Світло, що лине за світанком, доки ти спиш, — її сп’янілість неспішно мандрувала в неосяжних висотах.

І водночас яка чуттєвість! Неймовірна чуттєвість! Коли вона дивилась на це прекрасне художнє полотно ресторану, в ній пробуджувалась чуттєвість митця. Ніхто не зміг би вивести її тепер із полону думок, що народжувались у її голові. Вона завжди мала слабкість до витворів мистецтва.

Але ж яка чуттєвість! Тепер не лише через зображення винограду, груш і мертвої риби, що виблискувала на вагах. Та чуттєвість хвилювала її, проте зовсім не завдаючи болю: так переживають через поламаний ніготь. І вона могла дозволити собі виявляти ще більше чуттєвості, дівчина могла піти далі: вона була захищена своїм становищем, захищена, як і будь-хто інший, хто сягнув певного успіху в житті. О, яка я нещасна, мамо. Якби вона захотіла, вона могла б налити більше вина у свій келих, і, захищена становищем, яке мала в житті, могла б напитися ще сильніше, якщо лише не втратить апетиту. А потому, ще більш п’яна, водила б очима ре­стораном і зі зневагою поглядала б на тверезих людей, які сиділи там; жодного бодай чогось вартого чоловіка, жодного сумного... Із неприхованим презирством розпусниця оцінювально вивчала тверезих гостей, які сиділи навколо, сама ж була огрядна й важка, щедра, проте безталанна. Й усе в ресторані було таким далеким одне від одного, що важко було дотягтися до когось, аби зав’язати розмову. Кожен для себе і Бог для всіх.

Її очі просвердлювали дівчину з гірчицею на носі. Та стояла біля самого входу. Щойно зайшовши до закладу, помітила її за столиком (із супутником), у капелюшку і прикрасах, усю таку цнотливу й тендітну — який же гарний у неї капелюшок! — та це ж помітно, що вона не одружена, проте вдає із себе святу. Й у своєму гарному капелюшку, що так їй личить. Як вміло вона користувалася зі своєї святості! Подивись-но, навіть не впустила гідності в суп! Найсвятішими здаються найбезсоромніші шахрайки. А офіціант, повний дурень, прислуговував їй так уважно, підлесник: а її супутник, якийсь жовтий чоловік, удавав, що нічого не помічає. От же ж і святоша, що вихваляється своїм капелюшком, скромниця з тонкою талією; можна закластися, що вона не зуміє народити своєму чоловікові сина. І хоча взагалі-то їй до цього, власне кажучи, не було жодного діла, одразу почало збільшуватися бажання підійти й дати їй, цій світлочолій святоші зі шляхетним капелюшком, в зуби. Вона ще і груди мала пласкі, мов дошка. Це ж ясно, що з усіма своїми капелюшками вона була просто перекупкою зелені, яка вдавала із себе шляхетну пані.

О, яке ж це було приниження, прийти до шинку без капелюшка! Власна голова тепер видавалася їй голісінькою. А ота, що схожа на панну, корчила з себе елегантну леді. О, я-то знаю, чого тобі бракує, панянко, і твоєму жовтому чоловікові! І якщо ти думаєш, що я заздрю тобі і твоїм пласким грудям, то знай, що мені воно ні до чого, взагалі ні до чого, ті твої капелюшки. За таких безсоромних пройдисвіток, як ти, треба молитися, я б таких віддухопелила, аби знали!

Вона насилу оправилася від свого священного гніву й потягнулась за зубочисткою.

Але принаймні в неї не виникло проблем із дорогою додому: тепер вона борсалася в знайомій реальності своєї кімнати, сидячи на краєчку ліжка в капці, що розхитувався на нозі.

І з тим, як у неї темніло в очах, усе ставало м’ясним, ніжка ліжка була з м’яса, вікно було з м’яса, стілець був із м’яса, яке колись викинув її чоловік, і в усьому цьому відчувався біль. А вона робилась дедалі важчою, незграбнішою, повнішою, просто величезною. Якби могла якимсь чином ще щільніше наблизитися до себе, то видавалась би ще більшою. Кожною її рукою могла б пройти людина, якби захотіла, незважаючи на те, що це була лише рука, і в кожне її око можна було пірнути й плавати там, незважаючи на те, що це лише око. В усьому, що її оточувало, відчувався щем. Усе було з м’яса і з невралгічним болем. І з холоду, що пройняв її, коли вона вийшла із закладу на двір.

