А свято, проте, знову спинилося.

Люди сиділи на своїх місцях із доброзичливими виразами. Деякі заглибилися в себе, очікуючи, що їм спаде на думку красне слівце. Інші дивилися спорожнілим поглядом, очікувально, з приязними посмішками, набивши повні тельбухи харчів, що не насичували тебе, а лише втамовували голод. Піддавшись контролю батьків, діти щось бадьоро вигукували. Деякі з них уже вимазалися чим тільки могли; інші, менші, були мокрі; вечір.

А Корделія... Корделія відсторонено поглядала на все це з ледь помітною посмішкою, самотньо оберігаючи свою таємницю. Що з нею? — запитав хтось із недбалою цікавістю, звіддаля киваючи на жінку, але йому ніхто не дав відповіді. Запалили решту світла, щоб применшити спокій ночі, діти почали штовхатись. Проте світло робилося блідішим за бліду напругу вечора. А сутінки Копакабани, не згасаючи, все збільшувалися й, обважнілі, наповнювали кімнату крізь вікна.

— Мені час іти, — сказала напружено одна з невісток, підіймаючись і струшуючи крихти зі спідниці. Деякі гості попідводилися, посміхаючись.

Іменинниця отримала від кожного поцілунок, такий обережний, немов незвична шкіра її обличчя приховувала пастку. І, байдуже кліпаючи, вона приймала всі ці навмисне поспіхом кинуті привітання, останні спроби поставити завершальний акорд на тому, що насправді вже відійшло в минуле: майже ніч. Світло в кімнаті почало здаватися жовтішим і блискучішим, обличчя присутніх немов зістарилися. Діти почали істерично капризувати.

— Напевне, вона думає, що торт заміняє обід, — поцікавилася стара сама в себе.

Проте ніхто не здогадувався, про що вона думає. А для тих, хто сидів біля самих дверей і раз чи два за вечір кинув погляд на неї, іменинниця так і лишилася тим, чим здавалася: стара жінка, яка мовчки сиділа на брудному чільному місці, немов затиснувши скіпетр у руці, зробивши тишу своїми останніми словами. Її кулак завмер на столі, і настав час, коли вона мала зрозуміти, що ніколи більше їй не доведеться бути тією, ким вона думала бути. Її зовнішній вигляд нарешті заволодів усім єством. Корделія зачудовано дивилася на бабусю. Важкий німий кулак на столі для нещасної невістки свідчив про те, що вона востаннє безправно любила. Вона повинна була знати. Вона повинна була знати... що життя коротке. Життя коротке.

Однак, ці слова так ніколи більше й не пролунали. Правда була такою лише на перший погляд. Корделія остовпіло дивилася на неї. І слова так і не пролунали, — аж тут Родрігу, онук іменинниці, підніс руку до своєї винуватої, розгубленої, збентеженої матері, яка ще раз озирнулася, благаючи в старості подати знак того, що жінка все ж мусить у несамовитому пориві хапатися за останню можливість і жити. Корделія захотіла озирнутися ще раз.

Проте тепер іменинниця видавалась старою жінкою, яка сиділа на чільному місці. Корделія відвела погляд. І, піддавшись терплячій і наполегливій руці Родрігу, розгублено пішла за ним.

— Не кожному випадає така честь і гордість, зібратися біля своєї матері, — прокашлявся Хосе, згадавши, що зазвичай промови виголошував Жонга. — Біля матері... — тихо засміялася племінниця, і найдальша з кузин засміялася слідом, хоча їй і не було смішно.

— Нам випала! — пригнічено сказав Мануель, не дивлячись на дружину. — Нам випала ця неймовірна честь, — закінчив він, потираючи спітнілі долоні.

Проте це було зовсім не так, лише зніяковілі прощання, де ніхто не знав напевне, що сказати; Хосе розраховував лише на себе і вичікував, знаючи, яким буде його чергове речення... яке так і лишилось несказаним... яке так і лишилось несказаним... яке так і лишилось несказаним. Інші чекали. Як не вистачало в такі моменти Жонги — Хосе витер чоло хустиною — як не вистачало в такі моменти Жонги! Крім того, він був єдиним, кого стара завжди шанувала, і це додавало Жонзі впевненості. І після його смерті стара ніколи більше не говорила про нього, збудувавши стіну між його смертю та іншими. Можливо, вона забула про нього. Але не забула того погляду, сильного, впевненого, яким він завжди дивився на інших дітей, змушуючи їх відводити погляди. Любов матері важко було витримати: Хосе витер чоло, героїчно посміхаючись.

