Троє замаскованих панів після звершення фатальної півневої ідеї привнесли несподіванку на бал, що нагадував карнавал, і з тріумфом з’явилися посеред свята, яке було в розпалі. Музика урвалась, а танцюристи, усе ще заливаючись сміхом, побачили, як три постаті у масках задихано завмерли біля дверей, ніби жебраки. Врешті, після кількох спроб новоприбулі були змушені відмовитися від ідеї зробитися королями свята, бо через переляк не хотіли розділятися: високий, товстий і молодий, товстий, молодий і високий, єдність і відсутність рівноваги, обличчя, з ротів яких не вилітали слова... під трьома масками, що тремтіли, незалежно одна від одної.

Тим часом у будинку з гіацинтами увімкнули все світло. Дівчина сиділа в кімнаті. Бабуся із заплетеним білим волоссям тримала склянку з водою, мати розчісувала темне волосся дочки, доки батько обходив будинок. Дівчина не могла нічого пояснити: здавалося, що замість слів із її рота вилітає крик. Її ясне обличчя ніби зменшилося: результат тяжких напрацювань розвалювався, вона знову ставала дитиною. Проте, нажахавши усю родину, у бровах на обличчі, яке помолодшало на вічність, пролягла біла нитка. Наполегливо вдивляючись у вікно, вона лишилася сидіти, коли сім’я пішла відпочивати. Зрештою, тримаючи підсвічник у руці, тремтячи від холоду у сорочці, вона рушила через сад.

Незабаром світло свічок затанцювало, розлившись у темряві. Світлі гілки плюща стиснулися, освітлені жаби застрибали поміж її ніг, позолочені фрукти на мить блиснули серед листя. Пробуджений від сну, сад звеличувався й розширювався, метелики літали довкруж, нагадуючи сновид. Врешті, стара, ще той знавець грядок, запримітила єдиний видимий знак, який не вдавалося вловити в саду: гіацинт ще розрізав пітьму, хоча стебло його надламане... Отже, це таки правда: щось сталося. Вони повернулись, запалили світло в усьому будинку і провели решту ночі в очікуванні.

Лише троє дітей глибоко спали.

Справжній вік дівчини потроху вертався до неї. Вона тепер не жила лише поглядами, скерованими в темряву. Проте решта, які нічого не бачили, поводили себе схвильовано й пильнували. І оскільки зрушення, що відбулися в родині, були лише крихким наслідком уважного піклування й кількох обманів, усе це розлетілося, аби бути наново зібраним майже від початку: бабуся, яка знову почала ображатися, втомлені батько й мати, нестерпні діти, — увесь будинок, здавалося, чекав на те, що бриз благодаті налетить на їх стіл після вечері. І таке, можливо, станеться ще однієї травневої ночі.

Коли чоловік видерся на найвищий пагорб, у місті, що розкинулося внизу, задзвонили в дзвони. Були помітні лише абияк розкидані дахи будинків. І височіло єдине дерево на пологому схилі. Чоловік стояв, тримаючи в руках важкий мішок.

Він кинув короткий погляд донизу. Невеличкі постаті католиків поволі заходили до церкви, і чоловік намагався вслухатися в різні дитячі голоси, що розсипалися площею. Проте незважаючи на чистоту ясного ранку голоси ледь сягали плоскогір’я. Чоловік бачив річку, яка згори видавалась нерухомою, і думав: що ж, неділя. Здалеку було видно найвищу гору зі скелястими сухими схилами. Було доволі тепло, але чоловік лише щільніше закутався в куртку. Врешті, він обережно опустив мішок на підлогу. Зняв окуляри, напевно, щоб легше було дихати, адже, тримаючи їх у руці, він справді дихав набагато глибше. Світло вдарило в скельця, які послали яскравий сигнал у відповідь. Без окулярів його очі засвітилися і здавалися майже молодими, незнайомими. Він знову почепив окуляри, перетворившись на чоловіка середнього віку, і знову схопив мішок, задумливо зважуючи його, ніби то камінь. Примружився, намагаючись розгледіти напрямок річки, і нахилив голову, аби краще чути хоча б якийсь шум: річковий потік зупинився, і лише найсильніший вигук на мить сягнув вершини — так, він був зовсім самотнім. Прохолодне повітря аж ніяк не гостинне до нього... того, хто проживав у найспекотнішому з міст. Єдине дерево на рівнині обтрушувало гілки. Він дивився на нього. Вигравав час. Доки врешті не виявив, що більше не було чого чекати.

