Чоллі зблід, відкрив рот, розвів руками, закрив рот, а тоді вийшов із будинку, сів у машину, відчинив вікно і ще з годину слухав по радіо поп-музику шістдесятих років.

Зоставшись на самоті, Антуанетта й Гвенні мило посміхалися до Рейчел, аж поки дитина не почимчикувала назад до спальні.

– Значить ось що ми зробимо, – сказала Антуанетта, нахилившись уперед.

Гвенні скаже братові й батькам, що вона зробила аборт. За тиждень вона втече, хоча насправді оселиться на квартирі в Сент-Огастині. Це влаштують юристи Антуанетти. Про неї піклуватимуться доти, доки вона залишатиметься всередині. Також влаштують усиновлення. Після народження Гвенні залишить дитину в лікарні й повернеться до свого життя. Вона навіть не заїкнеться нікому про все це, інакше щомісячна допомога припиниться.

[Відлуння розлетиться повсюди. Болісні закулісні маніпуляції. Гроші беруть гору над серцем. Гаразд. Стромляй палець у рану. Терпи далі.]

Дівчина прислухалася до океану, приглушеного вікном. Рейчел знову прийшла, натиснула пальчиком кнопку телевізора й усілася на килимок, смокчучи великий палець. Гвенні дивилася на неї, їй хотілося хоч якось зачепити за живе цю жінку, від якої тхнуло трояндами й дитячою присипкою. Нарешті Гвенні подивилася на Антуанетту без посмішки.

– Ви не хочете визнати власного внука? – запитала вона.

– У Ланселота буде блискуче майбутнє, – сказала вона. – Не таке блискуче, якщо це станеться. А завдання матері – відкрити всі можливі двері для своїх дітей. Крім того, з’являться більш підходящі кандидатки, щоб народити йому дітей. – Вона помовчала, мило всміхаючись. – Та й діти вийдуть більш підходящими в результаті.

У Гвенні в животі почала скручуватися кільцями гадюка.

– Чудово, – сказала вона.

[І скільки в цьому припущенні фантазії? Усе. Нічого. Тебе ж там не було. Але ж ти знаєш Антуанетту, як за її лінивою чарівністю ховається лють. Цю промову вона виголосить іще раз, та цього разу дротик не влучить у ціль. О, так. Ти на своїй шкурі переконалася, що це таке – Антуанетта.]

Знову в машині. Чоллі тримав кермо, і йому аж до нудоти було боляче дивитися на сестру, яка плакала в зігнутий лікоть.

– Ти послала її подалі? – спитав він. Він подасть до суду на цю жабу й забере все, що в неї є, навіть не зважаючи на те, що вона – мати Лотто. Вона йому за все заплатить, і він житиме в цьому пляжному будиночку до кінця життя, щасливий і багатий.

Гвенні прибрала руку і сказала:

– Гроші за мовчання. Не бий мене. Я підписала контракт.

Він спробував своїм мовчанням виразити те, чого не міг сказати вголос, але вона й слухати нічого не хотіла.

– Вона мені сподобалася, – сказала Гвенні, хоча це була страшна неправда.

Вони повернулися в батьківський дім, бо більше нікуди не хотіли їхати. Окра, курка, кукурудзяний хліб, мати впустила ложку, вийшла до них із розкритими обіймами. За ірисовим пудингом Гвенні оголосила про вагітність і про аборт. Це було більше для Чоллі, щоб він не наривався. Батько ридав, поклавши голову на край кухонного столу. Мати не вимовила й слова і наступного ранку полетіла в Ель-Пасо на роботу. Гвенні було неважко зобразити втечу. Вона зібрала невеличкий рюкзачок і сіла в таксі, яке викликала до школи. Її влаштували у двокімнатній квартирі з бежевим плетеним килимком і пластмасовими чашками. Щотижня до неї приходила медсестра, під двері їй приносили пакунки з їжею. Вона дивилася телевізор досхочу, і це було чудово, бо вона не прочитала б жодної книжки, навіть якби тут і знайшлася хоч одна. Та навряд чи були книжки в цьому похмурому житловому комплексі з бірюзовими фонтанами й червоною кипарисовою мульчою.

Дитина росла. Вона росла з її кісток і день у день забирала її юність. Гвенні мало їла, цілими днями дивилася різні ток-шоу. Любий Лотто, якось почала вона писати хлопчику, якого заслали в холодні північні поневіряння, але половина слів уже була брехнею, тож вона порвала лист і поклала його в урну для сміття під кавовий фільтр. Лише лежачи у ванні, вона могла розслабитися.

