Я розгублено схилився над м’ясом. Коли, збліднувши, нарешті спромігся поглянути на нього, то побачив, що старий також схилився, поклавши лікті на стіл і стиснувши голову руками. Він таки більше не витримував. Густі брови зведені досередини. Судячи з емоційної напруженості, можна припустити, що їжа застрягла в нього десь трохи нижче від горла, і коли він нарешті зміг далі вечеряти, то зробив жахливий жест, намагаючись усе проковтнути, а тоді притис серветку до чола. Та я більше не міг цього стерпіти, м’ясо на моїй тарілці виявилося сирим, я не міг більше цього стерпіти. Але він — він їв.

Офіціант приніс пляшку у відерці з льодом. Я записував усе, втім, не зловживаючи: уже інша пляшка, офіціант у своїй формі, світло огортало кремезну голову Плутона, який тепер зацікавлено рухався, жадібно й уважно. На якусь мить офіціант зауважив погляд, яким я дивився на старого, а я побачив лише чорні крила його фрака: кружляючи над столом, він налив червоне вино в келих і завмер в очікуванні на схвальний погляд — це, либонь, був один із тих старих, які, досі перебуваючи в центрі всесвіту і в повноті влади, лишають непогані чайові. Величний старий впевнено зробив ковток, відставив келих і заходився оцінювати гіркий присмак у роті. Він затиснув однією губою іншу і клацнув язиком із відразою, наче те, що колись сприймалося як файне, тепер викликало огиду. Я чекав, офіціант чекав, ми всі схилилися в очікуванні. Зрештою, на його обличчі з’явилася гримаса схвалення. Офіціант кивнув, сяючи з виразом смиренної вдячності, і, кланяючись, вийшов, а я з полегшенням видихнув.

Тепер він перемішував м’ясо із ковтком вина у великому роті, а його вставні зуби напружено пережовували цю суміш, доки я даремно чатував. Більше нічого не відбувалося. Ресторан, здавалося, виблискував із подвійною силою під передзвін келихів і столового начиння; гуркіт зростав і зливався в солодку хвилю у важкій короні зали, жінка у великому капелюшку сміялася, притуливши очі, худа й вродлива, офіціант повільно наливав вино в келих. І раптом він зробив жест.

Важкою волохатою рукою, на долоні якої утворився фатальний візерунок із переплетених ліній, він зробив жест, що мав означати задумливість. Він доклав усіх зусиль, на які був здатний у своїй міміці, але я так і не втямив, про що йшлося. І тут, ніби більше не в змозі цього стерпіти, — він кидає виделку на тарілку. Цього разу ти зробив добрячий ковток, старий.

Чоловік звучно дихає на знак завершення процесу. Потім підносить келих із вином і випиває його із заплющеними очима, наче відроджуючись. Мої очі палають, їх наповнює широка, настирлива ясність. У мені здіймається екстаз нудоти. Усе видається великим і небезпечним. Худа і ще вродливіша жінка важко здригається у світлі вогнів.

Він закінчив. Обличчя позбавлене будь-якого виразу. Чоловік заплющує очі, розтягує щелепи. Намагаюся насолодитися цим моментом, коли він не має влади над своїм обличчям. Але даремно. Величний образ, який я бачу, — незнайомий мені, сповнений магії, жорстокості й сліпоти. Те, що я, власне, хочу побачити, — непереборна сила старості, якої цієї миті немає. Він не хоче.

На десерт: розплавлений крем. Мене дивує його декадансний вибір. Він їсть повільно, бере ложку і спостерігає за тим, як витікає в’язка рідина. Заковтує все, а потому робить гримасу і, наївшись, збільшившись, відставляє тарілку. Тоді, уже не голодний, навпаки, він вгодований величний жеребець, кладе голову на руку. З’являється перший найяскравіший знак. Старий пожирач дітей думає про щось у власних глибинах. Із блідим обличчям спостерігаю, як підносить серветку до рота. Мені ввижаються ридання. Ми обидва тихо завмерли посеред зали. Можливо, він поїв занадто швидко. Незважаючи ні на що, ти таки не втамував голоду, га!, — із сумішшю іронії, гніву та виснаження подумки підбурюю його. Та він усе одно розсипається на очах. Божевільні риси кудись зникли, голова хитається з боку на бік, з боку на бік, більше триматися неможливо, рот роззявлений, очі заплющені, він розхитується — всередині ридає патріарх. Мене душить гнів. Роздивляюсь, як він вдягає окуляри й одразу старішає на багато років. Рахуючи решту, випинає зуби й підборіддя уперед, на мить пірнаючи в солодкі обійми старості.

