцію. Неголений чоловік мав би твердо сказати: «Ми ніколи не сперечаємося. Полеміка — це буржуазний пережиток. Справи є нашими аргументами». Згодом з'ясувалося, що йшлося не зовсім про це. Вони вимагали двадцять франків — очевидно, членські внески, — й Борис обіцяв заплатити (у нас взагалі було тільки сімнадцять). Зрештою, Борис дістав наш дорогоцінний грошовий запас і віддав п'ять франків.

Після цього похмурий чоловік дивився менш підозріливо й присів на край столу. Неголений почав розпитувати мене французькою, щось занотовуючи на клаптику паперу. Він запитав, чи я комуніст. Я відповів, що підтримую їхні ідеї, але ніколи не вступав до жодної організації. Чи розуміюсь я на політичній ситуації в Англії? Так, звичайно, звичайно. Я згадав імена кількох міністрів і зробив кілька зневажливих зауваг про партію лейбористів. А як щодо Le Sport? Чи міг би я писати статті про Le Sport? (футбол і соціалізм загадковим чином були пов'язані на континенті[74]). О так, звісно. Обидва чоловіки серйозно кивнули. Неголений сказав:

— Évidemment[75], ти ґрунтовно обізнаний із ситуацією в Англії. Готовий взятися за написання серії статей для московського тижневика? Деталі ми тобі повідомимо.

— Звичайно.

— Тоді, товаришу, завтра першою ж поштою ти отримаєш від нас листа. Чи, можливо, другою. Ми платимо сто п'ятдесят франків за статтю. Не забудь принести клунок з пранням наступного разу. Аи revoir[76], товаришу.

Ми спустилися вниз, обережно визирнули з пральні, щоб перевірити, чи нікого немає на вулиці, й вислизнули назовні. Борис шаленів від радості. У жертовному екстазі він забіг до найближчої тютюнової крамниці й купив сигару за п'ятдесят сантимів. Він вийшов, постукуючи костуром по бруківці, й весь просто сяяв.

— Нарешті! Нарешті! Тепер, топ аті, ми розбагатіємо. Ти чудово з ними впорався. Ти чув, як він-назвав тебе товаришем? Сто п'ятдесят франків за статтю... Nom de Dieu[77], як поталанило!

Наступного ранку, почувши кроки поштаря, я кинувся вниз до бістро, щоб забрати листа. На превеликий жаль, його не було. Я залишився вдома чекати на другу пошту, але листа не було й там. Коли минуло три дні, а я так нічого й не отримав, ми втратили надію й вирішили, що вони знайшли для написання статей когось іншого.

Через десять днів ми знову прийшли до таємного товариства, цього разу прихопивши із собою клунок, неначе йдемо в пральню. Таємне товариство зникло! Жінка у пральні нічого не знала й сказала тільки, що «ces messieurs[78]» кілька днів тому виїхали через проблеми з орендою. Якими дурнями ми виглядали, стоячи там з нашим клунком! Втішало тільки, що ми заплатили п'ять франків замість двадцяти.

Після того ми більше ніколи не чули про це таємне товариство. Ким вони були насправді, так ніхто й не дізнався. Особисто я думаю, що вони не мали жодного стосунку до комуністичної партії. Гадаю, це були звичайні шахраї, які дурили російських біженців, збираючи вступні внески до уявного товариства. Це було цілком безпечно, й, очевидно, вони продовжують свою справу в якомусь іншому місті. То були кмітливі хлопці, які добре грали свою роль. Їхнє приміщення виглядало так, як мав би виглядати справжній таємний комуністичний сховок, а вигадка про те, щоб приносити клунок з пранням, була взагалі геніальною.