Рейчел пройшла коридором і побачила Антуанетту, яка стояла у своїй кімнаті. Антуанетта, поглянувши в дзеркало, помітила свою доньку, і вмить її обличчя перетворилось із жорсткого на усміхнене, ніби вона вправно підмінила маски. У неї й досі були чудові зуби.
– Здається, Саллі напекла печива для дітей, Рейчел, – сказала Антуанетта. Вона перемістила своє величезне тіло крізь двері, із хворобливою повільністю пройшла коридором і вгрузла в крісло. – Я думаю, мені не зашкодить, якщо я скуштую одне чи два? – спитала вона, кокетливо посміхаючись. І Рейчел, нахилившись із тарілкою печива, знову опинилася в тій самій улесливій позі підлеглої.
Тільки брат міг отак кинути слухавку, розмовляючи з матір’ю. Господи, Лотто! Тепер Рейчел доведеться залишок вихідних укоськувати це старе чудовисько; задавнені образи на брата швидко випірнули з глибини. [Шляхетні люди переживають такі ж сильні почуття, як і всі ми. Різниця в тому, як вони діятимуть.] Бажання сипонути кількома прокльонами і накликати на голову Лотто Содом і Гоморру було придушене й запхане в далекий куток. Вона почула, як її діти весело бігли вгору сходами, глибоко зітхнула, нахилилася нижче.
– Візьми ще, мамусю, – запропонувала вона, а її мати сказала: – От спасибі, люба, тоді я ще візьму, якщо ти не проти.
Ланселоту потрібно було хвилин із двадцять постояти в тіні на автобусній зупинці, прислухаючись до щебету нервових молодих людей навколо себе, щоб заспокоїтися після розмови з матір’ю. Тільки коли зітхнув автобус і, опустивши підлогу, ніби ставши на коліна, випустив пасажирів, достоту, як слон на карнавалі, він згадав, що без грошей навіть не зможе сісти на місцеве метро BART. Він уявив Матильду, як їй погано й неприємно. Його власні слова з подвійною силою вдарили по ньому; тепер вони звучали так єхидно. Він сказав, що творчий геній жінки спрямовується в її дітей. А що ж це могло означати для Матильди, в якої дітей не було? Що вона ще гірша? Гірша, ніж ті жінки, в яких є діти? Гірша, ніж він, увесь такий творчий? Але ж він зовсім так не думав! Він знав, що вона найкраща за всіх. Він не заслуговував її. Вона повернулася в готель «Nob Hill», спакувала речі, взяла жовте таксі, сіла в літак, щоб полетіти від нього геть. Ось і настав цей день. Вона йде від нього, і він залишиться ні з чим, утративши все.
Як він житиме без неї? Готувати він так-сяк умів, але ніколи не мив убиральні, ніколи не сплачував рахунків. А як він без неї писатиме? [Він оце тільки почав розуміти, як глибоко її руки влізли в його роботу. Не дивися, Лотто. Це все одно, що дивитися на сонце.]
Його пропітніла сорочка вже висохла. Треба було щось робити; треба було якось витрачати енергію. До міста було не більше тридцяти миль. Тут була тільки одна дорога: прямо на північ. День був чудовий. У нього були довгі ноги й запас витривалості: він міг швидко йти, миль п’ять на годину. До готелю він добереться близько опівночі. Може, вона ще не поїхала. Може, вона вже й не сердиться. Може, вона взагалі просто пішла на масаж і догляд за обличчям у спа-салон, замовила обслуговування в номері й сидить собі, дивиться якийсь дурний фільм і таким чином мститься. Пасивно-агресивно. Її стиль.
Він вирушив, стежачи, щоб сонце було ліворуч, і пив воду в кожному собачому парку. Але її було мало. Його мучила спрага. У сутінках він минав аеропорт, вдихаючи запах солончакових боліт, який розносив вітер. Рух був страшенний, і його у темряві мало не збив пелотон велосипедистів, три напівпричепи і чоловік за кермом самоката-сегвея.
Йдучи він усе згадував те, що сталося на симпозіумі. Прокручував його в голові і так, і сяк, й інак. Через кілька годин йому подумалося, що він усе це розказує в барі кільком своїм друзям. Ще через якийсь час ці уявні друзі трохи випили й уже сміялися з цієї історії. Ще кілька разів «передивившись» цю подію, він відчув, що вона більше не зачіпає його. Вона перетворилася на комічний випадок, нічого ганебного в ній не було. Він не був жінконенависником. Він міг покликати у свідки сотні жінок ще з того часу, до Матильди, щоб вони підтвердили відсутність у нього жінконенависництва. Його просто неправильно зрозуміли! Побоювання, що Матильда залишить його, притупилися від «пережовування» всіх подій. Надмірна реакція, їй ще самій буде соромно за себе. Це вона проситиме в нього пробачення. Вона довела свою точку зору, треба віддати їй належне. Він її не звинувачує. Вона любить його. У глибині душі він був оптимістом. Усе буде добре.