Сам я спостерігав за ним так уважно, що не завважив, як він витягав гроші, щоб розплатитися, як узяв рахунок, не помітив, як повернувся офіціант із рештою.

Потому чоловік зняв окуляри, клацнув зубами і з надлишковою болючою гримасою протер очі. Він розчесав своєю квадратною рукою сиве волосся, наполегливо пригладжуючи його. Підвівся, тримаючись за стіл могутніми руками. І ось, позбувшись підтримки, він видається слабшим, хоча й величезним і здатним врізати будь-кому. Не лишаючи мені змоги зробити бодай щось, він одягає капелюха й розправляє краватку перед люстерком. Перетнувши блискучі глибини зали, зникає.

Але у мені все ще сидить чоловік.

Коли мене зраджували або коли наді мною знущались, коли хтось зникав назавжди, коли втрачав найкраще, що мав, коли дізнався, що мені судилося померти, — я не їв. Відсовую тарілку, зрікаюся м’яса і крові в ньому.

Рано-вранці завжди повторювалося те саме: прокинутися. Повільно, розкрито, просторо. Вона широко розплющила очі.

Їй п’ятнадцять і вона не була вродливою. Проте всередині худорлявості панував майже величний простір, у якому вона рухалась, ніби медитуючи. І в цих хмарах її нутра було дещо коштовне. Що не можна було розтягнути або обезчестити, або забруднити. Що було цілісним, немов діамант: Вона.

Вона прокидалася найпершою: щоби дістатися школи, їй треба було сісти на автобус і на трамвай, а це забирало годину. У неї була година. Для напруженої мрійливості, яка ніби злочин. Ранковий вітер мордував вікно й обличчя, аж доки її губи не кам’яніли й не вкривалися кригою. Втім, вона усміхалася. У самій усмішці ніби схована її мета. Усе так і було б, якби їй пощастило, аби «ніхто на неї не дивився».

Прокидаючись вранці, — і після тієї неосяжної миті, під час якої вона розкривалася, — на бігу вдягалась, брешучи собі, що на ванну немає часу; її спляча сім’я й не здогадувалась, як небагато ванн вона насправді приймала. В увімкнутому світлі їдальні ковтала каву, яку для неї розігрівала служниця, шкребучись у темряві кухні. Ледь торкалася шматка хліба, який не розм’якшувало навіть масло. Зі свіжістю в роті, що зараз панувала завдяки посту, вхопивши книжки під пахву, врешті відчиняла двері, проходила крізь ліниву млявість будинку й частувалася ранковою прохолодою. Більше вона не поспішала.

Їй треба було перетнути довгу безлюдну вулицю, потім виходила на проспект, у кінці якого, похитуючись, із туману мав виринути автобус з усе ще увімкненими фарами, які розтинали пітьму ночі. У подихові червневого вітру мала піднести руку в загадковому, наказовому, ідеальному жесті — й автобус, який тремтів уже здалеку, починав перетворюватись, підкорюючись зверхності рухів її тіла, — це являло собою вищу силу, — ще здалеку автобус починав перетворюватись на щось незначуще й повільне, повільне й налаштоване рухатись уперед, щоразу все більш чітке — аж до того моменту, як він вдаряв у її обличчя сумішшю диму й тепла, тепла й диму. Тож вона сідала в нього, посланець миру серед робочих, які наповнювали автобус і «могли б їй сказати дещо». Ті чоловіки вже не були юнаками. Але вона боялась і юнаків, і хлопчиків. Боялася того, що вони «скажуть їй дещо», що забагато витріщатимуться на неї. У важкості замкненого рота було благання: поважайте. Навіть більше. Так, ніби вона сама обрала ідола й тепер мала поклонятися йому, і доки її серце тряслося від жаху, вона таки поклонялася, вона — хранителька ритму. Якщо вони підводили свій погляд, у ній пробуджувалися відчуття незламності й болю. Її рятувало те, що ніхто на неї таки не дивився. Але з наближенням шістнадцяти років щось у ній, серед диму й тепла, щось у ній було карколомним, і це непокоїло деяких чоловіків. Ніби хтось торкався їх плеча. Може, тінь. Велика тінь дівчини без чоловіка, тінь, яка простягалася підлогою, кристалізований непевний елемент, який робився частиною монотонної геометрії поважних громадських церемоній. Ніби хтось торкався їх плеча. Вони дивилися, але не бачили її. Вона була, радше, тінню, ніж її джерелом.