Робочі в автобусі сиділи тихо, тримаючи пакунки з їжею в руках, обличчя їх усе ще зморені після сну. Вона не вірила, що ті чоловіки були втомлені, й через це відчувала сором. Проте коли дівчина дивилася на них, у ній прокидалося відчуття непевності. Річ у тому, що вони «знали». Як знала вона, тому й виникало те відчуття. Усі знали про все. Її батько також знав. Старий жебрак знав. Розподілене багатство й тиша.
Потім ходою солдата автобус проминав (неушкоджено) площу Ларгу да Лапа, на якій панувало денне світло. Цю битву майже виграно. У трамваї вона обирала, якщо вдасться, порожню лаву або, якщо пощастить, сідала поруч із надійною на вигляд жінкою з купою одягу в руках — і це вважалося першим перемир’ям. У школі все ще мала перетнути довгий коридор, де стояли, теревенячи між собою, решта учнів і де підбори її черевиків створювали стільки галасу, що напружені ноги не могли його витримати, і якби навіть вона безуспішно спробувала змусити своє серце перестати битися, черевики рухалися б у власному темпі. Серед хлопців, які могли відчувати те, що було сховане під її маскою, що вона була однією з тих, яка вірує, западала тиша. Вона пробігала повз них так швидко, що ті не встигали ані подумати, ані сказати щось услід. Відлуння її черевиків наповнювало порожнечу жахливим шумом. Вона розкривала власну таємницю з вини своїх дерев’яних підборів. Якби коридор був трошечки довшим, про віру було б забуто, і вона помчала б, затуливши вуха руками. Її черевики старі. Це було геть не те взуття, у яке її урочисто взули після народження. Дівчина перетинала нескінченний коридор, немов тишу траншеї, а на обличчі віддзеркалювалась така лють — а також гордість, — що ніхто не смів їй і слова мовити. У її виразі було щось таке, що стримувало будь-які думки.
Аж ось, нарешті, аудиторія, де проводився урок... де все раптом робилося неважливим і швидшим, і світлішим, де на її обличчі було незначне ластовиння, волосся падало їй на очі і де до неї ставилися, як до хлопчика... де вона була розумна. Підступне заняття. Здається, вона готувалася вдома. Її допитливість казала про неї більше, ніж її відповіді. Вона здогадувалась, відчуваючи в роті цитрусовий присмак героїчного болю, здогадувалася про захоплення й відразу, які її вдумлива голова викликала в однокласників, які не знали, що про це й казати. Велика мрійниця з кожним разом була дедалі розумнішою. Вона навчилася думати. Це була потрібна жертва, позаяк «усім бракувало сміливості».
Іноді, коли вчителька про щось розповідала, вона сиділа, напружившись, мріючи, малюючи симетричні риски в зошиті. Якщо риска, яка мала бути водночас виразна й витончена, виходила за межі уявного кола, у якому мала поміститися, усе розвалювалося: вона бездумно зосереджувалася, керуючись жадібними пориваннями до ідеалу. Іноді замість рисок малювала зорі, зорі, зорі, зорі, так багато й такі високі, що через цю провісницьку роботу її долало виснаження і вона прагнула відігнати сон.
Повернення додому було позначене голодом, через що нетерплячість і ненависть роз’їдали її зсередини. Дорогою додому місто здавалось іншим: на Ларгу да Лапа сотні змучених від голоду людей наче забули, а якщо й пам’ятали, то лише вишкіряли зуби. Сонце поглиналося там, де було видно чорне вугілля. Її тінь була чорним стовпом. Саме в цей час треба бути найобережнішою, вона була захищена потворністю, яку підкреслював голод; її риси робились темніші завдяки адреналіну, що темніший за м’ясо диких тварин.
У порожньому будинку усі члени родини одне за одним кричали на служницю, яка на це навіть не відповідала. Вона їла як кентавр. Обличчя якомога ближче до тарілки, волосся майже у їжі.
— Худенька, а як їсть, — мудро зауважила служниця.
— До біса, — похмуро відрізала вона.