Він увійшов у місто й мало не заплакав від вдячності за те, що будинки стояли тут тісніше, за те, що тут були тротуари, за те, що тут світили вуличні ліхтарі й так м’яко вели його від одного до наступного.
Він відчував, що в нього ноги в крові. Він обгорів на сонці, в роті пересохло, шлунок зав’язався вузлом від голоду. Від нього тхнуло так, ніби він купався у ставку поту. Він насилу дошкандибав до готелю, і коли увійшов, то портьє, який напередодні побожно вписував їх у журнал, тільки й вимовив:
– Ой, лишенько! Містере Саттервайт, що сталося?
І Лотто проскрипів:
– Мене пограбували, – і так воно й було в якомусь сенсі, бо публіка обібрала його гідність до нитки. Портьє покликав коридорного, який привіз готельне крісло на колесах, і Лотто доставили ліфтом до дверей його номера, дістали ключ і вкотили крісло всередину. А тут оголена Матильда сиділа в ліжку під простирадлом і посміхалася йому.
– А ось і ти, коханий, – промовила вона.
Яке надзвичайне самовладання. Воістину вона була одним із чудес світу.
Коридорний вклонився й вийшов, бурмочучи щось про безплатне обслуговування в цей час.
– Води, – прохрипів Лотто. – Будь ласка.
Матильда встала, наділа халат, пішла у ванну, набрала з-під крану склянку води й принесла йому. І все це якось повільно. Він випив одним ковтком.
– Дякую. Іще, будь ласка, – попросив він.
– Щаслива служити, – сказала вона, широко посміхаючись. І не ворухнулася.
– М, – повторив він.
– Так, мій творчий генію? – обізвалася вона.
– Досить уже покарань. Я дурень, і мене не можна пускати між люди. Я ношу свій привілей, як невидимий плащ, і уявляю собі, що він надає мені надможливості. Я заслуговую на те, щоб мене принаймні на день забили в колодки і, можливо, швиргонули в голову кілька тухлих яєць. Мені дуже шкода.
Вона сиділа на краю ліжка і спокійно дивилася на нього.
– Було б краще, якби це було щиро. Ти зарозумілий.
– Я знаю, – сказав він.
– Твої слова важать більше, ніж слова багатьох інших людей. Ти бездумно кидаєшся ними і можеш образити багато кого, – сказала вона.
– Мене хвилює, чи не образив я тебе, – мовив він.
– Не треба про мене так турбуватися. Ти не можеш говорити за мене. Я не належу тобі, – сказала вона.
– Я не робитиму нічого такого, що б могло тебе засмутити. Чи не могла б ти, будь ласка, будь ласка, будь ласка, принести мені ще води?
Вона зітхнула й принесла йому ще води. У двері постукали. Вона відчинила – там був коридорний зі столиком на коліщатах. А на столику були відерце з шампанським, і тарілка з лососем та спаржею, і кошик із м’якими гарячими рогаликами, і шоколадний торт на десерт, вітання від готелю і вибачення за пограбування.
Сан-Франциско – геніальне місто здебільшого, а таке нечасто траплялося. Якщо йому потрібна медична допомога, то в них є свій лікар, і так далі. Будь ласка, повідомте нам, якщо ми ще щось можемо для вас зробити.
Лотто допався до їжі, а вона спостерігала. Він спромігся проковтнути кілька шматочків, і його почало нудити.
Тоді він устав, хоча ноги були немов обрубані сокирою, і пошкандибав у ванну кімнату, викинув свій одяг і взуття просто в урну і надовго заліг у гарячій ванні, спостерігаючи, як із його ран тягнуться ниточки крові.
Він позривав усі або майже всі нігті на ногах. Він облив холодною водою обличчя й руки, які від сонця вкрилися пухирями. Встав, відчуваючи, як оновилося його тіло, й за допомогою Матильдиного пінцета повидирав тонкі довгі волосини з мочок вух, і втер у шкіру на лобі дорогезний жінчин лосьйон, намагаючись витерти зморшки.
