— Заприсягаюсь, якби вона жила тут, зчинилася б колотнеча, — сказав батько, сидячи в кріслі і впевнено гортаючи сторінки газети. — У цьому домі все закінчується бійкою.

— Ти, Хосе, завжди такий песимістичний, — відповіла мати.

— Ви вже думали, мамо, якого розміру в неї буде дитя? — із запалом сказала найстарша дочка, якій було тринадцять років.

Батько за газетою поворухнувся.

— Це має бути найтемніше чорне немовля у світі, — зауважила мати, розпливаючись у задоволеній посмішці. — Уявіть-но лише, як би вона накривала тут на стіл! І з таким великим животиком!

— Досить уже цих розмов! — урвав батько.

— Ти маєш визнати, — несподівано образившись, сказала мати, — що мова йде про незвичайну істоту. Ти такий нечутливий!

А що ж до самої незвичайної істоти?

Ця незвичайна істота тим часом у Африці тримала під серцем — може, теж чорним, чи ж можна довіряти Природі, яка вже одного разу припустилася помилки, — ця незвичайна істота тим часом у Африці тримала під серцем дещо ще більш незвичайне, ніби зберігала таємницю всередині таємниці: найменшу дитину. Дослідник методично розглядав животик найменшої дорослої людини у світі. Саме цієї миті, уперше відтоді, як познайомився з нею, замість відчуття цікавості або піднесення, або гордості за непереможний дух науки, йому раптом зробилося зле.

Річ у тому, що найменша жінка у світі сміялася.

Вона сміялася з запалом, із запалом! Маленька Квітка насолоджувалася життям. Ця незвичайна істота насолоджувалася непередаваним відчуттям «не бути з’їденою». «Не бути з’їденою» було чимось, що за інших обставин давало їй відчутний поштовх, завдяки якому прагнула чимшвидше перестрибнути з гілки на гілку. Проте цієї тихої миті, посеред густого листя Центрального Конго, не було потреби перетворювати цей поштовх у дію, тож тепер він пронизував усю її маленьку незвичайну істоту. Тож вона сміялася. Таким сміхом сміються лише ті, хто не вміє розмовляти. Це був сміх, що для збентеженого дослідника не підлягав жодній класифікації. А вона насолоджувалася його м’якими переливами; вона, яку не було з’їдено. «Не бути з’їденою» — найкраще відчуття у світі. «Не бути з’їденою» — це таємна мета усього існування. Оскільки Маленьку Квітку не було з’їдено, її звіриний сміх був таким легким, якою буває сама лише радість. Дослідник потрапив до неї на гачок.

По-друге, якщо найнезвичайніша істота сміялася, то це означало, що глибока темрява всередині її маленького тіла почала свій рух.

І що найнезвичайніша істота відчувала повні груди того, що можна назвати Любов’ю. Вона любила цього жовтого дослідника. Якби могла говорити і сказала б, що любить його, це пробудило б у ньому пиху. Пиху, яка одразу зникла б після того, як найнезвичайніша істота зауважила, що також любить дослідникову обручку і дуже любить його черевик. І коли він вибухнув би від розчарування, Маленька Квітка здивувалася б. Утім, її любов до дослідника жодним чином — можна сказати, «її глибока любов», оскільки вона походила з власних недалечких глибин, — утім, її любов до дослідника жодним чином не варто було применшувати лише через той факт, що найнезвичайніша істота любила його черевик. Існує поширена помилка в трактуванні слова «любов», і якщо через цю помилку народиться багато дітей, так само багато інших не пізнають самої миті народження лише через оту образливість, що потребує її для себе, для себе! Щоб їй подобався саме я, а не мої гроші. Але у вологих лісах немає таких жорстоких нюансів, і любов полягає в тому, аби не бути з’їденим, а також у тому, аби вважати красивим черевик; любов у тому, аби вподобати той дивний нечорний колір чоловіка, любов у сміхові і в обручці, що виблискує на сонці. Маленька Квітка кліпнула очима з любов’ю й гаряче засміялася, маленька, вагітна, гаряча.

Дослідник спробував відповісти на її усмішку, не розуміючи напевне, якій безодні відповідала ця усмішка, до того ж, він переживав, як переживають люди його зросту. Вирівнявши свого дослідницького капелюха, він сховав під ним засоромлене обличчя. Її ж обличчя набуло гарного кольору, зеленувато-рожевого, як лимон на світанку. Лимон, що мав бути кислим.

Мабуть, саме завдяки символічному жесту вирівнювання такого собі шолома дослідникові вдалося різко відновити робочу дисципліну й почати знову щось занотовувати. Він навчився розуміти кілька з тих нечисленних слів, що їх вимовляло плем’я, і тлумачити їхні знаки. Він уже навіть міг ставити запитання.

