Серед ночі вона раптом прокинулася від того, що якийсь худий чоловік дивився на неї згори вниз у прочинені двері. Щось у його великих очах і круглих щоках нагадувало її бабусю. У нього були маленькі вуха, схожі на крильця кажана. Його обличчя нагадало їй материне навіть крізь таку товщу років.
– Отже, – промовив він французькою, – дівчинка-диявол. – Здавалося, його це розважає, хоча він не посміхався.
Вона відчула, що їй перехопило віддих. Вона відразу зрозуміла, що він дуже небезпечний, дарма що в нього такий сумирний вигляд. Вона має бути дуже обережною. Їй доведеться бути хитрою, потайною.
– Я рідко буваю вдома, – сказав дядько. – Поїдеш з водієм і купите все, що тобі потрібно: одяг, їжу. Він підвозитиме тебе до зупинки шкільного автобуса й забиратиме звідти. Навряд чи ми будемо часто бачитися.
Вона тихо промовила: «Дякую», – бо промовчати було б набагато гірше.
Він якийсь час дивився на неї, а тоді сказав:
– Моя мати мене також змушувала спати в комірчині. Ти маєш спробувати спати у своєму ліжку.
– Гаразд, – прошепотіла вона. Він зачинив двері, й вона прислухалася, як він іде, відмикає, відчиняє, зачиняє, замикає цілу купу дверей. Вона все прислухалася до тихого будинку, аж поки тиша не затопила її і вона знову не заснула.
Не минуло й години її першого дня в американській школі, як хлопчик, що сидів попереду Орелі, обернувся до неї і прошепотів:
– Чому шість боїться сім? Бо сім, вісім, дев’ять![28]
Вона не зрозуміла.
– Ти дурна, – сказав він.
На обід – незрозумілий шматок хліба із сиром. Прокисле молоко. Вона сиділа на дитячому майданчику, намагаючись бути якомога меншою, хоча, як на свій вік, була досить рослою. Хлопчик-жартівник прийшов і привів ще трьох хлопців.
– Орально, орально! – вигукували вони, штовхаючи язиками в одну щоку, а руками показуючи непристойні жести.
Це вона зрозуміла. Вона пішла до вчительки, схожої на хробака з дитячим обличчям, із рідким сивим волоссям, яка так пишалася собою, бо весь ранок розмовляла з Орелі своєю французькою рівня середньої школи.
Орелі, стараючись говорити якомога повільніше, розповіла, що, хоча її ім’я й Орелі, ніхто в Парижі її так не називав. Почувши назву міста, вчителька просяяла.
– Правда? – здивувалася вона. – А як же ти хочеш, щоб тебе називали?
Орелі замислилася. У паризькій школі вчилася на клас старша дівчинка – невисока, сильна й насмішкувата, з розпущеним волоссям. Вона була загадкова, холодна, дружби з нею домагалися всі дівчата з карамельками й коміксами. Коли вона сердилася, слова з її губ зривалися, як удари батога. Вона розважливо використовувала свою владу. А звали її Матильда.
– Матильда, – сказала Орелі.
– Матильда, – повторила вчителька. – Bon. Гаразд.
Ось так, несподівано, Орелі влізла в шкіру Матильди. Вона відчула, як спокій тієї дівчинки сходить на неї, як у неї з’являється її холодний погляд, її стрімкість. І коли хлопчик попереду знову обернувся до неї, щоб зобразити ще якусь гидоту своїм язиком, вона швидко простягла руку й сильно прищикнула його язик прямо через щоку. Він заверещав, із очей бризнули сльози. Вчителька обернулася й побачила, що Матильда сидить спокійно, і хлопчик був покараний за те, що шумів. Десь за годину вона помітила, що на щоці в хлопця з’явилися дві червоні виноградини. Їй схотілося лизнути їх.
Якось під час вечірки у щасливі «підземні» роки у Ґринвіч-Віллидж, коли вони з Лотто так розпачливо бідували [дірки в її шкарпетках, обіди із сонячного світла й води], – замість Різдвяних гірлянд – вервечка лимонів на стінах, дешева горілка, змішана з соком, – вона перебирала CD-диски, аж раптом почула, як хтось крикнув «Орелі!», й ось їй знову одинадцять, вона у відчаї, самотня, розгублена. Вона різко обернулася. Та це був її чоловік, він захоплено розповідав чергову байку: «…Не знав, що то був супозиторій, і використав його орально!» Друзі аж вили від сміху. Дівчата танцювали, тримаючи чашки в руках.
