Вийшов надвір і стояв, роззираючись довкола площі, де студенти з величезними рюкзаками, як жуки, вперто торували свій шлях до світового панування. Приємно було відчувати на обличчі подих вітру.

– Як вам не соромно, – промовив голос праворуч. Він ковзнув поглядом по жінці: висохла голова, вкрита тонким шаром фарбованого чорного волосся. – Подумати тільки! А мені ж так подобалися ваші твори. Та я б не купила жодного квитка, якби знала, що ви такий мізогініст.

– Я не мізогініст! Я люблю жінок, – запевнив її Лотто, але вона пирхнула й продовжила далі: – Так кажуть всі жінконенависники. Вони тільки й знають, що паруватись із жінками.

Все було марно. Так, він любив паруватися з жінками, навіть якщо парувався тільки з однією з того часу, як вони побралися. Він поспішав уздовж потинькованої стіни, пірнаючи в тінь, продираючись крізь зарості евкаліптів, наступаючи на якісь ягоди, і раптом вийшов на вулицю El Camino Real.[18] Почувався він зовсім не по-королівськи. Він пішов цією дорогою, навмання вибравши напрямок на Сан-Франциско. Його сорочка промокла від поту, надворі було набагато спекотніше, ніж він думав.

Вулиця була нескінченна, до того ж він почав впадати в стан легкого марення. Він брів якоюсь місциною з дивними будівлями, зведеними на різних рівнях, з рожевими олеандрами, кактусовими садами, що виднілися за розкішними воротами. Вийшов на іще якусь велику дорогу й перетнув вулицю, прямуючи до мексиканського ресторану в стилі кафетерію, де можна було купити хоч щось їстівне. З’їв половину порції фаршированого перцю, стоячи в черзі до каси. Усе ще жуючи, поліз у кишеню за гаманцем і з жахом згадав, що залишив його в номері готелю. На таких прогулянках йому не доводилося ні за що платити, а якщо й виникала така потреба, то поряд завжди була Матильда зі своєю сумочкою, та й, чесно кажучи, йому не подобалося, як виглядають його сідниці з відстовбурченими від гаманця кишенями, наче там була якась виразка. Він старався не порушувати елегантності заднього профілю якимись там гаманцями.

Він розвів руками перед касиром, очі якого звузились і який сказав щось загрозливе іспанською. Лотто поставив тарілку й усе повторював англійською та іспанською: «Мені дуже шкода, вибачте», задкуючи до дверей.

Зрештою він опинився в торговельному центрі, який мав форму підкови, де краєчком ока помітив те, від чого його серце затріпотіло в грудях: телефонна будка, перша, яку він побачив за скільки десятиліть? І ось він уже крутить диск, набираючи єдиний номер, який і досі знає напам’ять у цьому віці стільникових телефонів. Таке полегшення, вага слухавки в руці, запах чужого дихання, сліди чужих пальців. На тому кінці почувся голос його матері. Збирають? О Боже, о Боже, так, вона візьме це. А потім вона спитала:

– Ланселоте? Любий? Що сталося? Це ота твоя дружина? Милостивий Боже, вона таки залишила тебе?

Він судомно ковтнув. У нього виникло дивне відчуття, що він уже переживав цей момент раніше. Коли? Коледж, відразу після суботньої церемонії одруження, коли він заскочив у свій гуртожиток, який раптом здався йому таким маленьким, покритим шкірочкою дитинства. Напхавши повну сумку речами й одягом для таємного медового місяця на узбережжі штату Мен, він зняв слухавку і, ледве стримуючи радість, зателефонував матері, щоб повідомити їй, що він одружився.

– Ні, ти не одружився, – заперечила вона.

– Ні, таки одружився. Все зроблено, – сказав він.

– Скасуй це. Розлучися. Скажеш, що поспішив, не подумав, – напучувала вона. А він сказав: – Ні. – Тоді вона спитала: – Що за дівчина виходить за тебе заміж, Ланселоте? Подумай. Іммігрантка? Авантюристка, охоча до чужих грошей?

– Ні те, ні інше, – відказав він. – Матильда Йодер. Найкраща людина в світі. Вона тобі сподобається.

– Не сподобається, – відрізала вона. – Я ніколи не буду зустрічатися з нею. Або ти анулюєш цей шлюб, або ти залишишся без спадщини. І не буде ніякого утримання. А як ви збираєтеся виживати в тому великому поганому місті без грошей? А ти як збираєшся заробляти акторством? – все питала вона, і від цієї презирливої насмішки йому стало боляче. Він уявив собі порожнє життя без Матильди. Він промовив: – Я краще помру. – А вона пообіцяла: – Дорогий мій, ти будеш їсти свої слова. – Тоді він зітхнув і сказав: – Я сподіваюся, що тобі й твоєму крихітному серцю гарно житиметься разом, мамусю, – і поклав слухавку. Клин був увігнаний на всю глибину.

