Обличчя її батька було перекошене від люті.

– Гвенні, я попереджав тебе: жодних хлопців удома. Зараз же вижени його.

– Тату, це Лотто Саттервайт, він друг Чоллі. Чоллі звідкілясь стрибнув і зламав ногу, зараз він у лікарні. Лотто саме прийшов секунду тому, щоб сказати тобі про це, бо ми не могли з тобою зв’язатися. Мені дуже шкода, – сказала вона.

Батько подивився на Лотто.

– Чарльз зламав ногу? – спитав він.

– Так, сер, – відповів Лотто.

– Це було пов’язане з алкоголем? Наркотиками?

– Ні, сер, – відповів Лотто.

– А Гвенні там була? – розпитував далі батько.

Вона затамувала подих.

– Ні, сер, – відповів Лотто, й голос у нього не здригнувся. – Я знаю її лише по школі. Вона дружить із гарними дітьми.

Батько подивився на них, кивнув, і місце, яке він займав у кімнаті, раптом зменшилося.

– Гвендолін, – сказав батько, – подзвони мамі. Я їду до лікарні. Дякую, що розповів мені, хлопче. А тепер іди.

Вона кинула на Лотто гострий погляд, автомобіль батька швидко від’їхав, і коли вона вийшла з дому, на ній була найкоротша спідниця, сорочка, обрізана під самими грудьми, на обличчі яскравий макіяж.

Лотто чекав в азаліях.

– Та пішов він під три чорти, – сказала Гвенні. – Ми йдемо на вечірку.

– Ну, ти й штучка, – захоплено сказав він.

– Ти ще мене не знаєш, – сказала вона.

Вони їхали велосипедом Чоллі. Вона сиділа на кермі, а Лотто крутив педалі. Тунелем чорної дороги, назустріч сумному співу жаб і запаху болотної гнилі, який посилювався. Він зупинив велосипед і накинув бавовняний спортивний светр їй на плечі. Від нього йшов приємний запах, схожий на фабричний кондиціонер. Видно, що вдома його люблять. Лотто стояв на педалях, коли вони їхали за інерцією, поклавши голову їй на плече, а вона відхилилася назад і притулилася до нього спиною. Вона вдихала в’яжучий запах від його спотворених щік. Будинок освітлювався багаттями, фар також не вимикали. Тут уже зібралося повно народу, сотні людей. Оглушливо ревіла музика. Вони стояли, обпершись спинами об старий потрісканий сайдинг, пили пиво, в якому було більше піни. Вона відчувала, що Лотто дивиться на неї. Вона вдала, що не помічає. Він підійшов ближче, нахилившись до її вуха, наче хотів щось прошепотіти, та що це? Він лиже її? Раптом її щось вразило й вона рішуче попрямувала до вогнища.

– Якого чорта! – вигукнула вона й дуже сильно вдарила когось по плечу. Голова піднялася, мокрий рот – Майкл. Він одірвав обличчя від білявої голови якоїсь дівчини.

– О, привіт, Гвенні, – сказав Майкл. – Лотто, друзяко.

– Якого чорта! – знову вигукнула Гвенні. – Ти ж наче повинен бути з моїм братом.

– О, ні, – сказав Майкл. – Я зареєстрував його, аж тут приїхав твій батько. Перелякане чмо. А оця ціпонька мене підвезла.

– Я Ліззі. Я медсестра-волонтерка на вихідні, – мовила вона і притулилася обличчям до грудей Майкла.

– Нічого собі, – прошепотів Лотто. – Оце так дівчина.

Гвенні вхопила Лотто за руку й потягла його в будинок. Свічки на підвіконнях, ліхтарики, які розмалювали плямами світла стіни й тіла на матрацах, спеціально сюди принесених, голі сідниці й спини, лискучі кінцівки. Звуки музики з якихось кімнат. Вона потягла його сходами вгору до вікна, яке виходило на дах ґанку. Вони сиділи в прохолоді ночі, прислухаючись до шуму вечірки. Їм було видно тільки відблиски багать. Вони розділили сигарету в тиші, вона витерла обличчя й поцілувала його. Їхні зуби стукнулися. Він розповідав про вечірки в тих далеких краях, звідки був родом, а вона насправді й не сподівалася, що він знає, що треба робити ротом і язиком. А він таки знав. Вона відчула знайому млість у суглобах. Вона взяла його руку й притисла до себе, щоб його пальці сковзнули під резинку трусиків і відчули, якою вологою вона там стала.