Матильда пішла у спальню, рухаючись, як робот, байдуже минула три тіла, які захоплено кублилися на ліжку. Вона сподівалася, що коли вони закінчать, то знімуть постільну білизну з ковдри. Вона залізла до шафи, де пахло кедровою деревиною та її власним тілом. Вклалася серед свого взуття. Заснула. Прокинулася, коли за кілька годин Лотто відчинив дверцята і, сміючись, обережно витяг її звідти, відніс у спальню й поклав у ліжко. Вона з полегшенням побачила, що з матраца зняті простирадла, що вони з чоловіком нарешті самі і що його гаряча, жадна рука на її шиї, на її стегні. «Так», – сказала вона. Насправді їй не хотілось, але це не мало значення. Вага його тіла вдавила її в теперішнє. Матильда поступово поверталася. [А Орелі, ця сумна, розгублена дівчинка, знову зникала.]
Орелі була покірна й м’яка; Матильда кипіла під маскою незворушності.
Якось вона грала в тетербол, і хлопчик з її класу вигравав. Тоді вона навмисне кинула м’яч йому в обличчя з такою силою, що він упав, вдарився головою об асфальт й у нього був струс мозку.
Іншим разом вона почула, як хтось із гурту дівчат назвав її ім’я й усі вони засміялися. Вона вичекала. За тиждень за обідом вона сіла поруч із найпопулярнішою з них дівчинкою, дочекалася, доки та відкусить великий шматок свого бутерброда, й під столом штрикнула її виделкою в стегно.
Дівчинка виплюнула відкушений шматок, перш ніж закричати, й у Матильди був час сховати свою виделку під опорою стола. Вона дивилася своїми величезними очима на вчительку, і та їй вірила.
Решта дітей тепер ставилися до неї з острахом. Матильда холодно пропливала крізь дні, наче перебувала десь у хмарах, відчужено дивлячись униз. Будинок її дядька в Пенсильванії був просто місцем її тимчасового перебування, холодним і темним. Це не був її дім. Вона уявила собі інше життя: хаотичний безлад із шістьма сестрами, голосна поп-музика по радіо, запах лаку для нігтів, шпильки на трюмо. Нічні ігри, попкорн, вереск, борюкання. Голос із іншого ліжка серед ночі. В будинку дядька її чекало тільки тепле гудіння телевізора. Вона повторювала фрази за героями мильної опери «Зорі в твоїх очах», наслідуючи їхні голоси, аж поки не позбулася свого акценту. Її дядька ніколи не було вдома. Чи хотілося їй побачити, що там, за зачиненими дверима? Ще й як! Та вона не могла підібрати ключі до замків. [Уже, оце так витримка.] Щонеділі водій возив її в гастроном, і якщо вона швидко все купувала й у них ще залишався час, він відвозив її в маленький парк біля річки, щоб погодувати качок шматочками білого хліба.
Її самотність була настільки величезною, що навіть набула власної форми тьмяного коридору нагорі з рядами замкнених дверей по обидва боки.
Одного разу, коли вона купалася в річці, до внутрішнього боку її стегна, мало не в інтимному місці, причепилася п’явка, і це її так схвилювало, що вона залишила її там, думала про неї цілими днями, уявляючи її своїм невидимим другом. Коли п’явка відпала в душі, а вона випадково наступила на неї, то потім довго плакала.
Щоб якнайдовше не йти додому, вона позаписувалась у різні шкільні клуби, де не треба було розмовляти. Вона займалася плаванням, вступила у збірну команду із шахів, грала на флейті в оркестрі, відчуваючи в цьому інструменті щось принизливе, але його було легко освоїти.
У розквіті щастя багато років по тому вона часто думала про ту самотню маленьку дівчинку з опущеним обличчям, як у скромного, соромливого, чортового польового дзвіночка, в душі якої нуртував справжнісінький вир Мальстрем. Їй хотілося добряче віддубасити ту дитину. Або вхопити її на руки, затулити їй очі й тікати з нею подалі.
Натомість дядько вдочерив її, коли їй виповнилося дванадцять. Вона дізналася про це за день до судового слухання. Їй сказав водій.
За останній рік він так розтовстів, що його шлунок, схоже, виростив собі ще один запасний шлуночок. Коли він завантажував її покупки в багажник, їй хотілося заритися обличчям у його пухке, як подушка, тіло.
