Ана мала чудових дітей, щирих і розумних. Вони виростали, приймали ванну, бешкетуючи, вимагали все більше уваги. Кухня була простора, дещо брудна через те, що там забилася пічка. У помешканні, за яке поступово сплачували, було неймовірно тепло. Але вітер, що роздмухував фіранки, які вона самотужки обрізала, нагадував про те, що, якщо забажаєш, можна зупинитися й витерти чоло, вдивляючись у спокійний обрій. Так роблять фермери. Вона сама посіяла насіння, яке тримала в руці, не якесь там, а те саме насіння. І дерева зростали. Зростала і її швидка розмова з поглиначем світла, вода наповнювала резервуар, наповнювався стіл із наїдками, приходив чоловік із газетами, усміхнений і голодний, лунав дратівливий спів служниць у будівлі. Ана спокійно притуляла до всього свою маленьку й сильну руку, через яку нуртував потічок її життя.
Певна година дня була небезпечнішою за інші. О певній годині дня посаджені дерева насміхалися над нею. Коли більше ніщо не потребувало її участі, вона починала непокоїтись, тим не менше, відчуваючи себе міцнішою, ніж будь-коли. Тіло розбухало, а вона розрізала сорочки для дітей, клацаючи великими ножицями так, що було чутно на всю ферму. Весь її незреалізований творчий первень протягом довгого часу втілювався в тому, аби робити дні красивими й довершеними. З часом її смак до декорування набув довершених форм, а внутрішній безлад впорядкувався. Вона, здавалося, відкрила істину, що будь-що було підвладне вдосконаленню, будь-чому можна було надати гармонійного зовнішнього вигляду; рука людини мала владу творити життя.
Насправді ж Ана завжди мала потребу триматися за міцне коріння речей. Це було її безладним прихистком. Кривими шляхами вона пізнавала жіночу долю, приймаючи її, на диво, безболісно, як та, котра сама ж цю долю для себе й вигадала. Чоловік, із яким одружилася, був справжнім чоловіком; діти, яких вона народила, були справжніми дітьми. Її юність видавалась дивною, немов хвороблива риса життя. Їй знадобилося небагато часу, щоб зрозуміти, що жити можна й не знаючи щастя: відкинувши цю потребу, вона познайомилась із купою людей, невидимих, які жили, як ті, котрі працюють: безупинно, із насолодою й завзяттям. Те, що відбувалося з Аною до її дому, назавжди лишилося поза межами її ж досяжності: хаотичне возвеличення, яке так часто плутали з небувалим щастям. Врешті, вона створила натомість дещо зрозуміле: доросле життя. Таким вона захотіла й вибрала його.
Її обережність зводилася до обачливої поведінки небезпечної пори дня, коли будинок робився порожнім, не потребуючи її уваги; сонце підіймалося високо над обрієм, і члени родини розбігалися врізнобіч у справах. Коли вона дивилася на чисті меблі, її серце стискалося від жаху. Але в її житті не було місця для плекання цього відчуття — вона придушувала його, користуючись тими самими вміннями, які застосовувала в щоденній боротьбі з будинком. Потім Ана виходила за покупками або відносила щось полагодити, дбаючи про свій дім і про членів родини під час їх відсутності. Поверталася пізно пополудні, коли діти, котрі приходили зі школи, потребували її уваги. Так наставала ніч у своєму розміреному коливанні. Зранку вона прокидалась, окрилена наміром виконувати мирські обов’язки. І бачила, що меблі, які стояли немов у німому каятті, знову брудні й запилюжені. Що ж до неї самої, вона була незначущою часткою чорного, м’якого коріння світу. І вона заходилася жваво відгодовувати життя. Так було добре. Таким вона захотіла і вибрала його.
Трамвай покачувався на рейках, виїжджаючи на широкі вулиці. Потім вологіший вітер повідомив не так про настання вечора, як про завершення перемінливого часу. Ана глибоко вдихнула, і всеосяжна смиренність надала її обличчю жіночих рис.
Трамвай рухався повільно й раптом геть зупинився. Навіть Умайта[3] потребував часу на відпочинок. Саме тоді вона й побачила чоловіка, який стояв на зупинці.
Різниця між ним та іншими полягала в тому, що він справді непорушно стояв на місці. Стояв рівно, руки вздовж тіла. Він був сліпим.
