– Вдочерив! Ну, хіба ж не чудово? – радів за неї водій. – Тепер, мадемуазель, вам не треба боятися, що доведеться їхати кудись іще. Тепер ви тут удома.
Побачивши вираз її обличчя, він легенько торкнувся її маківки – чи не вперше він доторкнувся до неї – і сказав:
– О, дитинко, не бери так близько до серця.
Вони їхали додому, і її мовчання було схоже на мовчання полів, які вони минали. Сковані льодом, вкриті зграями дроздів.
Уже коли вони сиділи в машині, водій сказав:
– Тепер я називатиму вас міс Йодер.
– Йодер? – перепитала вона. – Але ж у моєї бабусі було інше прізвище.
Очі водія в дзеркалі заднього виду повеселішали.
– Подейкують, що ваш дядько змінив своє ім’я на перше, яке побачив, приїхавши до Філлі.[29] Прочитав на ринку вивіску: «Пиріжки від Йодера».
Раптом на його обличчі промайнув спалах тривоги, і він спитав:
– Ви ж нікому не скажете, що я таке говорив?
– Та кому ж я скажу? Я ж лише з вами й розмовляю.
– Миле дитя, – промовив він. – Ви розбиваєте моє серце. Так і є.
У той день, коли Матильді виповнилося тринадцять, вона виявила, що одні двері внизу були незамкнені й прочинені. Мабуть, дядько навмисне не зачинив їх. Якусь мить вона вагалася, та бажання переважило і цікавість взяла гору. Вона увійшла. Це була бібліотека зі шкіряними диванами, лампами Тіффані, і вона могла вільно брати будь-яку книжку, за винятком книг із заскленої шафи, у якій було зачинено те, що, як згодом Матильда дізналася, виявилося старовинною японською еротикою. Це були дивні книжки, зі схожими старовинними твердими обкладинками, однаково необрізаними краями й корінцями з тканини. Проте було зрозуміло, що підбиралися вони безсистемно. Значно пізніше, вже навчена досвідом, вона зрозуміла, що то були книжки, які продавалися на розпродажах радше як прикраса. А в ті жахливі роки її раннього підліткового віку вони здавалися їй відлунням добрішої вікторіанської епохи. Вона прочитала їх усі. Вона так начиталася Йена МакЛарена й Ентоні Хоупа, Бута Таркінгтона та Вінстона Черчилля [американця], Мері Августу Ворд і Френсіс Годґсон Бернет, що мова в її письмових роботах з англійської стала дуже барвистою й мудрованою. Такою вже є американська освіта, що вчителі сприйняли кучеряві й химерні речення, які виходили з-під пера Матильди, за свідчення її феноменальних здібностей до мови, чого в неї насправді не було. Вона виграла всі нагороди з англійської мови протягом останнього року в середній школі. Виграла вона їх і в старшій школі також. На свій тринадцятий день народження вона, зачиняючи за собою двері бібліотеки, подумала, що з такою швидкістю їй буде десь так років під тридцять, доки вона дізнається, що є в кожній кімнаті.
За місяць опісля цього випадку її дядько знову залишив двері незамкнені, та цього разу ненавмисне.
У цей час вона не мала бути вдома. Від самої школи вона йшла додому пішки, бо в школі був оголошений скорочений день – наближалася жахлива снігова буря, викликати водія з офісного телефону було неможливо, та й автобус вона пропустила. Було дуже холодно, її голі коліна задубіли за п’ять хвилин. Останні дві милі вона пробивалася крізь боковий вітер, поставивши долоні дашком і затуляючи обличчя від снігу.
Коли вона нарешті дісталася до кам’яного будинку, їй довелося присісти, запхати руки за пазуху й нагріти пальці, щоб хоч якось втримати ключ. Вона чула голоси всередині, в кінці коридору, де була бібліотека. Вона зняла черевики – ноги, як брили льоду, – і пробралася на кухню, де на столі лежали недоїдені сандвічі. Пакет чипсів вивалив свої нутрощі барбекю. Чиясь сигарета догоряла в чашці – четверта частина попелу. Буря за вікном вже аж почорніла.
Вона хотіла потихеньку прокрастися сходами нагору та раптом зупинилася: під сходами була маленька кімнатка, і досі вона не бачила, щоб двері туди були відчинені. Вона почула чиїсь кроки й зайшла всередину, тихо причинивши двері. Верхнє світло було увімкнене. Вона вимкнула його, клацнувши вимикачем. Присіла за якоюсь дивною статуєю голови коня й дихала собі в руку. Кроки віддалилися. Почулися гучні чоловічі голоси, знову кроки. Вона сиділа в темряві й потроху відігрівалася. В руках і ногах їй відходили зашпори. Великі вхідні двері грюкнули, а вона все чекала й чекала, відчуваючи, що будинок порожній і що вона вже сама.