І зненацька пролунало:

— До наступного року! — з несподіваною люттю в голосі сказав Хосе, знайшовши, безумовно, найправильніші слова: рятувальна непрямота! — Отже, до наступного року? — повторив він, побоюючись, що його не зрозуміють.

Хосе подивився на стару, пишаючись її вдачею: вона завжди умудрялася прожити ще рік!

— Наступного року ми зберемося перед запаленим тортом! — уточнив син Мануель, підтримуючи настроєвість. — До наступного року, мамо! Перед запаленим тортом! — додав він на вухо Хосе з улесливим поглядом.

Стара раптом зайшлася голосним сміхом, оцінивши натяк. Вона роззявила рот і промовила:

— Ага.

Захоплений тим, що так несподівано все налагодилось, Хосе зворушено і вдячно закричав зі сльозами на очах:

— Побачимося наступного року, мамо!

— Я не глуха! — грубо сказала іменинниця не без ніжності в голосі.

Діти переглядалися, щасливо й засоромлено посміхаючись. Усе налагодилось.

Малі весело виходили, зіпсувавши на святі апетит перед вечерею. Невістка Оларії вимістила роздратування на синові, який видавався занадто радісним і вже був без краватки. Сходами було складно спускатися в темряві; що й казати про те, аби жити в маленькому будинку, який одного дня буде безповоротно знесено з лиця землі. Та вони знали, що Зільда, як і раніше, сумлінно працюватиме, намагаючись зібрати в одному приміщенні стару з невістками, не думаючи про перспективу виселення.

Гості проминули останню сходинку і з полегшенням опинилися в прохолодній тиші вуличного повітря. Так, була ніч. Перші приморозки.

Бувайте, до наступної зустрічі. Приходьте, поспіхом казали вони. Деяким вдавалося зазирнути у вічі інших із приязню, без остраху. Ще хтось застібав пальта на дітях, поглядаючи на небо й намагаючись вгадати, котра зараз година. У голові кожного туманно промайнула думка про те, що зараз хтось міг би, не думаючи про страх і спроби порозумітися, вчинити красиво і сказати на прощання ще щось — що саме? Вони не знали напевне, а тому просто дивилися одне на одного, посміхаючись без слів. Це була мить, що прагнула закарбуватися в житті. Та вона була мертва. Гості почали віддалятися, наполовину задкуючи, не знаючи, як відділитися від решти родичів так, аби не здатися грубими.

— До наступного року! — повторив Хосе з радісною непрямотою, махаючи жваво рукою. Його рідке біле волосся розвивалося за ним. Він огрядний, думали вони, йому треба було дбати про серце. До наступного року! — кричав Хосе, красномовно, велично, здавалося, падаючи із висоти свого зросту. Проте ті, хто вже встигнув відійти, не знали, чи варто голосно сміятися разом із ним, чи достатньо ввічливої усмішки — навіть у темряві. Крім того, дехто думав про те, що якщо пощастить, цей натяк може таки виявитися більше ніж жартом, і їм таки доведеться зустрітися наступного року перед тортом. Що стосується інших, то навіть у вуличній темряві думали про те, чи протримається стара ще рік поряд із нервовою й нетерплячою Зільдою, проте вони справді не могли нічим зарадити: «Принаймні, дев’яносто років», — меланхолійно розмірковувала невістка Іпанеми. «От якби відзначити таку прекрасну дату», — мрійливо думала вона. Тим часом нагорі, над сходами і випадковостями, на чільному місці сиділа іменинниця, пряма, впевнена, більша за себе. Напевне, сьогодні вона не дочекається вечері, міркувала вона. Смерть була її таємницею.

У глибинах Екваторіальної Африки французький дослідник Марсель Претр, мисливець, людина світу, зіштовхнувся з плем’ям пігмеїв, які були на диво маленькими. Найдивнішим, однак, було довідатися, що ще менші люди жили в глибинах лісів, на далекій відстані звідси. Отож він рушив далі.

У Центральному Конго він віднайшов найдрібніших пігмеїв у світі. І — як коробка всередині коробки, що всередині коробки — серед найменших пігмеїв у світі був найменший пігмей у світі, і це, зрештою, втілювало те, що Природа здатна перевершити себе.