Вона штовхнула його на спину, розставила йому ноги, витягла його прутень, помилувалася тим, як він набухає, і сховала його в себе. Він задихнувся від подиву, а потім вхопив її за стегна і довершив почате нею. Вона заплющила очі. Руки Лотто задерли її сорочку, а чашечки ліфчика сіпнули вниз, від чого її груди вистрибнули, як ракети. З’явилося щось нове – страшенна спека, жар, як у центрі Сонця. Такого з нею не було жодного разу. Він здригнувся в ній, і вона відчула, що він віддаляється, а розплющивши очі, побачила, що він з обличчям, перекошеним від жаху, котиться до краю даху і падає. Вона озирнулась і побачила у вікні стіну вогню. Вона стрибнула вниз, її спідниця задерлася, і коли вона впала, з неї вилилось усе, що він в ній залишив.

[Мабуть, не варто було викликати з небуття цю мертву дівчину, цього мертвого хлопця й примушувати їх знову кохатися.]

У в’язниці вона протремтіла всю ніч. Коли повернулася додому, її зустріли похмурі батьки.

Лотто пропав на тиждень, потім на два, а потім на місяць. А згодом у себе на тумбочці Чоллі знайшов лист, у якому говорилося, що мати запроторила нещасного Лотто до школи-інтернату для хлопчиків. Він сказав про це Гвенні, але їй уже було нецікаво. Уся вечірка, пожежники, полісмен, усі бачили, як Гвенні й Лотто забавлялися там, на даху. Вся школа знає, що вона шльондра. Кінець. Глухий кут. Безвихідь. Майкл не знав, що й казати. Він віддалився, знайшов іншу компанію. Гвенні перестала розмовляти.

Навесні, коли її стан знову вже неможливо було ігнорувати, близнюки вкрали машину в сусіда. На свою голову той залишив ключ у замку запалювання. Вони йшли під’їзною доріжкою, роздивляючись пальми саго, траву, крихітну рожеву коробку на палях. Чоллі розчаровано зітхнув. Він сподівався, що родина Лотто надзвичайно багата, та щось було не схоже. [Ніколи не можна сказати напевно.] Жовтенькі маргаритки хитро виглядали з трави. Вони постукали у двері. Відчинила маленька сувора жінка з губами, стиснутими в тонку лінію.

– Ланселота тут немає, – сказала вона. – Ви ж, мабуть, знаєте.

– Ми прийшли до Антуанетти, – сказав Чоллі. Він відчув руку сестри на своїй руці.

– Я збиралася в гастроном. Та все ж можете зайти, – сказала вона. – Я – Саллі. Тітка Ланселота.

Вони вже сиділи хвилин із десять, п’ючи охолоджений чай та жуючи печиво сабле. Аж тут відчинилися двері й увійшла жінка. Вона була висока, велична, повна, волосся майстерно вкладене у химерну зачіску. В ній відчувалася якась легкість – у серпанку її одягу, у тому, як вона поводила руками, – щось м’яке, що обеззброювало.

– Як приємно, – тихо промовила вона. – Ми не чекали гостей.

Чоллі посміхнувся, одразу прочитавши все в її очах, зненавидівши те, що він прочитав. Гвенні, побачивши, що Антуанетта дивиться на неї, розвела руки, щоб було видно її живіт.

Обличчя Антуанетти стало схожим на папір, палаючий у вогні. Потім вона ясно посміхнулася.

– Думаю, тут не обійшлося без мого сина. Він дуже любить дівчат. О Боже!

Чоллі розігнався щось сказати, але тут зі спальні перевальцем вийшло дитинча в підгузку, на голівці – два хвостики. Він замовк. Антуанетта посадила дитину на коліно й проспівала:

– Скажи «привіт», Рейчел! – і помахала близнюкам пухленькою ручкою дівчинки.

Рейчел жувала свій кулачок, дивлячись на гостей своїми стривоженими карими очима.

– То чого ж ви хочете від мене? – спитала Антуанетта. – Переривання вагітності – це для дівчини прямий шлях до пекла. Я не буду за це платити.

– Ми хочемо справедливості! – заявив Чоллі.

– Справедливості? – дуже м’яко перепитала Антуанетта. – Всі хочуть справедливості. І миру в усьому світі. Пустуни-однороги. Що конкретно ти хочеш, хлопчику?

– Іще раз назвеш мене хлопчиком, жирна свинюко, і я вріжу тобі в чортову морду, – сказав він.

– Коли ти лаєшся, ти всього лише демонструєш свою духовну вбогість, хлопчику, – сказала вона. – Мій син, нехай Господь благословить його чисте серце, ніколи не був би настільки вульгарним.

– Пішла ти, стара карго, – сказав він.

– Любий, – сказала Антуанетта дуже м’яко, торкаючись до руки Чоллі, змушуючи його замовкнути цим доторком. – Це, звичайно, робить тобі честь, що ти так заступаєшся за свою сестру. Та якщо ти не хочеш, щоб я застосувала сікач до твого чоловічого достоїнства, то йди краще й підожди в машині. А ми з твоєю сестрою вже якось самі порозуміємося.