Проте, не розуміючи чому, вона була дещо збентежена, чимось занепокоєна. О, нічого особливого, річ у тому, що її просто схвилювала неймовірна краса.
Вона почула кроки служниці на кухонній плитці і за глухим відлунням визначила, що та була на підборах; отже, вона була майже готова йти. Тоді в Лаури виникла унікальна ідея: чому б не попросити Марію, щоб вона пройшла повз будинок Шарлотти й залишила для неї троянди як подарунок?
А також тому, що ця надзвичайна краса її хвилювала. Хвилювала? Це було ризиковано. О, та ні, чому б то ризиковано? Лише хвилювання або попередження; о ні, чому попередження? Марія віддала б троянди Шарлотті.
— Це від пані Лаури, — сказала б Марія.
Вона задумливо посміхнулася. Шарлотта б здивувалася, якби Лаура, котра могла самостійно принести троянди, маючи намір подарувати квіти, передала б їх перед вечерею через служницю. Не кажучи вже про те, що Шарлотта б подумала, що смішно отримати троянди; подумала б, що Лаура «очистилася»...
— Не треба цих речей, Лауро! — сказала б та грубо і прямо, а Лаура відповіла б із приглушеним захопленим криком:
— О, ні, ні! Це не через запрошення на вечерю! Річ у тому, що троянди були такі гарні, що я захотіла тобі їх подарувати!
Так ось, що вона сказала б, якби в неї вистачило сміливості. Їй не варто було забувати: сказала б — О ні! І таке інше. І Шарлотта була б вражена тонкощами почуттів Лаури, ніхто б і не насмілився припустити, що Лаура мала свої ідейки. У цій приємній уявній сцені, через яку на її обличчі з’явилася благодатна усмішка, вона зверталася до себе «Лауро» як до третьої особи. Третя особа, сповнена ніжної, тендітної віри, вдячності і спокою; Лаура, по-справжньому заможня, скромно одягнена, дружина Арманду, врешті, сам Арманду, який більше не був змушений приділяти уваги в усіх своїх розмовах служниці і м’ясу, уже не мав думати про свою дружину як щасливий чоловік, як чоловік, який не одружений із танцівницею.
«Я не могла втриматися, щоби не послати тобі троянди», — сказала б Лаура, ця третя особа, так, саме так... І вручити троянди було так само гарно.
І тоді Лаурі вдалося б позбутися їх. А потім, що б насправді сталося? Ах, так: як я вже казала, Шарлотту б здивувало, що ота Лаура, яка не була ані розумна, ані гарна, також мала свої таємні плани. А Арманду? Арманду дивився б на неї з приємним подивом — водночас важливо пам’ятати, що він жодним чином не здогадується, що служниця передала троянди вдень! — Арманду добродушно відреагує на вияви своєї маленької дружини, і вночі вони заснуть разом.
І вона б позбулася троянд і їх краси.
Ні, різко подумала вона. Лаура зі смутком усвідомлювала, що їй треба було бути обережною зі здивованими поглядами всіх навколо. Важливо більше ніколи не давати підстав для здивування, тим більше з усім тим, що наразі відбувалося. І, щонайперше, подбати про те, аби ніхто не відчув болючого докору сумнівів. І щоби більше ніколи не відчувати потреби в увазі від оточення — щоби ніколи більше Лаура не переживала цього жахливого відчуття, коли вони дивляться на неї, немов закам’янілі, а вона стоїть перед усіма. Жодних поривань.
Але воднораз зауважила порожню склянку в руці й подумала: «він» сказав, щоби я не силувала себе, щоби зрозуміти, щоби не думала про те, аби докласти зусиль, лише щоб довести їм, що я вже...
«Маріє», — промовила вона, почувши кроки служниці. І коли та наблизилася, Лаура відчайдушно й зухвало сказала: «Ви не могли б пройти повз будинок пані Шарлотти й лишити ці троянди для неї? І сказати їй таке: «Пані Шарлотто, це від пані Лаури». Сказати їй таке: «Пані Шарлотто...».
— Так, так, — терпляче відповіла служниця.
Лаура пішла шукати шматок шовкового паперу. Потім обережно взяла глечик із трояндами, прекрасними і спокійними, з ніжними смертоносними шипами. Вона хотіла зробити гарну декоративну гілку. І так позбутися їх. А потім вона могла вдягтися й жити собі далі. Зібравши вологі квіточки в букет, відставила руку, у якій тримала їх, нахилила голову і звузила очі, виносячи суворий і неупереджений вирок.
