Ліфт гудів у пляжній спеці. Відчинила двері до помешкання, знімаючи капелюшка іншою рукою; здавалося, зараз вона готова скористатися широтами всього світу, усі дороги відкриті завдяки матері, яка горіла в неї в грудях. Антоніу на мить відірвався від книжки. Вечір суботи завжди належав «йому», і невдовзі після від’їзду Северини він знову із задоволенням читав, влаштувавшись біля письмового столу.

— «Вона» поїхала?

— Так, поїхала, — відповіла Катаріна, прочиняючи двері до синової кімнати. Ах, так он-де хлопчик, подумала вона із раптовим полегшенням. Її син. Худенький і нервовий.

Звівшись на ноги, він впевнено пішов; проте у віці майже чотирьох років говорив так, ніби не мав уявлення про дієслова: холодно констатував речі, не пов’язуючи їх між собою. Він був там, загорнутий у вологий рушник, зрозумілий і далекий. Жінка відчула приємне тепло й захотіла назавжди затримати хлопчика в цій миті; вона осудливо вихопила рушника з його рук: цей хлопчик! Проте дитина байдуже дивилася в повітря, спілкуючись із собою. Він завжди був відсторонений. Досі нікому не вдавалося по-справжньому привернути його уваги. Мати струснула рушником у повітрі й затримала погляд на кімнаті: «Мамо», — сказав хлопчик. Катаріна швидко повернулася. Це було вперше, коли він сказав «мамо» таким голосом і ні про що не просячи. Це було більш ніж констатація: мамо! Мати що сили витрушувала рушник і запитувала в себе, з ким би вона могла поділитися тим, що сталося, проте не знайшла нікого, хто зрозумів би те, чого вона не змогла б пояснити. Енергійно розпрямила рушник, перш ніж повісити його сушитися. Таки можна було б розповісти, якщо змінити форму. Вона б розповіла, що син сказав: «Мамо, а хто такий Бог?». Ні... або так: «Мамо, хлопчику потрібний Бог?». Можливо, це лише на символічному рівні відповідало істині, це могли б зрозуміти лише в символічному значенні. Сміючись зі своєї вимушеної брехні, і передусім зі своєї пришелепуватості, тікаючи від Северини, жінка несподівано розсміялася, передусім, для сина, й не лише в її очах був сміх: усе потрощене тіло сміялося, її розбита оболонка і суворість виринула нізвідки, ніби хрипота. Огидна собі вона, врешті, сказала синові, розглядаючи його:

— Ходімо, так гарно пройтися! — і, розчервонівшись, схопила його за руку.

Вона пройшла крізь кімнату, не зупиняючись, кинула чоловікові: ми гуляти! — і зачинила двері.

Антоніу ледь встиг відірвати погляд від книжки — і здивовано зауважив, що кімната вже спорожніла. Катаріно! — покликав він, але до нього долетів звук ліфта, що спускався донизу. Куди вони пішли? — схвильовано запитав він, кашляючи й сякаючись. Адже субота належала йому, і він хотів, аби його дружина й син були вдома, доки він насолоджувався своєю суботою. Катаріно! — покликав він знуджено, знаючи, що вона більше не могла його почути. Він підвівся, підійшов до вікна й через хвильку побачив дружину й сина на тротуарі.

Ці двоє зупинилися, дружина думала, яким шляхом піти. І раптом вони побігли.

Чому вона так напружено бігла, стискаючи руку дитини? Крізь вікно Антоніу побачив, як його дружина із силою вчепилася в малого й іде, поспішаючи й дивлячись уперед; і рот у неї міцно стулений, здогадався чоловік, хоча й не бачачи її обличчя. Дитина казна-чого, лише потай здогадуючись про щось таємниче, також дивилася вперед, здивовано й наївно. Згори дві фігури позбулися своєї звичної перспективи, вони здавалися трохи приплюснутими до землі й темнішими у світлі моря. Волосся малого розвівалося...

Чоловік знову повторив про себе запитання, яке незважаючи на повсякденність і невинність непокоїло його. Він стурбовано дивився, як його дружина вела дитину, й боявся, що в цей момент, коли вони обоє задалеко одне від одного, вона забере його сина... але що? «Катаріно», — подумав він, «Катаріно, це дитя ще зовсім невинне!». Коли ж саме надходила та мить, коли мати, притискаючи до себе дитину, заковувала її в цю в’язницю любові, яка навіки лишала свій слід на майбутньому чоловікові. Пізніше його син, уже самотній, стоятиме перед цим самим вікном, стукаючи пальцями на склі, ув’язнений. Дяка небіжчикові за відповідь... Хтозна, якої миті мати перетворювала сина на спадок... І з яким похмурим задоволенням... Зараз мати й син були спільниками в таємниці, що належала лише їм. «Катаріно», — подумав він, гніваючись, — «дитя ще зовсім невинне!». Проте, вони зникли на пляжі. Спільна таємниця.