Маленька Квітка дала йому відповідь «так». Зручно було жити на дереві, на своєму власному дереві. Втім — цього вона не сказала, проте це можна було прочитати в різкому порухові темряви її очей — утім, добре володіти, добре володіти, добре володіти чимось. Дослідник кілька разів кліпнув.

Марсель Претр пережив багато складних хвилин наодинці. Проте він принаймні робив те, що робив і занотовував це. Ті, хто не робили нотаток, мали впорядковувати своє життя так, як уміли:

— Проте, знаєш, — раптом сказала стара, рішуче згортаючи газетку, — знаєш, скажу тобі тільки одну річ: Бог знає, що робить.

Він запізнився до ресторану. Це і зрозуміло, він досі працював над вирішенням важливих справ. На вигляд близько шістдесяти років, високий, огрядний, із сивим волоссям, мав густі брови й сильні руки. На пальці — обручка на знак його сили. Він впевнено й поважно опустився на стілець.

Я полишив його і, доки їв, знову натрапив поглядом на худорляву жінку в капелюшку. Вона сміялася з набитим ротом, її очі виблискували в темряві.

Підносячи виделку до рота, поглянув на нього. Він сидів із заплющеними очима, механічно і жваво пережовуючи хліб і поклавши стиснуті кулаки на стіл. Я їв і спостерігав. Офіціант розклав тарілки на рушникові. Тим часом старий усе сидів із заплющеними очима. Зненацька він хутко розплющив їх, поворухнувшись так різко, що цей рух відгукнувся в його великих руках і виделка впала на підлогу. Офіціант шепотів щось заспокійливе, нагинаючись, аби підняти її; чоловік не відповідав. Прокинувшись, він почав спритно перевертати м’ясо з одного боку на інший, прискіпливо розглядаючи його, вистромивши кінчик язика; він мацав біфштекс задньою частиною виделки, мало не нюхав його, передбачливо рухаючи щелепами. А тоді почав різати, різко й недоцільно рухаючись усім тілом. Відтак він підніс шматок до обличчя на потрібну висоту і, немов збираючись зловити його на льоту, вхопився за нього, зробивши стрімкий рух головою. Я подивився на свою тарілку. Коли знову підвів погляд на старого, він був повністю поглинутий вечерею, жуючи, висовуючи язика між зубів, втупившись очима в лампи на стелі. Я вже було знову зібрався відрізати шматок м’яса, коли побачив, що чоловік зупинився.

І з таким жестом, немов більше він не міг цього стерпіти — чого? — раптом вхопив серветку і притиснув орбіти очей волохатими руками. Насторожений, я перестав їсти. Дихання в його тілі розросталося важко, розширюючи його. Врешті-решт, чоловік прибирає серветку від очей, і навіть здалеку я бачу, що той заціпенів. Він дихає, важко розтуляючи і стуляючи повіки, обережно протирає очі й повільно прожовує їжу, що ще лишилася в роті.

Проте уже за хвильку його стан відновлюється: він знову голодний. Набирає повну виделку салату, напружившись усім тілом, і їсть, нахилившись, енергійно рухаючи щелепою, масло стікає на його губах. Старий на хвилю переривається, знову протирає очі, ледь помітно хитає головою — і чергова виделка з м’ясом з’являється в повітрі. Він звертається до офіціанта, який проходить повз столик:

— Це не те вино, що я замовляв.

Голос, який я очікував почути від нього: голос, що не визнавав заперечень, завдяки якому зрозуміло, що навряд чи можна просто робити щось для цього чоловіка. Йому можна лише підкорятись.

Офіціант увічливо відійшов із пляшкою в руці.

Та старий знову завмирає, ніби йому стисло груди й заклинило чимось. Його всесильна жорстокість зник­ла. Він чекає. Поки, здається, голод не накинувся на нього, і він знову починає пережовувати з апетитом, примруживши очі. Натомість я пережовував повільно, мене трохи нудило казна-чого, і я брав участь невідомо в чому. Раптом побачив, як він увесь затрясся, знову підніс серветку до очей і притиснув її до них так грубо, що в мене аж перехопило подих... Із рішучою впевненістю я кинув виделку на тарілку, щось несамовито стисло мені горло, мене роз’їдала лють, а недієвість розривала нутро на шматочки. Проте, старий недовго сидів, прикриваючи очі серветкою. Цього разу, коли він неспішно прибрав її від очей, зіниці були напрочуд зніженими і втомленими, і я завважив, поки він ще не встиг її витерти: завважив сльозу.