Однак він усе ще чекав. Окуляри таки заважали йому, бо він знову зняв їх, глибоко вдихнув і поклав до кишені.

Потім відкрив мішок і деякий час дивився в нього. Протягнув туди свою худу руку і витягнув звідти мертвого собаку. Усім єством зосередився на руці, а очі міцно заплющив. Коли розплющив, повітря здавалося ще чистішим і веселі дзвони знову залунали, закликаючи вірян до каяття.

Незнайомий собака назовні.

Тоді чоловік розмірено почав працювати. Він узяв скорцюрблого чорного пса й поклав на схилі. Однак, ніби зробивши забагато рухів, знову начепив окуляри, сів поруч із собакою й поглянув довкруж.

З пагорба відкривався чудовий краєвид: на пустельне плоскогір’я; хоча чоловікові з цього не було жодної користі. Він зосереджено вдивлявся, адже, сидячи, уже не міг бачити містечка. Чоловік знову вдихнув. Понишпорив у сумці і витягнув звідти лопату. Замислився, яке місце обрати. Може, під деревом? Його вразила думка про те, що він поховає собаку під деревом. Але якби це був інший, справжній собака, він би справді поховав пса там, де той сам забажав би: у центрі плоскогір’я, щоб незрячим очам було видно сонце. Отож, враховуючи те, що незнайомий собака заміняв «іншого», він хотів би для довершеності цього процесу, аби цей пес отримав те, що отримав би й інший.

У голові чоловіка не було жодного сум’яття. Холодно оцінював себе й усе, що відбувалося, не чіпляючись за рятівну нитку. Незабаром через брак сумнівів він почав ретельно визначати середину місцини. Це було нелегко, бо єдине дерево росло осторонь, і, обравши його як уявний центр, симетрично розділив площину. З огляду на складнощі чоловік вирішив так: «Немає нагальної потреби в тому, щоб поховати в центрі, іншого я б теж поховав, скажімо, саме в тому місці, на якому б тоді стояв». Мова йшла про надання тому, що відбувалося, рис фатальності через випадок, це ознака явного втручання зовні — така сама, яка сталася з дітьми на площі і з католиками, які входили до церкви — мова йшла про перетворення цієї події на ту, яку було б найчіткіше видно з неба. Мова йшла про визнання себе і визнання того, що сталося, і про те, щоб не дати особистим безкарним відчуттям заволодіти думками.

Після з’яви думки про поховання собаки чоловік відскочив із тією спритністю, на яку навряд чи було здатне його мале й заважке тіло. Йому здалося, що під ногами виник план могили для собаки.

Отже, він почав копати там, ритмічно вимахуючи лопатою. Іноді зупинявся, щоби зняти й знову почепити окуляри. Він пітнів. Він не копав занадто довго, але не тому, що хотів розвіяти відчуття втоми. Він копав недовго тому, що до його голови закрадалася думка: «Якби це було для справжнього собаки, я б викопав трошки й поховав би на поверхні». Він думав, що собака на земній поверхні не втратить чутливості.

Зрештою, відкинув лопату, обережно взяв собаку й поклав до могили.

Який дивний вираз морди у пса. Коли наштовхнувся на мертвого собаку на розі, думка про поховання так важко врізалася в серце, що він навіть не зміг поглянути на цю жорстку морду і висохлу слину. Це був дивний собака.

Псюра трохи вища за викопану яму, тому якщо засипати землею, на рівнині з’явився б ледь відчутний виступ. Це було саме те, чого він хотів. Накрив собаку землею і притиснув руками, із задоволенням зосередившись на відчутті собачого тіла в долонях, немов знову і знову розрівнюючи його. Собака був тепер лише часткою місцевості.

Тоді чоловік підвівся, струснув землю з рук і більше жодного разу не подивився на могилу. Із неабияким задоволенням подумав: здається, я все зробив. Набрав повні груди повітря, і невинна посмішка від звільнення промайнула на обличчі. Так, він усе зробив. Кару за злочин було спокуто: він вільний.

І тепер міг вільно думати про справжнього собаку. Тож одразу почав думати про нього, і про те, чого досі уникав. Справжній собака зараз міг би безтурботно блукати вулицями іншого міста, вдихаючи те місто, де над ним не було більше господаря.