«Ну а я? а я?..» — налякано запитав Антоніу. Ці двоє пішли самотужки. А він лишився. «Зі своєю суботою». І своїм грипом. В охайній квартирі, де «усе було добре». Хтозна, чи ж не втекла його дружина із сином із добре освітленої кімнати, гарно облаштованих меблів, фіранок і столів? Ось що він дав їй. Помешкання інженера. І він знав, що якщо жінка скористалася з ситуації з молодим і перспективним чоловіком, він також може зневажати її за те, що вона зі своїми мрійливими очима втекла з його худим і нервовим сином. Чоловік нервував. Він не міг досягати дедалі більшого успіху для неї. І тому знав, що вона допомогла б йому досягти його і зненавиділа б його за те, що їм це вдалося. Такою була ця спокійна тридцятидвохрічна жінка, яка ніколи не висловлювалася відповідно до етикету, а лише так, немов житиме вічно. Стосунки між ними були такими спокійними. Іноді він хотів принизити її, заходив у кімнату, коли та перевдягалася, бо знав, що вона ненавиділа, коли її бачили голою. Чому йому потрібно було принижувати її? Він добре розумів, що вона доти поводитиме себе мужньо, доки матиме, чим пишатися. Проте він узяв собі за звичку робити її жіночною у свій спосіб: принижував її ніжно, навіть тоді вона посміхалася — неозлоблено? Напевне, з цього й народилися їх мирні стосунки, й оті розмови спокійним голосом, що ставали для дитини ознакою рідної домівки. Чи вона коли-небудь дратувалася? Іноді дитина дратувалася, тупала ніжками, кричала через нічні жахіття. Звідки б узялася ця маленька істота, якби він і дружина не вирізали його зі свого повсякденного життя. Вони жили так спокійно, що якби наближався момент радості, вони б швидко переглянулися, майже іронічно, й очі обох промовляли б: ми його не марнуватимемо, ми його не використовуватимемо. Так, ніби вони житимуть вічно.

Утім, він таки дивився на неї з вікна, бачив, як поспіхом ішла рука в руку з їх сином, і подумки промовив: вона насолоджується цією хвилиною — сама. Антоніу розчаровано сів, бо вже протягом довгого часу не міг жити інакше, крім як із нею. А їй вдавалося красти його хвилини — для себе. Наприклад, що робила його дружина між потягом і помешканням? Не те щоби він їй не довіряв, але його це непокоїло.

Рештки денного світла важко опустилися на речі, що були в кімнаті. Піски потріскалися від сухості. Весь день промайнув під загрозою радіації. Та раптом без будь-якого спалаху будівля почала все сильніше наповнюватися шумом і ліфт безперервно їздив згори-донизу. Коли Катаріна повернулася, вони повечеряли, відганяючи метеликів. Дитина закричала уві сні, Катаріна перервала вечерю... чи не зупинився ліфт на мить?! Ні, ліфт не зупинявся. — «Після вечері ми підемо в кіно», — вирішив чоловік. А після кіно буде ніч, і цей день розіб’ється разом із хвилями об скелі Арпоадору.

Це був один із тих ранків, які, здавалося, зависали в повітрі. І були найточнішим утіленням ідеї того, що являв собою час.

Балконні двері відчинені, проте свіжість заморожувалася ще надворі й не виходила із саду так, наче будь-який перелив створював прогалину в гармонії, що панувала довкруж. Лише деякі блискучі мухи залітали до їдальні й пролітали над цукерницею. Тіжука[6] досі не прокинувся. «Якби в мене були гроші...», — думав Артур, і бажання збагатитися, володіти чимось, ні про що не думаючи, надавало його обличчю віддаленого, споглядального виразу.

— Я не гравець.

— Досить цих дурниць, — відповіла мати. — Не починай розмов про гроші.

Насправді він і не збирався починати жодних розмов, за якими б наставало прийняття якогось рішення. Трохи мертвечини на вечерю в очікуванні на місячну зарплатню; його батько, який плутав відчуття влади з її розумінням, і мати, яка плутала розуміння з основними принципами, — трохи мертвечини на вечерю, без сумніву, не додавало відчуття бенкету. Єдине, даремно було намагатися відродити зараз вчорашню атмосферу нагальності. Щоночі сон задовольняв усі їхні потреби. А зранку, на відміну від дорослих, які щоразу прокидалися тьмяні й бородаті, він щоразу прокидався ще більш безбородий. Скуйовджений, але ця скуйовдженість відрізнялася від батькового безладу, бо з тим, здавалося, щось траплялося вночі. Його мати також виходила з кімнати дещо розхристана і ще заспана, ніби гіркота сну завдавала їй задоволення. Усі вони були дратівливі й замріяні (зі служницею включно), доки не випивали філіжанки ранкової кави. Просити про щось цієї миті — погана ідея. Проте для нього це просто потреба... визначити потреби зранку: щоденне нагадування — як спроба програти сценарій попередніх днів. І сон так само урізав свої гавані щоночі.