Що лишалося Ані, крім як недовірливо завмерти? З ним відбувалося щось непевне. Потім вона зауважила, що сліпий жував гумку... Сліпий чоловік жував гумку.
За хвильку Ана навіть встигла подумати, що, можливо, брати прийдуть на вечерю — серце билося сильно й розмірено. Нахилившись, вона уважно подивилася на сліпого, як дивляться на тих, хто нас не бачить. Він жував гумку в темряві. З розплющеними очима й без ознак болю від завданих мук. Через жувальні рухи весь час здавалося, що чоловік то посміхається, то раптово перестає це робити, посміхається й перестає — Ана дивилася на нього, ніби він чимось її образив. І якби хтось поглянув на неї, йому здалося б, що цю жінку переповнює гнів. Проте вона й надалі дивилася, нахиляючись усе більше. Раптом трамвай зрушив із місця і її відкинуло назад, важка в’язана торбина впала з її колін на підлогу — Ана скрикнула, водій дав наказ зупинити транспорт, не зрозумівши, що сталося; трамвай зупинився. Пасажири були налякані.
Ана сиділа з блідим обличчям, не в змозі поворухнутися, щоб зібрати покупки. Тінь виразу, що давно не з’являвся на її обличчі, ледь проступила на ньому, непевно, невловимо. Хлопчик, який розносив газети, сміявся, подаючи їй пакунок. Але яйця в газетній упаковці розбилися. Жовта в’язка рідина стікала поміж щілинами сітки. Сліпий перестав жувати й підняв руки в непевному жесті, марно намагаючись зрозуміти, що відбувається довкруж. Пакет із яйцями було викинуто, і трамвай знову зробив спробу рушити з місця під сигнал водія й посмішки пасажирів.
Минуло кілька хвилин і ніхто вже на неї не дивився. Трамвай шкутильгав рейками, а сліпий, який жував гумку, назавжди зник десь позаду. Проте шкоду було заподіяно.
В’язана торба жорстко впиналася в її пальці замість того, щоб ніжно торкатися їх, як було тоді, коли вона її зв’язала. Від сітки більше не було жодної користі, й перебування в трамваї тепер звелося для неї до обірваної нитки: вона не знала, що робити з покупками, що були в неї на колінах. І, немов від дивної музики, світ навколо почав обертатися. Шкоду було заподіяно. Чому? Чи вона забула, що живуть і сліпі люди? Її душив розпач, Ана важко дихала. Навіть із речами, які існували до цієї події, тепер треба було поводитися обережно, вони видавалися більш ворожими, крихкими... Світ таки нестерпний. Роки розпадалися, жовтки витікали з яєць. Її підганяв плин днів, вона вбачала у виразах людей ворожнечу, хитка рівновага якої ледь трималася в темряві — і раптом, через видиму нестачу почуттів вони зробилися такими порожніми, що незрозуміло було, куди їх подіти. Усвідомлення браку істини нахлинуло на неї так стрімко, що Ана вчепилася в сидіння попереду, ніби могла випасти з трамвая, ніби стан речей можна було повернути з тою самою незворушністю, якої йому тепер бракувало.
Нарешті, розпочалось те, що вона називала кризою. Її ознакою було напружене задоволення, з яким вона тепер дивилася на речі, вражена страхом. Спека дещо спала, усе затверднуло, звуки гучніші. На вулиці Волунтаріуш да Патріа, здавалося, зараз вибухне революція, решітка каналізації була сухою, у повітрі повно пилюки. Сліпий, який жував гумку, занурив світ у задушливу темряву. Ні в кого з людей не було і крихти жалю до сліпого, і люди жахали її цією підвладною їм силою. Поруч із нею була пані в синьому. Вона швидко відвела погляд. На тротуарі якась жінка штовхнула дитину! Двоє закоханих усміхалися, сплітаючи пальці... А сліпий? Ана розтанула у вкрай болісному приливі доброти.
Їй вдалося так добре упорядкувати життя, вона докладала стільки зусиль, щоби раптом не зруйнувати його. Вона зберігала тихе розуміння в ставленні до всього, що її оточувало, розрізняла людей, одяг, у газеті можна було обрати фільм на вечір — усе розплановано так, щоб за кожним днем наставав інший. А сліпий, який жував гумку, пошматував усе це. І крізь жаль перед Аною постало життя у всій його солодкій нудоті, що підступала аж до горла.
