Раптом дівчина рішуче глянула на них. Кинула швидкий погляд на чоловіків, зраджуючи обітницю, дану таємниці, не чекаючи, що таке може трапитись. Вони посміхалися? Ні, були серйозні. Вона не мала цього бачити. Адже якщо дивитися далі, на хвильку міг з’явитися ризик, що вона зробиться особистістю, такою ж, як і вони. Саме про це, здається, її попереджали: доки вона жила у звичайному світі, доки була безособистісною, вона лишалася дочкою богів, захищена власним призначенням. Проте, побачивши чиїсь очі, побачивши, зменшившись, вона ризикувала зробитись особистістю, а це було заборонено згідно з традицією. Вона завагалася, загубивши напрямок. Проте було запізно відступати. Але ж ще не запізно побігти. Та побігти означало пропустити всі кроки і втратити ритм, який утримував її, ритм, який був єдиним її талісманом, дарованим із тієї межі світу, де вона мала опинитися сама, — із межі світла, де зникали всі спогади, і на знак незбагненного нагадування їй лишався блідий талісман — ритм, який вона мала передати за призначенням, притримуючись його, щоб сприйняти конечність світу. І не саму лише конечність. Якщо вона побіжить, лад буде порушено. І їй ніколи не вибачать найгіршого: поспіху. І навіть коли ти тікаєш, є речі, про які все одно дізнаються.

Впевнена, переконана, ні на хвильку не змінюючи повільного кроку, з яким просувалася, дівчина ішла вперед. «Вони дивляться на мене, я знаю!». Проте вона, скерована інстинктом із попереднього життя, прагнула не злякати їх. Вона здогадувалася, що викликає страх. Усе відбулося б швидко, безболісно. Вони порівнялися б із нею лише на частку секунди, швидко, миттєво; їм потрібно рухатись у протилежний бік, тож мить зменшилася б до потрібного мінімального значення — до падіння першої із семи таємниць, від яких ти наповню­єшся мудрістю: номер сім. Зроби так, аби вони нічого не сказали, зроби так, аби вони встигли лише подумати. Це ще можна прийняти. Це було б неймовірно швидко і за секунду після зіткнення вона б зачудовано сказала, блукаючи вулицями, що це навіть не боляче. Але те, що відбулося далі за цим, не мало пояснення.

Те, що відбулося далі, було четвіркою важких рук; чотири руки, які не знали, чого хотіли, чотири неправильні руки без призначення, чотири руки, які торкнулися її так несподівано, що дівчина зробила найправильнішу річ із тих, які могла б зробити: завмерла. Вони, чиєю визначеною роллю було просто пройти крізь темряву її страху, і тоді б упала перша із семи таємниць; вони являли собою обрій через один тільки крок, вони не розуміли функції, яка була їм надана, вони атакували тих, хто здатен відчувати страх. Це сталося на спокійній вулиці й менше ніж за частку секунди. Вони торкнулися її лише на частку секунди так, немов ховали в собі всі сім таємниць. І вона вберегла їх усі, й утворилося більше личинок, і ще сім років затримки.

Вона не дивилась на них, її обличчя з виразом спокою було повернуте в нікуди.

Проте через поспішність, із якою вони поранили її, дівчина розуміла, що вони боялися сильніше від неї. Вони були такі налякані, що вже не просто ішли. Бігли. «Вони боялися, що я закричу і двері будинків одна за одною відчиняться», — міркувала вона. Вони не знали, що вона не закричить.

Дівчина стояла, прислухаючись до того, як відлунюють у спокійному божевіллі їх черевики в ритмі втечі. Тротуар був порожній, або черевики були порожні, або вона сама була порожня. Крізь порожнечу черевиків уважно прислухалася до страху. Звук чітко відлунював від кам’яних плит, ніби безупинний стукіт у двері, а вона сподівалася, що черевики таки порожні. Але так ясно відлунювали вони в наготі каменю, що, здавалося, чечітка не спинялася й не віддалялася: ноги ніби переможно танцювали. Стоячи, вона не могла нічим зарадити собі, лише прислухатися. Звук не танув, віддаленість передавалася їй у чимраз більш ясному стукоті підборів. Підбори більше не відлунювали від каменю, вони відлунювали від повітря, ніби щораз ніжніші кастаньєти. Потім зрозуміла, що не чула жодного звука вже протягом досить довгого часу.

І, повернувшись із подувом вітру, її огорнули тиша й порожнеча вулиці.

