– Усе, – сказав він, і вона повільно зняла спідню білизну. Вона чекала, поки він роздивлявся її.
– Повернися, будь ласка, – попросив він, і вона повернулася. Будинки за вікном були приховані сутінками й туманом, тож коли в домі навпроти засвітилися вікна, здавалося, що у просторі плавали якісь чотирикутники.
Вона вся тремтіла, коли він нарешті підвівся й підійшов до неї. Він торкнувся її між ногами й посміхнувся, побачивши на пальцях вологу.
Його тіло здавалося занадто кістлявим порівняно з таким м’ясистим обличчям і було зовсім без волосся, за винятком коричневих кіл навколо сосків і темнуватої стрілки від пупка до паху. Він ліг на білий диван і змусив її сидіти на ньому верхи, аж поки стегна в неї не запалали й не затрусилися. Тоді він схопив її за сідниці, несподівано різко сіпнув униз і посміхнувся, побачивши гримасу болю на її обличчі.
– Краще зразу пірнути, ніж поступово занурюватися, моя люба, – сказав він. – Урок перший. – Вона не розуміла, що їй заважає встати, одягтись і втекти.
Біль асоціювався з ненавистю. Вона терпіла тиск, рахуючи, втупившись у золотий квадрат вікна в темряві. Він узяв її обличчя й повернув до себе.
– Ні, – сказав він. – Дивись на мене. – Вона дивилася. В кутку кімнати якийсь прилад, можливо, електронний годинник, світився неприродним світлом і підсвічував збоку його голову зеленими спалахами. Здавалося, він чекає, що вона почне здригатися, але вона не здригалася. Вона вся закам’яніла, а потім тиск почав наростати й вибухнув, далі полегшення, вивільнення, й ось вона стоїть, відчуваючи вузли в ногах і опік всередині.
Він порізав банан кружальцями, поклав на неї і повільно злизував з її тіла. Це й була його вечеря.
– Це й так багато, – сказав він. – А то я розтовстію. – Для неї він замовив у їдальні через дорогу підсмажений сандвіч із сиром і картоплю фрі та мало не в рот їй заглядав, спостерігаючи, як вона їсть кожен шматочок.
– Більше кетчупу, – сказав він. – Злизуй сир із пальця.
Уранці він дуже ретельно помив її, проінструктував, як себе поголити, і спостерігав із гарячої ванни, як вона поставила ногу на тиковий стілець і робила те, що він сказав.
А потім він поклав її на спину у величезне біле ліжко і задер їй коліна. На вбудованому в стіну телевізорі увімкнув фільм, де дві жінки, руда й чорнява, лизали одна одну.
– Нікому спершу не подобається те, що я зараз зроблю, – сказав він. – Ти мусиш фантазувати, щоб це спрацювало. Продовжуй. Іще кілька разів, і ти зрозумієш.
Це було жахливо – його бридке обличчя там. Жар його рота, тертя щетини. Те, як він дивився на її сором. Так близько до неї ще ніхто не підходив. Її навіть у губи ще ніхто не цілував. Вона поклала подушку собі на обличчя і так дихала, уявляючи молодого чоловіка без обличчя, просто м’язисте, сяюче тіло. Вона відчула, як у ній збурюється довга, повільна хвиля, як вона стає величезною, темною, як вона обвалюється на неї, і закричала в подушку.
Він відсторонився від неї, раптово вдарив сніп білого світла.
– Та ти просто дивовижна крихітка, – сказав він, сміючись.
Вона не знала, що ненавидить китайську їжу, поки він не замовив її й не попросив, аби вона з’їла все на килимку, му-шу з тофу, креветками, приготовленими на пару, й броколі, до останньої рисинки. Сам він не їв нічого, тільки дивився.
– Якщо тобі треба додому, я відвезу тебе на вокзал після того, як ти знову помиєшся.
Все ж було в ньому щось добре, хоча обличчя – як у ґаргульї.
Матильда кивнула; вона вже тричі милася в його мармуровому душі, кожного разу після їжі. Вона почала його розуміти.
– Мені просто треба повернутися так, щоб завтра встигнути до школи.
– Ти носиш шкільну форму? – запитав він.
– Так, – збрехала вона.
– О, Боже, – простогнав він. – Одягни її наступного разу.
Вона відклала палички для їжі.
– Отже, ви вирішили.
– Залежить від того, що це за коледж.
Вона назвала.
– Ти розумниця, – відзначив він. – Радий це чути.
– Може, й ні, – сказала вона, показуючи жестом на квартиру круг себе, на своє голе тіло із залишками рису на грудях. Вона посміхнулася, тоді сховала посмішку. Нічого йому знати, що в неї є почуття гумору.
Він підвівся й пішов до дверей.