Йому стало боляче тепер під каліфорнійським сонцем. Його нудило.

– Що ти сказала? – спитав він.

– Мені дуже шкода, – говорила його мати. – Так, дуже. Всі ці роки я кусала себе за язик, мій любий. Увесь цей біль між нами, вся ця далечінь, усе це таке непотрібне. Та жахлива істота. Я знала, що вона таки нашкодить тобі. Просто приїжджай додому. Рейчел, Елізабет і діти зараз у нас гостюють. Саллі стрибатиме до небес, щоб знову тебе побалувати. Повертайся додому, й твої жінки потурбуються про тебе.

– О, – сказав він. – Дякую, але ні.

– Вибач? – не зрозуміла вона.

– Я зателефонував, бо я загубив свою мобілку, – пояснив він. – Я хотів попередити Саллі на випадок, якщо Матильда буде всіх обдзвонювати, шукаючи мене. Передайте їй, що я скоро буду вдома з шампанським і сиром для вечері, – попросив він.

– Послухай, любий, – почала Антуанетта, але Ланселот промовив: – Усього найкращого, – і вона сказала: – Я люблю тебе, – уже в німий телефон.

Антуанетта поклала слухавку. Ні, подумала вона. Не буде так, що він знову вибере оту дружину замість матері. Не тоді, коли Антуанетта віддала йому все. Без неї він ніколи не став би тим, ким він був. Він ніколи б не прославився, якби вона його до цього не готувала. Хлопчики належать своїм матерям. Пуповина перерізана десятки років тому, але вони завжди будуть поділяти теплу, темну купіль.

За вікном океан усе закидав невід із хвиль на білий пісок, тяг його назад, нічого не піймавши. Антуанетта знала, що маленький рожевий будиночок у дюнах прислухається: її невістка, готуючи печиво з арахісової пасти на кухні, її дочка і внуки, які саме прийшли з пляжу, бризки з літнього душу діставали аж сюди, де вона сиділа. Господь дав їй сили, але ж як їй набридли оці темні, маленькі, боязкі людці. Звичайно ж, вона любила їх менше, ніж свого сина, котрий був великий і золотий, як вона сама. Мишки гарненькі, але леви ричать.

На кухні Саллі роздратована розкачувала тісто жирними руками. Задзвонив телефон, і почувся різкий голос Антуанетти зі спальні. «Це ота твоя дружина?» – спитала вона. Саллі думала про свою невістку. Здавалося, що вона вся зроблена із цукру й повітря, але всередині ховався гіркий чорний горіх. Саллі турбувалася про Ланселота. Бідне дитя, про його чарівність уже ніхто й не згадував. Їй кортіло зателефонувати Матильді, щоб дізнатися, що там у них сталось, але вона утрималася. Зненацька нічого не доб’єшся. Її робота була поступовою й віддаленою.

Якийсь час Антуанетта стояла, а поворухнувшись, мимоволі побачила своє обличчя в дамському дзеркалі. Зморшкувате в куточках рота й очей, виснажене, опухле. Воно й не дивно. Яких зусиль їй довелося докласти, щоб її син був у безпеці. З кожним днем світ стає небезпечнішим, все може зруйнуватися в один момент, щойно вона грала до самого кінця, а він про це навіть не здогадувався, про жахи, які вона пережила заради нього. Хіба вона збиралася все життя просидіти в оцьому обідраному рожевому сараї? Звісно, що ні. Із грошима, які їй залишив Гавейн, вона могла купатися в розкошах. Верхній поверх готелю «Mandarin Oriental» в Маямі, обслуговування номерів, замовляй, що хочеш, хоч ансамблі «стіл-бенд». Мармурові ванні кімнати завбільшки з оцю халупу. Внизу сонячне світло на воді – наче розсип діамантів. Але вона не витрачатиме даремно гроші Гавейна, тільки щоб вижити. Це все для її дітей. Можна уявити їхні обличчя, коли вони дізнаються про масштаби того, що вона зробила. Вона звично викликала в уяві старий втішний образ, такий же реальний, як і кадр, який вона передивлялася в повторі по телевізору: її син у чорному костюмі – вона не бачила його протягом десятиліть; в її уяві він усе ще був сором’язливим, прищуватим підлітком, якого вона віддала на поталу Півночі, – сорочка зношена, його дружина в якійсь чорній дешевій лахманині з крикливим макіяжем. Вона уявляла: блакитні тіні для очей, коричневий контур навколо губ, стрижка пір’ям. Саллі вручає йому конверт із листом, в якому Антуанетта пояснює все, все, що вона зробила для нього. Він відвертається, задихаючись, відкриває його, читає. «Ні!» – кричить він. А коли дружина несміливо торкається його плеча, він відштовхує її, закриває обличчя руками й невтішно ридає, оплакуючи всі роки невдячності своїй матері.