До цієї миті вона зберігала спокій і мовчала, стоячи посеред тротуару. Потім, ніби сама нерухомість складалася з кількох кроків, вона завмерла. Через деякий час зітхнула. І знову завмерла.

Потім дівчина похитала головою і ще сильніше завмерла. Тоді почала задкувати до стіни, згорбившись, повільно, немов мала зламану руку, доки повністю не притислася до каменю, і, вкарбувавшись у нього, завмерла. Вона так і стояла. «Не рухатись, це важливо», — звіддаля сяйнула думка. Не рухатись. Через деякий час, напевно, треба було б сказати так: не рухай своїми ногами, лише дуже повільно. Дуже повільно вона таки поворухнула ногою. Після чого зітхнула й завмерла, знову придивляючись. Було темно.

Потім настав світанок.

Вона повільно зібрала книжки, розкидані на тротуарі. Трохи поодаль лежав розгорнутий зошит. Коли нахилилась, аби взяти його, побачила великі, круглі літери, що до нинішнього ранку були характерною рисою її почерку.

Потім пішла. Не знаючи, чим заповнити час, втім, крок за кроком вона прийшла до школи на дві години пізніше. Оскільки дівчина ні про що не думала, вона не знала, скільки часу минуло. Був урок латини, завдяки якому вона із ввічливим здивуванням зауважила, що ішла вже третя година занять.

— Що з тобою? — запитала її сусідка.

— А що?

— Ти якась бліда. Тобі зле?

— Ні, — вона сказала це так голосно, що кілька однокласників обернулися. Дівчина підвелася й голосно сказала:

— Перепрошую!

Вона пішла до вбиральні. Де в абсолютній тиші плитки гостро й надламано вигукнула: «Я зовсім сама у світі! Мені ніколи ніхто не допоможе, мене ніколи ніхто не полюбить! Я самотня у світі!».

Вона сиділа там, пропускаючи ще й третій урок, на довгій лавці у вбиральні перед кількома рукомийниками. «Нічого страшного, я потім перепишу конспект, мені треба позичити зошит, аби вдома переписати — я самотня у світі!» — перебила вона себе, кілька разів грюкнувши кулаком по лаві. Раптом швидким маленьким дощем почало накрапати відлуння чотирьох черевиків. Сліпе відлуння, більше ніщо не відстукувало від блискучої плитки. Лише гострота кожного черевика, що жодного разу не переплелася з іншим черевиком. Немов горіхи, що падали на асфальт. Треба лише чекати, як чекають на те, аби припинився стукіт у двері. І стукіт таки припинився.

Коли дівчина пішла намочити волосся перед дзеркалом, то побачила, наскільки вона огидна.

У неї було так мало, а вони торкнулися.

Вона така негарна й коштовна.

Вона бліда, риси її обличчя загострилися. Руки, якими вона змочувала волосся, були все ще брудні. «Я маю краще дбати про себе», — подумала вона. Та не знала як. Правда полягала в тому, що з кожним разом вона все менше розуміла, як дбати про себе. Вираз носа нагадував писок, що втупився в огорожу.

Вона повернулася на лавку й завмерла зі своїм писком. «Людина — це ніщо». «Ні», — м’яко запротестувала вона, — «не кажи так», — ніжно й меланхолійно додала дівчина. «Людина — це щось», — прозвучав власний приязний голос.

Проте за вечерею життя набуло нагального й істеричного настрою:

— Мені потрібні нові черевики! Мої створюють забагато шуму, жінка не може ходити з дерев’яними підборами, вона привертає забагато уваги! Ніхто не дає мені нічого! Ніхто не дає мені нічого! — вона шаленіла й поводилася так грубо, що ні в кого не вистачило сміливості зауважити, що дівчина не заробила на них.

Їй лише сказали:

— Ти не жінка й усі підбори дерев’яні.

Отже, так, як людина може перестати бути худою, дівчина хтозна з якої причини перестала бути коштовною. Існує таємний закон, який захищає яйце, доки не народиться курча, жар-птиця.

І вона таки отримала нові черевики.

Мати й дочка нарешті вмостилися в таксі, що мало відвезти їх на cтанцію. Мати весь час перераховувала дві валізи, прагнучи переконатися, що вони обидві в машині. Темноока дочка, ледь помітна косоокість якої справляла враження, ніби та постійно глузує й насміхається з усього, дивилася на неї.