— Я нічого не забула? — втретє спитала мати.

— Ні, ні, ти нічого не забула, — весело й терпляче відповіла дочка.

Вона все ще перебувала під враженням від напівкомічної сцени за участю її матері та її чоловіка, коли ті прощалися. Протягом двох тижнів, коли стара була в гостях, ці двоє ледве витримували одне одного; доброго ранку й добрий день звучали щоразу з такою обережною делікатністю, що їй хотілося реготати. Але ось, коли настав час прощатися, перед тим, як сісти в таксі, мати раптом почала вдавати із себе зразкову тещу, а чоловік — чудового зятя. «Вибач, якщо щось не так сказала», — мовила старенька пані, і Катаріна, не без деякої радості, побачила, як Антоніу, спантеличений новою роллю й не знаючи, що робити із сумками в руках, почав щось мимрити. «Якщо засміюся, вони подумають, що я божевільна», — подумала Катаріна, трохи насупившись. «Хто одружує сина, втрачає сина, хто одружує дочку, отримує ще одного», — наголосила мати, й Антоніу закашлявся, виправдовуючись, що, мовляв, хворів на грип. Катаріна стояла й люто дивилася на чоловіка, чия впевненість кудись зникла, а його місце посів темний, маленький чоловічок, змушений корчити із себе сина цієї сивої жіночки... Тоді бажання розсміятися посилилось. На щастя, вона ніколи, власне, не мала сміятися, коли їй хотілося: її очі набували свідомого, стриманого виразу й погляд здавався ще більш кривеньким, сміх лунав крізь нього. Їй завжди було трохи боляче через те, що не могла сміятися. Проте вона нічого не могла з цим вдіяти: ще змалечку Катаріна сміялася самими очима, бо завжди була косоока.

— А я кажу, що хлопчик як тріска, — сказала мати, прагнучи не звертати уваги на підстрибування автівки. І хоча Антоніу не було поряд, вона говорила з тим самим виклично-звинувачувальним тоном, як і коли він знаходився поруч. Настільки виклично, що одного вечора Антоніу вибухнув: це не з моєї вини, Северино! Він звав тещу Севериною, оскільки ще до весілля планував, що вони будуть сучасними тещою й зятем. Незабаром після першого візиту матері своєї другої половинки у роті Антоніу почало застрягати слово Северина, а тепер, зрештою, факт того, що він називав її на ім’я, не заперечував того, що... — Катаріна дивилася на них і сміялася.

— Хлопчик завжди був худенький, мамо, — відповіла та. Таксі монотонно рухалося.

— Худенький і нервовий, — рішуче наголосила пані.

— Худенький і нервовий, — терпляче погодилася Катаріна.

Він був нервовим, розгубленим хлопчиком. Під час візиту бабусі зробився ще більш відлюдькуватим, погано спав, переживав через надмірні пестощі й вияви любові з боку старої. Антоніу, який ніколи надто не переймався чутливістю сина, почав злегка натякати тещі, що, мовляв, «треба убезпечувати дитину»... — Я нічого не забула, — знову почала своє мати, коли автомобіль різко зупинився і їх відкинуло одна від одної, аж валізи підстрибнули. — Ах, ах! — вигукнула вона, немов сталася справжня катастрофа, — ах! — вона голосила, здивовано хитаючи головою, враз постарівши і збіднівши. А Катаріна?

Дочка дивилася на матір, а мати поглядала на дочку, чи з Катаріною, бува, теж нічого не трапилося? Її очі здивовано кліпнули, вона жваво переставила валізки, сумку, якнайшвидше шукаючи засіб, аби виправити заподіяну шкоду. Насправді сталася одна річ, яку намарне було б приховувати: Катаріну кинуло на Северину і притисло до неї в давно забутому доторку двох тіл, ще з часів, коли в неї були мама й тато. Хоча вони насправді ніколи особливо не цілувалися й не обіймалися. Батько, так. Катаріна завжди була кращою подругою для нього. Коли мати наповнювала їх тарілки, змушуючи забагато їсти, ці двоє змовницьки обмінювалися поглядами, а мати того не помічала. Але після струсу в таксі й після того, як вони відсторонилися, їм не було більше про шо говорити — чому це вони ще не прибули на станцію?

— Я нічого не забула? — запитала її мати відчуженим голосом.

Катаріна не хотіла більше ні дивитися на неї, ні відповідати їй.

— Візьми свої рукавички! — сказала вона, підбираючи їх із підлоги.