Її життя зупинилося; та прокрутимо стрічку вперед – прийшов день, коли дитина народилася. Гвенні зробили епідуральну анестезію, все відбулось уві сні. У клініку прийшла її персональна медсестра й усе зробила. Вона дала дитину в руки Гвенні, але коли медсестра вийшла з кімнати, Гвенні поклала дитину назад у ліжечко. Вони викотили його, але привозили ще, хоча вона просила їх цього не робити. Її тіло зажило. Груди затверділи. Два дні, три дні. Зелене желе в чашках. Хліб із американським плавленим сиром. Одного дня вона підписала якісь папери, й дитину забрали. В її рюкзачку лежав товстий конверт із грошима. Вона вийшла з клініки в яскраву липневу спеку. Вона була спустошена до краю.

Усю дорогу додому вона йшла пішки – майже десять миль. Вона зайшла в будинок. Чоллі сидів на кухні, попиваючи Kool-Aid. Він впустив чашку. У нього почервоніло обличчя, коли він почав кричати, що їхні батьки подали заяву в поліцію, що батько щоночі прочісує всі околиці, шукаючи її, що Чоллі сняться жахіття, у яких її викрадають і ґвалтують. Вона знизала плечима, поклала долі свій рюкзак і пішла до вітальні, щоб увімкнути телевізор. Згодом він приніс їй яєчню й тост і сів поряд, дивлячись, як її обличчям рухається світло з екрана. Минали тижні. Її тіло жило окремо від мозку, який блукав деінде, десь у другій земній півкулі. Щось гнітило її, мов якийсь якір зачепився за щось невидиме внизу. Їй було дуже важко рухатися.

Батьки були уважні до неї. Вони дозволяли їй не ходити до школи, повели її до лікаря. Нічого не змінювалося. Вона лежала в ліжку.

– Гвенні, – сказав її брат, – тобі потрібна допомога.

Жодної реакції. Брат, намагаючись не дивитися на неї, узяв її за руку. Так ніжно, так обережно, щоб не злякати її. Уже кілька тижнів вона не милася. Їй було важко їсти.

– Від тебе смердить, – сердито сказав Чоллі.

А від тебе завжди смерділо, подумала вона, та не сказала. Чоллі хвилювався за неї, йшов із дому лише на заняття до школи. А батько – лише на роботу. Проміжок часу, коли вона була сама, становив три години, малувато. Якогось дня, коли Гвенні почувалася енергійнішою, ніж завжди, вона зателефонувала сусіду Майкла, який торгував наркотиками. Він прийшов, подивився на її сплутане волосся, на дитячу нічну сорочку, неохоче дав їй паперовий пакунок. Вона тицьнула гроші йому в руку й грюкнула дверима перед його носом. Пакет вона поклала між матрацом і пружинним блоком. День за днем усе одне й те саме. Липка бахрома пилу на краях лопатей вентиляторів угорі. Досить.

Чоллі показав їй свій сховок наркотику «екстазі» і хитро сказав:

– Ось так починається мій шлях до світового панування.

Він попередив, що його не буде всю ніч: він продаватиме наркотики у нічному клубі. Спитав, чи впорається вона сама.

– Йди, – сказала вона, – роби свої гроші.

Він пішов. Їхній батько ще спав у своїй кімнаті. Вона поклала конверт із Антуанеттиними грішми під братову подушку, подивилася.

Потім змінила свої смердючі простирадла і знову поклала конверт під свою подушку. Вона витягла пакет із наркотиками з-під матраца, ковтнула одну пігулку й почекала, поки подіє, тоді витрясла всю пляшечку собі до рота, ковтнула й запила молоком із пакета. Заболів живіт.

У голові затуманилося. Повітря перетворилося на якусь каламуть. Вона впала на ліжко. Ще почула, як батько пішов на роботу. Сон хвилями накочувався на неї. Вона пливе у хвилях. Ніжність. Спокій.

[Давай-давай, і далі лий сльози у своє вино, злюча жінко, півжиття вже минуло. Як ти думаєш, що прийде за тобою із темряви? Ранок заглядає у вікно так, як і кожного дня, собачка прокидається на ліжку від свого сну про бурундуків, але воскресіння неможливе. Та все ж тобі вдалося якимось чином повернути бідне дівча назад. Ну, і що ти зараз збираєшся робити? Ось вона перед тобою, жива, як і була колись. І твої вибачення не значать анічогісінько.]

Чоллі прийшов додому й потрапив у важку тишу. Він зрозумів – щось сталося. Батько на роботі, Чоллі затримався через концерт.