І коли вона поглянула на них, раптом побачила: троянди.
А тоді м’яко, нестримно почала мовити до себе: не віддавай троянд, вони прекрасні.
За мить м’яка думка дещо посилилася й перетворилася на нав’язливу ідею: не віддавай, вони належать тобі. Лауру це трохи спантеличило, оскільки ніщо ніколи не належало їй.
Але ці троянди належали. Рожеві, маленькі, ідеальні: належали. Вона недовірливо дивилася на них: квіти були прекрасні й належали їй. Якби вона могла думати наперед, то подумала б таке: вони належали їй, наче до цього нічого й не сталося.
І вона навіть могла б залишити їх, оскільки перші ознаки тривоги, через які старалася потроху не звертати уваги на троянди, уже минули.
Тож навіщо їх віддавати? Віддавати такі красиві квіти? Це ж що, коли ти віднаходиш щось прекрасне, треба піти і віддати? Тож якщо вони належали їй, Лаура переконливо повторювала сама собі, навіть не намагаючись знайти іншої причини, яка, прозвучавши в її голові стільки разів, видавалася все простішою і правильнішою. Вони не цвістимуть довго — тож навіщо їх віддавати, доки вони ще живі? Вона хотіла обдурити себе, повторюючи, що задоволення від того, щоб мати їх, не означало жодних ризиків, отже, хотіла вона того чи ні, але була змушена потім позбутися їх, і більше Лаура ніколи б і не подумала про них, оскільки квіти були б мертві — вони не цвістимуть довго, тож навіщо їх віддавати? Той факт, що вони не простоять довго, здавалося, знімав із неї те відчуття провини через те, що вона хотіла залишити їх собі, у потьмянілому розумінні жінки, яка чинила гріховно. Це зрозуміло, що вони не стоятимуть довго (усе минулося б швидко, без будь-якої загрози). Тим паче, — стверджувала вона в останньому, переможному зреченні провини, — вона ж не наполягала на тому, аби купити їх, продавець наполягав, а вона починала соромитися, коли на неї здійснювали тиск, тож це не вона захотіла їх купити, у цьому не було її вини. Лаура дивилася на них захоплено, вдумливо, заглибившись у себе.
І, щиро кажучи, я ніколи в житті не бачила нічого більш прекрасного.
Що ж, але вона вже поговорила з Марією й не було шляху для відступу. Що ж це означало, що тепер уже занадто пізно? — подумала Лаура, налякано дивлячись на трояндочки, що безпристрасно звисали з її руки. Якби вона захотіла, було б не запізно... Вона могла б сказати Марії: «Маріє, я вирішила, що віднесу троянди сама, коли ми вечерятимемо!». І, звісно ж, вона б їх не віднесла... І Марія не мала б ніколи про те довідатися. І до того як змінити вбрання, вона на мить присіла на диван, лише на мить, аби на них подивитися. Подивитися на це тихе визволення троянд. Так, адже, зробивши щось, варто було з цього скористатися, було б нерозумно прославитися, не отримавши від цього вигоди. Саме так вона і зробить.
Утім, тримаючи незагорнуті троянди в руці, Лаура чекала. Вона не поставила їх назад у вазу й не кликала Марію. Вона знала чому. Бо вона мала віддати їх. О так, вона знала чому.
А ще тому, що це була прекрасна річ, аби подарувати іншим і щоб отримати як подарунок, не лише щоби володіти. І, передусім, не для того, аби вона просто «була». Це не мало обов’язково бути щось гарне. Гарним речам бракувало того, що збурює в тобі бажання віддавати. Не треба лишатися з чимось настільки прекрасним, як оце, що зберігалося в ідеальній тиші в глибинах серця. (З іншого боку, якщо вона не віддасть троянд, ніхто у світі ніколи не дізнається, що вона хотіла віддати їх, хто б тоді про це довідався? Було неймовірно легко тримати їх на відстані витягнутої руки, але хто б тоді про це довідався? Та вони належали їй, і ніщо б не змінилося, і ніхто б більше про це не заговорив...).
А потім? А що потім? — поцікавилася вона стривожено.
Отже, ні. Що треба було зробити, так це загорнути їх і відправити негайно, не зосереджуючись на задоволенні; розчаровано загорнути їх і відправити; і лишитися без них розгубленою. Ще тому, що кожен мав дотримуватися певних істин, її думки повинні були мати зв’язки між собою: якби вона раптово вирішила відправити квіти Шарлотті, то мала б триматися свого рішення і віддати їх. Бо ж ніхто за мить не змінює думок.
