Потім прийшов чоловік, прийшли брати зі своїми дружинами, прийшли діти братів.

Вони вечеряли на дев’ятому поверсі з відчиненими вікнами. Повз них проревів літак, кидаючи виклик розжареному небу. Незважаючи на те, що яєць майже не було, вечеря вийшла добра. Її діти також не лягали спати, граючись з іншими дітлахами на килимі. Було літо, намарне було змушувати їх влягтися в ліжко. Ана була дещо блідою і ледь-ледь сміялася з іншими.

Після вечері у вікно нарешті залетів перший прохолодний вітерець. Вони, родина згуртувалися навколо столу, відчуваючи втому після важкого дня, радість від того, що сиділи тут разом у злагоді, і бажання не помічати недоліків. Вони радо сміялися з усього з відкритими й щирими серцями. Поруч із ними виростали прекрасні діти. Ана вхопила той момент між пальців, немов метелика, доки він не розчинився у її долонях назавше.

Пізніше, коли гості розійшлися, а діти повлягалися спатки, вона перетворилась на простецьку жінку, яка стояла собі біля вікна. Місто сонне й тепле. Що б робив у такий день той сліпий? Скільки років минає, поки не приходить старість? Будь-який її рух ставав відбитком у комусь із дітей. Але в подобі коханки зла вона мала приймати те, що комар вилітає з квітки, що вікторії-регії ніжаться в темряві озера. Сліпий теліпався поміж плодами ботанічного саду.

Якщо плита вибухне, загориться увесь будинок! — думала вона, біжучи на кухню й зіштовхуючись із чоловіком, який стояв перед розлитою кавою.

— Що сталося?! — вигукнула вона тремтливим голосом.

Його налякав страх дружини. Та раптом він засміявся, усвідомивши:

— Нічого не сталося, — сказав він. — Просто я незграба.

Він потомився, темні кола пролягли під його очима.

Проте, зауваживши дивний вираз обличчя Ани, він пильніше подивився на неї і притиснув її до себе у швидких обіймах.

— Я не хочу, щоб із тобою щось сталося, ніколи! — сказала вона.

— Та дай хоч плиті вибухнути коло мене, — відповів він, усміхаючись.

Вона, знесилена, стояла в його обіймах. Цього вечора тріснуло щось звичне, й увесь дім був наповнений чимось дивакуватим і похмурим. «Час лягати», — сказав він, — уже пізно. Жестом, що йому не належав, проте здавався доречним, він узяв дружину за руку й повів її за собою, не озираючись, подалі від небезпек, які чигають на людину упродовж життя.

Запаморочення від ніжності минулося.

Ана сиділа перед люстерком, розчісуючись, немов щойно пройшла крізь кохання і власне пекло, на якусь мить втративши в серці будь-який зв’язок зі світом. Перш ніж лягти в ліжко, немов задмухуючи свічку, вона задмухала й останній вогник цього дня.

Це була недільна курка. Ще досі жива, оскільки поки що лише дев’ята ранку.

Вона мала доволі спокійний вигляд. Ще із суботи пташка вмостилася в кутку кухні. Не дивилася ні на кого, і ніхто не дивився на неї. Навіть коли її обирали, вона байдуже споглядала, як наближається до неї чиясь постать, до того ж, довго ніхто не міг второпати, товста вона чи кістлява. У ній ніколи не загорався вогник шаленства.

Коли курка замахала закороткими для польоту крилами, надула груди й за два чи три помахи долетіла аж до стіни тераси, вони здивовано витріщилися на неї. Кілька секунд вона вагалася — достатньо, щоби почути крик кухаря — і швидко гайнула на терасу до сусідів, звідки, знову незграбно здійнявши крила, перелетіла на дах. Там вона стояла в чарівливій невизначеності, нерішуче переминаючись з однієї лапи на іншу. Тим часом було терміново скликано усю родину, яка з жахом витріщила очі на свій обід, що незграбно топтався біля комину. Власник будинку, пам’ятаючи про подвійну потребу нерегулярно займатися спортом і споживати їжу, швиденько натягнув купальні шорти і вирішив також піти курячим шляхом: за кілька обережних стрибків він забрався на дах, де птаха, повагавшись у тремтінні, вирішила гайнути в інший бік. Переслідування ставало дедалі напруженішим. Дах за дахом — так вони пробігли квартал. Не маючи звички так нещадно боротися за життя, курка мала визначитися з напрямком руху самостійно, без будь-якої допомоги жодного з представників її виду. Та всередині хлопця, як виявилося, дрімав справжній мисливець. І якою б жалюгідною не була здобич, із його боку пролунав переможний крик.

