Усе в кімнаті здавалося наелектризованим, її відображення здригалося. Вона повільно розчісувала волосся, сидячи перед туалетним столиком із трьома люстерками, білі сильні руки тремтіли від вечірньої прохолоди. Очі висмоктували відображення, яке переливалося то темними, то світлими відтінками. З найвищого вікна випало щось важке й м’яке. Якби чоловік і діти були вдома, можна було б подумати, що все це — результат необачності когось із них. Вона не відривала погляду від зображення, гребінець неспішно ковзав волоссям, у люстерках крізь халатик пере­хрещувалося кілька пар дівочих перс.

«Ніч!» — вигукнув газетяр у м’яке повітря, що заполонило вулицю Ріачуелу й наповнило її тремтливим передчуттям чогось невідомого. Вона кинула гребінець на столик і мрійливо заспівала: «хто бачив горобчика... пролітав повз вікно... я лечу за Міньо!» — і, раптово обірвавши пісню, холерично згорнулася, немов віяло.

Дівчина прилягла, нетерпляче обмахуючись газетою, шурхотіння якої розвіяло кімнатну тишу. Схопила носовичок і вдихнула його, грубо стискаючи вишивку почервонілими пальцями. Потім, трохи усміхнена, знову заходилась обмахуватися. Ах, ах! Вона зітхнула й засміялась. Її усмішка видавала дівчинку, яка сміялась, притуливши очі й обмахуючись дедалі завзятіше. Ах, ах! Вона залетіла з вулиці, немовби метелик.

«Вітаю, чи знаєш, хто приходив сюди, розшукуючи мене?», — роздумувала дівчина, підшуковуючи можливу цікаву тему для розмови. «Та ні, хто?», — запитувала вони, грайливо усміхаючись; похмурі очі на одному з тих блідих облич, що віщують лихе людині. «Марія Кітерія, дорогенька!», — відповіла дівчина, поклавши руку на стегно. «Чи дозволите запитати, хто це?», — чемно наполягала фігура, та її обличчя вже зникло. «Ти!» — відрізала вона, закінчуючи розмову з ледь відчутним невдоволенням.

Яка м’ясиста ця кімната! Усе те відбулося в Бразилії. Упіймане в жалюзі сонце тремтіло на стіні, немов струни гітари. Вулиця Ріачуелу стрясалася від надмірної ваги струму, що долунав із вулиці Мем ді Са. Вона зацікавлено й дещо потомлено прислухалася до брязкоту, який лунав із буфету в гостьовій кімнаті. Дівчина швиденько лягла на живіт, грайливо витягаючи пальчики на маленьких ніжках і чекаючи з розплющеними очима на спалах нової думки. «Той має, хто шукає», — промовила вона одним із тих римованих прислів’їв, що завжди подібні до правди. Врешті-решт, її огорнув сон і вона поринула в його обійми, розтуливши рота, з якого слина скрапувала на подушку.

Дівчина прокинулася лише тоді, коли її чоловік повернувся з роботи й зайшов до кімнати. Вона не хотіла ні вечеряти, ні полишати світу своїх марень, тож заснула знову: чоловікові довелося вдовольнятися залишками обіду.

І оскільки діти перебували в однієї з тітоньок у Жакарепагуа, вона віддалася мальовничому світанкові, розніжено валяючись у ліжку в темряві, догоджаючи своїм черговим примхам. Чоловік прийшов уже вдягнений; вона й не знала, чи він поснідав, і навіть не поцікавилася, чи розчісувався він; її також не надто хвилювало, чи були в нього сьогодні справи в місті. Проте коли він нахилився, щоб поцілувати її, спокій розсипався, немов сухий листок:

— Іди звідси!

— Що ти маєш на увазі? — здивовано запитав її чоловік, вкладаючи у свій голос якомога більше ніжності.

Дівчина вперто мовчала, через гординю їй було важко підшукати гідну відповідь. Зрештою, вона сердито вимовила:

— О, не чіпай мене! Досить ходити за мною, як той старий півень!

Він, здавалося, трохи поміркував, а потім сказав:

— О люба, ти хвора.

Вона почувалася задоволено і втішено. Весь день було проведено в ліжку, де дівчина прислухалась до тиші, що наповнювала будинок замість звичного гамору, який спричиняли діти; у тій тиші не було чутно чоловіка, котрий сьогодні обідав десь у місті. Весь день вона провела в ліжку. Її гнів був ламким і киплячим. Вона вставала лише для того, аби сходити до вбиральні, звідки поверталась ображеною й набундюченою.

Ранок перейшов у довгий, важкий день, що перетворився на ніч, крізь серпанок якої жоден промінчик не міг увірватися до будинку.

