Вона не зупинялася, поки не дійшла до будинку, де було агентство. Охоронці, які звикли до гарненьких довгоногих малоліток, розступилися, пропускаючи її всередину.
Вона пробула там кілька годин. Кілька годин він сидів у кав’ярні навпроти з книжкою у твердій палітурці й лимонадом, чекаючи.
Коли вона вийшла, то була геть зморена, нижні повіки – червоні. Її завите волосся стирчало в цю таку ранню й недоречну спеку. Він ішов за нею по вулиці, несучи в руці пластиковий пакет і книжку, поки вона не почала кульгати, а тоді обігнав її й запропонував випити кави. Після вчорашньої вечері в неї ще не було й ріски в роті. Вона стала, взялася в боки, потім подивилася праворуч на кіоск із сандвічами й замовила капучино і сандвіч із моцарелою – моцарела паніні.
– От дідько! Порка мадонна, – сказав він, – Паніно. Це однина.
Вона повернулася до дівчини за прилавком і сказала:
– Я б хотіла два. Паніні. Два капучині.
Він засміявся й заплатив. Вона їла сандвічі повільно, по тридцять разів пережовуючи кожен відкушений шматок. Вона уникала дивитися на нього. Раніше вона не пробувала кофеїну і зараз відчувала якусь ейфорію кінчиками пальців. Вона хотіла відкараскатися від цього чоловіка й вирішила його подражнити, замовивши еклер і ще одну каву капучино. Але він мовчки заплатив і далі дивився, як вона їсть.
– А ви не їсте? – запитала вона.
– Небагато, – сказав він. – У дитинстві я був товстуном.
Тепер вона бачила сумну, товсту дитину в цих кривих щелепах і худорлявих плечах і відчула, як щось важке в ній посувається до нього.
– Вони сказали, що я мушу схуднути на п’ять кілограмів, – сказала вона.
– Ти – сама досконалість, – запевнив він. – А вони можуть піти й стрибнути з мосту. Вони відмовили?
– Вони сказали мені схуднути на п’ять кілограмів і надіслати їм фотографії. А тоді, можливо, я зможу почати з роботи в каталозі. Торувати свій шлях нагору.
Він розглядав її, жуючи соломинку, закушену в кутику рота.
– Але тобі це не сподобалося. Бо ти не та дівчина, яка починає з малого, – зауважив він. – Ти – юна королева.
– Ні, – заперечила вона. Вона боролася з емоцією, яка поривалася проявитися на її обличчі, і їй вдалося приховати її. Надворі линув дощ жорсткими, важкими сплесками по гарячому асфальту. Із землі піднялися низькі випари, і повітря почало охолоджуватися.
Вона прислухалася до шуму дощу, коли він нахилився, узяв її ногу і зняв туфлю.
Він подивився на закривавлений, розірваний пухир, витер його паперовою серветкою, змоченою в крижаній воді, і дістав зі свого пластикового пакета з аптеки, в яку він зайшов, поки вона була в агентстві, велику коробку з бинтами і тюбик із маззю. Обробивши її ногу, дістав пластмасові сандалі для душу з масажними потовщеннями.
– Ось бачиш, – сказав він, ставлячи її ногу на землю. Вона мало не плакала від полегшення. – Я вмію бути турботливим. Він дістав із кишені вологі серветки й бридливо витирав руки.
– Я бачу, – сказала вона.
– Ми можемо бути друзями, ти і я. Я неодружений, – говорив він. – Я добрий до дівчат. Я нікому не роблю зла. Я простежу, щоб ти була доглянута. І я чистий.
Так, він був чистий: нігті в нього були перламутрові, шкіра сяяла, як мильна бульбашка. Пізніше вона почула про СНІД і зрозуміла.
Вона заплющила очі й притягла давню Матильду, ту, зі шкільного двору в Парижі, ближче до себе. Вона розплющила очі й нафарбувала губи навпомацки, потім витерла їх серветкою, поклала ногу на ногу і сказала: – Отже.
Він сказав низьким голосом: – Отже. Я приготую вечерю. Ми зможемо, – тут його брови підскочили вгору, – поговорити.
– Не треба вечері, ні, – сказала вона. Він дивився на неї, роздумуючи.
– Тоді ми можемо укласти угоду. Обговорити умови. Залишайся зі мною на ніч, – запропонував він. – Якщо ти зможеш переконати своїх батьків. Скажи, що ти зустріла подругу в місті. Я можу зіграти роль батька подруги.