Самотня в усьому світі, без батька чи матері, вона зосереджено бігла, задихаючись і не подаючи ні звуку. Часом протягом втечі їй доводилося захекано перестрибувати карнизи будинків, і, поки хлопець насилу намагався перелізти за нею, курка мала час перепочити. Тоді їй здавалося, що вона вільна.

Дурна, боязка і вільна. Не всепереможна, яким здавався б собі на її місці півень. Що такого було у її нутрощах, що робило з неї живу істоту? Курка — це жива істота. І правда полягала в тому, що з нею нічого не можна було знати напевне. Навіть вона сама нічого не знала напевне, як півень, наприклад, знав про існування свого гребінця. Єдина її перевага в тому, що курей було так багато, що після смерті однієї одразу ж виникала інша, настільки схожа на попередню, що можна було б припустити, що це вона і є.

Зрештою, того разу, коли вона все ж зупинилася, щоб насолодитися своєю вдалою втечею, хлопець наздогнав її. Крізь вереск і літаюче пір’я її було затримано. Він переможно потягнув її через плитку, тримаючи за одне крило, і грубо поклав на кухонну долівку. Курка ще деякий час тряслася в легкому запамороченні, що супроводжувалося надломленим хрипінням і відчуттям невизначеності.

І тут це сталося. Суто від поспіху курка знесла яйце. Здивована, виснажена. Напевне, воно ще було незріле. Та, зважаючи на те, що материнство було її призначенням, згодом вона почала поводити себе як досвідчена мати. Курка сіла на яйце й завмерла на ньому, дихаючи й то розплющуючи, то заплющуючи очі-ґудзики. Її маленьке серце на блюдечку то роздмухувало, то опускало пір’я, передаючи тепло в те, що годі було й назвати яйцем. Поряд тоді була лише дівчинка, яка нажахано дивилася на те, що відбувалося. Коли їй нарешті вдалося відвернути погляд, вона кинулася на підлогу й зайшлася криком: «Мамо, мамо, не вбивай курочки, вона знесла яйце! Вона дбає про нас!».

Усі знову прибігли на кухню й мовчки поставали навколо молодої породіллі. Гріючи своє дитя, вона не видавалась сполоханою або засоромленою, радісною чи зажуреною, а, радше, взагалі ніякою; звичайна курка, і цей факт не передбачав якихось яскравих почуттів. Батько, мати й дочка деякий час дивилися на неї, теж ні про що особливо не задумуючись. Ніхто ніколи не пестив курячої голови. Врешті, дещо різкувато, батько озвучив своє рішення:

— Якщо ви накажете вбити цю курку, я більше не їстиму курей ніколи в житті!

— І я також! — гаряче поклялася дочка. Мати втомлено знизала плечима.

Не знаючи про дарунок, що його їй щойно вручила доля, курка перемістилася до будинку з родиною. Повернувшись зі школи, дівчинка відклала вбік папку, навіть не зупиняючись на шляху до кухні. Час від часу батько досі згадував: «І я змусив її бігати в такому стані!». Тепер курка в будинку була важливою пані. Усі, крім неї, розуміли це. Вона не припиняла своїх походеньок між кухнею й терасою, користуючись двома здібностями: ні на що не звертати уваги й лякатися.

Час від часу, проте дедалі рідше курка знову пригадувала, як летіла назустріч вітру через край даху, на межі життя і смерті. У такі хвилини вона вдихала у свої легені несвіже кухонне повітря, і, якби самиці могли співати, вона, може, і не заспівала б, але точно була б набагато більш задоволена. Проте навіть у такі моменти порожнеча в її голові нікуди не зникала. У хвилини втечі, відпочинку, народження курчати або порпання в зерні — це була голова курки, та сама, що з’явилася мільйон років тому.

Допоки одного прекрасного дня її таки не зарізали, не з’їли й життя її кануло в забуття.

До того часу, як Арманду прийде додому, треба поприбирати в будинку, самій вбратися в сукню коричневого кольору, щоби допомагати чоловікові, коли той вдягатиметься, і щоби потім вони спокійно вийшли; вона з ним під руку. Скільки часу минуло відтоді, як вони востаннє так робили?