Вона увімкнула світло й роздивилася те, що тільки мигцем помітила раніше. Уздовж стіни, повернені лицем до неї, стояли картини й невеликі статуетки. Вона взяла якусь розмальовану дошку. Вона була важка, тверда. Матильда повернула її лицем до себе й мало не впустила. Нічого прекраснішого вона в житті не бачила. Внизу на передньому плані був зображений пишний білий кінь, на якому сидів чоловік у синьому вбранні. Тканина була така розкішна, що Матильда аж доторкнулася до неї, аби переконатися, що вона й справді намальована. Позаду того чоловіка товпилися інші чоловіки, інші коні, височіла скеляста гора. Вгорі на тлі блакитного неба виднілося далеке бліде місто такої довершеної краси, наче було виточене зі слонової кістки.
Вона жадібно вбирала картину очима. Зрештою вона поставила її назад, зняла светр і повитирала воду, яка натекла на підлогу з її волосся й одягу. Матильда зачинила за собою двері і, почувши, як клацнув замок, відчула, наче вона щось втратила.
Вона пішла нагору й лежала, заплющивши очі, намагаючись уявити ту картину. Коли прийшов водій, стривожено гукаючи її, вона висунулась у вікно, набрала повні жмені снігу, поклала їх собі на голову й побігла на кухню.
– Ох, дівчинко, – промовив він, важко сідаючи. – Я думав, ми вже згубили тебе в цій бурі.
Вона розуміла, що він турбувався про них обох, бо якби він таки згубив її, то наразив би себе на небезпеку.
– Я прийшла кілька хвилин тому, – сказала вона, все ще тремтячи. Він узяв її за руку, відчув, яка вона холодна, всадовив її і приготував їй какао з напівфабрикату, а до какао – печиво з шоколадними хрусткими шматочками.
На її чотирнадцятий день народження дядько повів її на вечерю до ресторану. За три роки вони жодного разу не їли разом. Вона відчинила двері до своєї спальні й побачила на ліжку червону сукню, наче хтось кинув туди навзнак худу дівчину. Поряд стояла її перша пара туфель на високих семисантиметрових підборах, чорного кольору. Вона повільно вдяглася.
У ресторані було тепло. Це був такий же перебудований фермерський будинок, як і дядьків, але тут у каміні горів вогонь. У золотистому світлі в дядька був хворобливий вигляд, наче його шкіра була лойовою свічкою, що наполовину розтанула. Вона набралася рішучості й дивилася на нього, коли він робив для них замовлення. Салат «Цезар». Стейк тартар із перепелиним яйцем зверху, далі – філе-міньйон. На гарнір – смажена картопля і спаржа. Вино Кот-дю-Рон. Матильда стала вегетаріанкою після того, як побачила по телевізору передачу про промислове тваринництво, де показували корів, які висіли на гачках, а з них живцем здирали шкуру; курей, напханих у клітки так, що вони ламали лапи й доживали віку у власному лайні.
Коли подали салат, дядько накрутив на виделку коричневий анчоус і, розмовляючи французькою, похвалив її за те, що вона поводилася з такою гідністю і самовладанням. Він ковтав їжу, не жуючи, як акула, яку вона бачила по телевізору.
– У мене не було вибору. Я залишилась абсолютно сама, – відповіла Матильда. Вона ненавиділа себе за те, що не втрималась і відкрила рота, видавши себе.
Він поклав виделку й подивився на неї.
– Та облиш, Орелі. Тебе не били. Ти не голодувала. Ти ходила до школи, до дантиста, до лікаря. У мене всього цього не було. Не впадай у мелодраму. Тут тобі не «Олівер Твіст», і ти не якась там дитина з вугільної шахти. Я був добрий до тебе.
– Фабрика вакси. Діккенс працював на фабриці вакси, – вставила Матильда. Вона перейшла на англійську. – Ні, я не кажу, що ви були недобрий до мене.
Він підсвідомо відчув образу.
– Байдуже. Я дав тобі все, і тобі нічого не бракувало. Тебе називали дияволицею. Мушу визнати, що, на моє розчарування, не побачив у тобі нічого диявольського. Або в тобі його немає, або ти навчилася придурюватися, достоту як справжні чорти.