– Батьки – не перешкода, – сказала вона. – У мене є тільки дядько, а йому байдуже.
– А що ж тоді заважає? – запитав він.
– Я дорого коштую, – пояснила вона.
– Добре, – він відкинувся на спинку стільця. Їй хотілося роздушити, розправити кісточками пальців оту його приховану, невловиму, витончену насмішку-глузування, яка постійно проблискувала в тому, як він говорив і ставився до неї. – Скажи-но мені, чи є щось таке, чого тобі хотілося б найбільше у світі, юна королево?
Вона глибоко зітхнула, міцно стисла коліна, щоб вони перестали тремтіти.
– Навчання в коледжі, – промовила вона. – Усі чотири роки.
Він обперся обома долонями на стіл і коротко розсміявся.
– Хто про що! Я про торбу грошей, а ти – про боргове рабство.
Вона подумала: о. [Така молода! Ще здатна дивуватися.] А потім їй спало на думку: о ні, він просто посміявся з неї. Крокуючи до виходу, вона відчувала, що в неї палають щоки. У дверях він наздогнав її, накрив із головою піджаком і жестом підкликав таксі з-під тенту. Може, він був зроблений із цукрової вати й міг розтанути під дощем.
Вона ковзнула всередину, він, нахилившись, стояв біля дверцят, але вона не посунулась і не впустила його.
– Ми ще поговоримо про це, – сказав він. – Вибач. Ти просто мене здивувала. І все.
– Забудьте, – сказала вона.
– Ну, як же я можу забути? – сказав він. Він ніжно доторкнувся до її підборіддя, і вона насилу стрималася, щоб не заплющити очі й не покласти голову йому в долоню.
– Зателефонуй мені в середу, – попросив він, всовуючи картку їй у руку. І вона знову хотіла сказати «ні», але не зробила цього і не зім’яла картки. Він кинув купюру водієві на сидіння й обережно зачинив за нею дверцята. Пізніше її бліде обличчя пливло над зеленим морем Пенсильванії у вікні потяга. Вона думала так напружено, що не бачила ні свого обличчя, ні пейзажу.
Вона знову приїхала до міста наступної суботи. Їй зателефонували, м’яко запропонували спробувати. Та сама червона сукня, туфлі на підборах, волосся. Спробувати? Вона згадала свою паризьку бабусю, її пошарпану елегантність, погризений пацюками сир, блиск її божевільної величі. Матильда прислухалась у своїй комірчині й думала: ніколи. Нізащо. Краще вмерти.
Ніколи – брехня. Нічого кращого в неї не було, а час спливав. Той чоловік чекав біля вокзалу, але не торкався її, коли вона сиділа на шкіряному сидінні міського автомобіля. Він їв льодяники від кашлю, в машині все пропахло тими льодяниками. Очі в неї були сухі, але все перед ними було повите якимось туманом. Клубок у неї в горлі був такий великий, що шия вже не могла його втримати.
Вона помітила, що швейцар волохатий, приземкуватий, очевидно, виходець із Середземномор’я, хоч вона й не дивилася прямо на нього.
– Як тебе звуть? – спитав сріблястий чоловік у ліфті.
– Матильда, – сказала вона. – А вас?
– Аріель, – відповів він.
Вона глянула на себе у дзеркальні латунні двері – якась мазанина з червоного, білого й золотого – і дуже тихо сказала:
– Я незаймана.
Він витяг хусточку з нагрудної кишені й витер лоба.
– Нічого іншого я від тебе й не чекав, – сказав він, вишукано вклонився, наче жартома, і притримав двері, коли вона заходила.
Він простягнув їй склянку холодної газованої води. Квартира була величезна або принаймні здавалася такою. Дві стіни були повністю скляні, решта – білі, з величезними картинами, які мерехтіли різними кольорами. Він зняв піджак, почепив його, сів і сказав:
– Почувайся, як удома.
Вона кивнула, підійшла до вікна, замилувалася виглядом на місто.
Через якийсь час він мовив:
– Коли я казав «почувайся, як удома», то насправді мав на увазі, щоб ти роздяглася.
Вона відвернулася від нього, скинула туфлі, розстебнула блискавку на сукні, і та сковзнула додолу. Спідня білизна в неї була з чорної бавовни, якогось дитячого покрою, що оце допіру насмішила людей з агенції. Вона не носила бюстгальтера, та він їй був і не потрібен. Вона обернулася, тримаючи руки за спиною, і серйозно дивилася на нього.