– Гаразд. Укладаємо угоду, – сказав він. – Приходитимеш до мене з полудня п’ятниці до вечора неділі. Я називатиму тебе хрещеницею, щоб уникнути зайвих запитань. Чотири роки. Починаємо прямо зараз. Щоліта стажуватимешся в мене в галереї. Хочу побачити, чи вдасться мені навчити тебе того, що ти мусиш знати. Працюй моделлю для каталогу, якщо ти вважаєш, що тобі треба буде пояснювати, звідки в тебе гроші. Ми вирішимо питання запобігання вагітності. Поки ми разом, аби уникнути хвороб та інших жахів, будь ласка, не торкайся й навіть не дивися на інших хлопців і дівчат. Якщо я дізнаюся, що ти хоча б поцілувалася з кимось іще, наша угода розривається.
– Навіть думати не буду ні про які непристойності, – пообіцяла вона, думаючи про себе: а дзуськи! – А куди ви йдете?
– Куплю тобі білизну і бюстгальтер. Ганьба ходити в такій білизні. Прийми душ і поспи, а через кілька годин я повернуся.
Він пішов до дверей, потім зупинився. Озирнувся.
– Матильдо, – сказав він м’яко. – Хай там як, а ти маєш розуміти, що це всього лише бізнес. Я не хочу, аби ти думала, що це щось більше.
Вона чи не вперше широко посміхнулася.
– Бізнес, – підтвердила вона. – Ніяких емоцій. Ми будемо, як роботи.
– Чудово, – сказав він і зачинив двері.
Залишившись сама, вона відчула, що їй погано, в неї паморочилася голова. Вона подивилася на своє відображення у вікні. За ним повільно ворушилося місто. Вона торкнулася свого живота, грудей, шиї. Глянула на свої руки й побачила, що вони тремтять. Вона була не більше зіпсутою, ніж та дівчина в потязі, та все одно вона відвернулася від Матильди у вікні.
Два місяці. Середня школа закінчилась, і вона переїхала до квартири Аріеля. Із дому дядька вона майже нічого з собою не взяла. Кілька книжок, червону сукню, окуляри, свою стару, потерту фотографію – товстощока симпатична француженка – ще до того, як вона стала поганою. Все це влізло до її шкільного рюкзака. Вона залишила записку під сидінням водія, доки він мився у ванній. Вона не змогла б востаннє дивитися на всі його животи й підборіддя і не розридатися. Це вперше вона постукала у двері кабінету дядька і, не чекаючи поки він відповість, увійшла. Він подивився поверх окулярів. З вікна на його папери на столі падав сніп світла.
– Дякую, що давали мені притулок упродовж цих кількох останніх років, – сказала вона.
– Ти їдеш? – запитав він французькою. Зняв окуляри й відкинувся назад, дивлячись на неї. – І куди ти їдеш?
– До друга, – відповіла вона.
– Брехня, – відказав він.
– Правильно, – визнала вона. – У мене немає друзів. Назвімо його покровителем.
Він посміхнувся.
– Ефективне рішення всіх твоїх проблем, – сказав він. – Хіба що більш тілесне, ніж я сподівався. Та чого я дивуюся. Зрештою, ти виросла в моєї матері.
– Прощавайте, – сказала вона й повернулася до дверей.
– Чесно кажучи, – промовив він, і вона зупинилася, тримаючи руку на ручці дверей, – я був кращої думки про тебе, Орелі. Я сподівався, що ти кілька років попрацюєш, вступиш до Оксфорду чи ще кудись. Я думав, що ти сильніше боротимешся. Що ти будеш схожа на мене. Мушу визнати: я розчарований.
Вона промовчала.
– Пам’ятай, що якщо в тебе не буде виходу, їжу і притулок ти завжди знайдеш тут. І навідуйся час від часу. Мені цікаво подивитися, як ти змінишся. Передбачаю або щось страшне, або наскрізь буржуазне. Ти будеш або чудовиськом, або матір’ю вісьмох дітей.
– Матір’ю вісьмох дітей я не буду, – сказала вона. І навідуватися вона також не буде. Їй узагалі нічого не треба було від дядька. Вона востаннє подивилася на нього, на чудові вуха, схожі на крильця, на круглі щічки, що робило його обличчя таким оманливим, і один кутик її рота піднявся, і вона мовчки прощалася з будинком, минаючи таємний шедевр у кімнатці під сходами, який вона дуже хотіла побачити ще хоч раз, довгі темні коридори із зачиненими дверима й величезні дубові вхідні двері. А потім вона злетіла. Вона побігла по ґрунтовій доріжці, залитій білим сонцем. І її ноги витанцьовували «прощавай, прощавай» коровам у менонітських полях, червневому вітерцю, дикому синьому флоксу на березі. І піт, яким вона вкрилася, був чудовий.