— О, о, мої рукавички! — розгублено вигукнула стара.

Насправді вони потайки стежили одна за одною, коли валізи заносили в потяг, а потім обмінялися поцілунками: голова матері виринула у вікні.

Тоді Катаріна побачила, що мати постаріла, а її очі виблискували.

Потяг стояв, і вони обидві чекали, не маючи, що сказати одна одній. Мати вийняла дзеркальце із сумочки й почала уважно оглядати себе у новому капелюшку, який купила в крамничці капелюшків у власної дочки. Вона дивилася, надаючи собі виразу надмірної суворості, у якому, втім, не відчувалося нестачі в захопленні собою. Дочка весело поглядала на неї. Ніхто не може тебе любити, крім мене, подумала дівчина, сміючись очима; і тягар відповідальності заповнив її рот присмаком крові. Так, немов життя в ролях «мати й дочка» було сповнене відрази. Ні, не можна було сказати, що вона любила матір. Її мати боліла їй, ось у чому річ. Стара сховала дзеркальце в сумочку й поглянула на неї, всміхаючись. Ношене, проте ще досі кмітливе обличчя, здавалося, намагалося передати іншим якесь враження, частиною якого і був капелюшок. Раптом на станції пролунав дзвін, це була загальна ознака тривоги, багато людей забігали, подумавши, що потяг рушає: «Мамо!» — сказала жінка. — «Катаріно!» — сказала стара. Вони обидві були налякані, валіза на голові носильника на мить затулила їх, якийсь хлопець, пробігаючи, притримав Катаріну за плече, зачепивши комір сукні. Коли вони знову змогли побачити одна одну, Катаріна неминуче збиралася запитати її, чи нічого та не забула...

— ... нічого не забула? — запитала мати. Катаріні також здавалося, що вони про щось забули, й обидві приголомшено переглянулися — вони справді забули, та тепер уже запізно. Жінка тягнула дитину, дитина плакала, знову пролунав дзвін на станції... — Мамо, — сказала жінка. — Що ми забули сказати одна одній? А тепер уже запізно. Їй здавалося, що одного дня вони таки мали сказати: я твоя мати, Катаріно. А вона мала відповісти: а я — твоя дочка.

— Не затримуй повітря! — крикнула Катаріна.

— Послухай, дитино, я теж дитя, — сказала мати, не перестаючи дбати за свій зовнішній вигляд. Дещо тремтлива рука, вкрита ластовинням, делікатно поправляла капелюшок, і Катаріні раптом захотілося запитати, чи вона була щаслива з її батьком.

— Вітай тітоньку! — закричала вона.

— Так, так!

— Мамо, — сказала Катаріна, пролунав довгий свисток, і колеса вже почали рухатися в диму.

— Катаріно! — вигукнула стара й завмерла з відкритим ротом, здивовано кліпаючи очима, і дочка побачила, як під час першого ж поштовху вона вхопилася руками за капелюшок: він впав їй на носа, виставивши назовні лише новий зубний протез. Потяг рушив, а Катаріна махала. Обличчя матері на секунду зникло, а потім з’явилося, уже без капелюшка, волосся розсипалося білими локонами на її плечі, немов пір’я: як волосся служниці; обличчя схилилося, воно не усміхалося і вже не бачило дочки вдалечині.

Катаріна почала задкувати в диму, насупивши брови, з виразом обізленості, що вмостився в косооких очах. Без супроводу матері вона знову рушила твердим кроком: одній було легше. На неї задивлялися деякі чоловіки, вона була мила, дещо повненька. Ішла спокійно, по-модному вдягнена, коротке волосся пофарбовано в каштановий колір. Так, вона мала речі, через які хвороблива любов здавалася їй щасливою — усе довкруж було таким живим і ніжним, брудна вулиця, старі трамваї, помаранчева цедра — сила текла й перетікала в її серці разом із важкістю щастя. Цієї миті вона була надзвичайно гарна, така елегантна; вона влилася в те місце і в той час, у якому народилася, так, немов сама їх вибрала. В її косооких очах будь-хто вподобав би смак, із яким ця жінка дивилася на речі. Вона поглядала на людей вимогливо, прагнучи відшукати в тих фігурах досі зволожене сльозами матері задоволення. Вона сторонилася автівок, спромоглася дійти до автобуса, проминувши чергу, іронічно поглядаючи на людей у ній; ніщо б не зупинило цієї маленької жінки, яка підіймалася, рухаючи стегнами, на ще одну загадкову сходинку своїх днів.