Вона все ще була в ліжку, щось собі спокійно уявляючи. Вона любила... раніше любила чоловіка, якого знову полюбила б одного прекрасного дня. Що ж, іноді таке траплялося, без взаємних звинувачень та образ. Дівчина лежала в ліжку, про щось розмірковуючи, майже загадково усміхаючись. Розмірковуючи... Про що? Втім, важливо лише те, що вона знала, про що, тож могла дозволити далі собі лежати.

Часом вона гнівно схоплювалася з ліжка, у крихкості першої миті видаючись збудженою й тендітною, тоді вся кімната оберталася навколо неї доти, доки їй не вдавалося намацати шляху назад до ліжка; її дивувало те, що все, що відбувалося, напевно, було правдою: «О, дорогенька, подивимось, чи ти зможеш звести мене з глузду!» — з недовірою промовила вона. Дівчина торкнулась рукою лоба, щоб перевірити, чи в неї, бува, немає температури.

Тієї ночі, до того, як заснути, вона все марила... як довго? Доки не провалилася в сон, захропівши поруч із чоловіком.

Вона прокинулась пізнього ранку, треба було почистити картоплю, підготуватися до візиту дітей, які вдень мали повернутися від тітоньок — ах, жоднісінької поваги! — це був день прання білизни і штопання шкарпеток — о, якою розгубленою ти мене залишив! — натхненно й задоволено бурмотіла вона; сходити в магазин, не забути риби, запізнілий день, ранок, підживлюваний сонцем.

Ба більше, суботнього вечора вони пішли до закладу на площу Тірадентес на запрошення одного торгівця, настільки багатого, що вона вдягла нову сукню, яка, хоч і не рясніла прикрасами, проте була пошита з чудової тканини і випромінювала постійну урочисту святковість. Суботнього вечора, сп’яніла, на площі Тірадентес, разом із коханим, який був її підтримкою, вона влаштувала церемоніал перед іншим чоловіком, більш статним і багатим, напучуючи його, адже вона була не якась там недолуга селянка, а мешкала в Столиці! Проте сили полишили п’яничку.

І оскільки її чоловік не був п’яний і старанно й покірливо намагався висловити повагу торгівцеві, той полишив нетверезу пані з її химерними витребеньками. Це була поважна зустріч, яка для неї перетворилась на ще один привід для розваги й насмішок. Вона дивилася на свого чоловіка в новому костюмі, і він видавався їй суцільним посміховиськом! У п’янички більше не було сил, але вона намагалась не втрачати дівочої гідності. А зелене вино[1] лилося з келиха.

І коли вона була сп’яніла, як у недільному забутті, усе, що не в’язалося одне з одним раніше — запах оливкової олії з одного боку, і запах чоловіка з другого, террін[2], з одного боку, і офіціант із другого... — усе це змішувала й поєднувала сама природа. І все навколо видавалось безсоромною витівкою.

І хоча очі її виблискували під важкими повіками, а жести були сумішшю непевних рухів, аж доки їй не вдавалося схопити зубочистку, насправді всередині вона почувала себе напрочуд добре, легкою й нестримною, немов хмаринка. Повні губи, білі зуби й вино, що вабило її, як і ця типова для сп’яніння пиха, що пробуджувала в ній презирство до всього й робила здоровезною і круглою, як корова...

Звісно ж, вона почала повчати. Не надто переймалась ані вибором теми для розмови, ані майстерністю її викладу. Проте слова, що вилітали з рота п’яної дівчини, радше, нагадували розмови вагітної: ті слова просто лилися з неї та не мали особливого зв’язку із тим загадковим секретом, що належить жінці в такому стані. Ах, як же це дивно. Суботньої ночі її збережену впродовж дня душу було втрачено, і як добре було її втратити; нагадуванням про буденність були лише маленькі спрацьовані руки, лікті на скатертині, червоно-білій скатертині, скатертині-гральному столику, що втілював приземлене буремне життя. А цей сміх? Цей сміх, що так таємничо виливався з повного білого горла у відповідь на дотепності торгівця, сміх із глибин того сну, з тієї рівноваги в тілі. Її білосніжна плоть була м’яка, немов у омара, її ноги були кінцівками омара і плавно рухалися в повітрі. А ще вона хотіла, щоб її почало нудити, щоб забутися в солодкому сні цих руйнівних глибин. І в гріховності, яку тамує тіло. Вона говорила й зацікавлено прислухалася до своїх відповідей заможному торгівцеві, який запросив їх такої чарівної пори й заплатив за все це збіговисько. Дівчина зі сліпим зацікавленням слухала власні відповіді: те, що вона говорила в тому стані, було вартим того, що станеться в майбутньому — вона вже не була омаром, а виявом важкого зодіакального знаку: скорпіоном. Бо ж народилася в листопаді.