У порожньому домі наодинці зі служницею дівчина вже не ходила як солдат, їй уже не треба бути обережною. Але їй таки не вистачало боротьби, якої так багато на дорогах. Її огортала меланхолійність свободи, хоча до обрію було все ще так далеко. Вона поверталася в його бік. Та враз її проймала ностальгія за теперішнім. Навчитися терплячості, обіцяти чекати. Цієї обіцянки вже не можна було не дотримати. Вечір безкінечний, і коли всі нарешті збиралися до вечері й вона з полегшенням могла знову бути дочкою, робилося спекотно, книжка розгорталася й відкладалася, інтуїція, спека: вона сиділа, обхопивши голову руками, сповнена відчаю. Коли їй було десять, пригадала, як хлопчик, який подобався, кинув їй дохлого пацюка. Гидота! Вона аж побіліла від крику й образи. Це був досвід. Вона ніколи нікому про це не розповідала. Сиділа, обхопивши голову руками. Повторювала п’ятнадцять разів: я сильна, я сильна, я сильна — а потім зрозуміла, що звернула увагу лише на рахунки. Збільшуючи кількість, повторила ще раз: я сильна, шістнадцять. І тепер вона більше не залежала ні від чиєї милості. Зневірена, але сильна, вільна й тепер незалежна. Віру втрачено. Тоді вона ішла поговорити зі служницею, яка колись була черницею. Вони розповідали про таємниці одна одній. Обидві босі, на кухні, у диму з печі. Віру було втрачено, проте на межі помилування дівчина шукала в служниці лише те, що втратила, а не те, що мала здобути. Врешті вона відволікалася й намагалась уникнути розмови. «Вона вважає, що у своєму віці я маю знати більше, ніж знаю, і що вона може мене чогось навчити», — думала дівчина, обхопивши голову руками, захищаючи невігластво, як власне тіло. Їй не вистачало певних частин, проте вона не хотіла отримати їх від того, хто про них уже забув. Довге очікування. Роздуми посеред безмежжя.
Усе так і є. Довго, втомлено, дратівливо. Проте наступного ранку, повільно, як страус, вона прокидалася. Прокидалася з тією самою недоторканною таємницею: розплющивши очі, перетворювалась на принцесу, охоронницю недоторканної таємниці.
Здається, на заводі вже пролунав свисток: вона на бігу вдяглася, зробила ковток кави. Відчинила двері будинку.
І раптом їй уже не було куди поспішати. Величезне жертвопринесення вулиць. Таємнича, уважна жінка з апачі. Частина грубого ритуального ритму.
Цей ранок був холодніший і похмуріший за інші, вона тремтіла у светрі. Білий туман поглинув інший кінець вулиці. Усе було бавовняним, не чути навіть шуму якогось автобуса, що проїжджав проспектом. Вона рушила пішки в непередбачуваність вулиці. Будинки дрімали за зачиненими дверима. Сади протистояли холоду. У темному повітрі (а не в небі) посеред вулиці з’явилася зірка. Величезна крижана зірка, що не оберталась, а, радше, невпевнено зависла в повітрі, волога й безформна. Дивуючись власній нерішучості, вона сповільнено кружляла. Дівчина побачила зірку. Вона крокувала розбомбленими вулицями.
Ні, вона не була сама. У дальньому кінці вулиці звуженими недовірливими очима вона побачила в тумані двох чоловіків. Двох хлопців. Вона роззирнулася навколо, ніби могла помилитися містом чи вулицею. Та раптом втратився лік часу: вона вийшла з дому, не давши зникнути зорі й двом чоловікам. Її серце забилося сильніше.
Перша думка перед обличчям помилки — позадкувати й увійти до будинку, доки ці двоє не пройдуть: «Вони дивитимуться на мене, я знаю, нема більше нікого, на кого вони могли б дивитися, тож забагато дивитимуться на мене!». Але як можна повернутися й бігти, якщо ти народилася, аби долати труднощі. Вся її повільна підготовка мала незвідану мету, правил якої вона мала святобливо дотримуватися. Чи ж можна дозволити собі відступити, якщо решту життя доведеться згадувати про ганебне чекання за дверима?
До того ж, може, й не було небезпеки. Хлопці не насмілилися б чогось сказати, вона упевнено пройшла б іспанським ритмом, із закритим ротом.
Героїчно крокуючи, вона наважилася просунутися вперед. Чим більше наближалася (а вони також наближалися — отже, усі наближалися), тим коротшою була вулиця. Черевики двох хлопців змішувалися із шумом її черевиків, — важко це слухати. Це неможливо слухати. Взуття було порожнім, чи тротуар був порожнім. Кам’яна підлога попереджала. Усе було порожнім, і вона слухала, не в силах зупинитися, як тиша блокади перегукувалася з вулицями району, і дивилася, не в силах відвести погляд, як попереду лишалися найзамкненіші двері. Навіть зірка зникла. У новій блідості темряви вулицею ішли троє. Дівчина крокувала, прислухаючись до чоловіків, оскільки не могла на них дивитися, але їй треба було знати, що вони роблять. Прислухалася до них і дивувалася власній відважності. Проте це була не відважність. Це був дар. І великий поклик. Вона ішла далі, страждаючи від власної покірливості. Якби спромоглася подумати про щось інше, то не чула б черевиків. Або того, що вони могли б сказати. Ні тиші, з якою вони б пройшли повз.