Зараз сиділа на ліжку, налаштована смиренно й скептично.

Усе це нічого не означало, про таке одному Богові було відомо: вона ж чудово розуміла, що все це нічого не означало. Що саме цієї миті з нею відбувалися речі, які лише пізніше почнуть відлунювати болем і набувати значення: коли вона повернеться до свого звичайного розміру, а її тіло, пульсуючи, прокинеться. От тоді вона поплатиться за наїдки й вино.

Тож оскільки це врешті-решт мало трапитись, конче треба було розплющити очі просто зараз: і тут усе зменшилося й набуло чіткіших обрисів. Це зовсім не боляче. Зсередини все видавалося таким самим, лиш меншим за розмірами й більш знайомим. Тут і зараз вона жалюгідно сиділа на ліжку з повним животом, заглибившись у себе із терплячістю людини, яка чекає, доки інша прокинеться. Задивилася на білі пальці своїх ніг: «Збирайся, а я заплачу за качку», — почувся меланхолійний голос. Вона смиренно й терпляче подивилася довкруж. Ах, слова, слова, предмети в кімнаті, що вишикувалися за абеткою, перетворюючись на похмурі безглузді речення, щоб їх читали ті, хто міг прочитати. Нудьга, нудьга, яка нудота. Яка прикрість. Зрештою, що й казати: поводитися треба так, як того хоче Бог. О, то така тема, що про неї ще говорити й говорити. Отже, поводитися треба так, як того хоче Бог. До речі, вона добряче повеселилася цього вечора! Й усе було таке доречне, і ресторан був до смаку, і вона сама, яка виструнчилася за столиком. Столик! — прокричав до неї світ. Проте вона не відповіла йому, лиш знуджено й роздратовано повела плечима: ти й так мене не надто балуєш пестощами. Розчарована, покинута, сита, одружена, задоволена, з нудотою, що іноді хвилями накочувалася на неї.

Саме тоді вона лишилася без слуху, він просто покинув її. Дівчина дала собі ляпаса у вухо долонею, що лише погіршило ситуацію: у вуха їй врізався звук ліфта, життя з усією повнотою звуків і звеличенням найменших рухів. Отже, вона або зовсім нічого не чула, або занадто різко реагувала на будь-який звук, сприймаючи це нове становище злісно й дратівливо та із впокореним ситим зітханням. «Щоб вас чорти взяли», — м’яко й розгублено промовила вона.

«А коли в ресторані...», — раптово пригадалося їй. — Коли вона була в ресторані, заступник її чоловіка торкнувся під столом її ноги, а над столом було його обличчя. Випадковість чи він зробив це навмисне? Чортяка. Людина досить цікава, щоправда. Вона розправила плечі.

А коли в круглий виріз її сукні на її оголену шкіру — на самісінькій площі Тірадентес! — подумала вона, здивовано хитаючи головою, — сіла муха! О, який жах.

Навколо відбувалося щось приємне, аж до нудоти: шум ліфта в крові, хропіння чоловіка поруч, товстопузі дітлахи, які повлягалися спати в іншій кімнаті, нещастячка. Та що ж це мені дошкуляє! — розпачливо думала вона. Чи вона забагато з’їла? Що ж це так мені дошкуляє, матінко Божа!

Це був сум.

Пальчиками ніг вона гралася з капцями. Підлога була не вельми чистою. Ти залишив мене такою розслабленою й лінивою. Завтра ні, бо завтра вона ще не стоятиме твердо на ногах. Але післязавтра в цьому домі побачать: він дасть їй мачулку, мило і воду, щоби змити з неї увесь бруд! У цьому домі таке побачать! Він був загрозою її бурхливому настроєві. А потім вона відчула в собі щось таке тепле й загрубіле, немов у неї досі було молоко в грудях, що сильно тиснуло на неї. Коли друг чоловіка побачив її, таку товсту й прекрасну, він поставився до неї з повагою. Лишившись на самоті, присоромлена, вона не знала, куди подіти очей. Який безмежний цей сум! Що ж робити. Сидячи на краю ліжка, дівчина відсторонено кліпала очима. Як добре, що цими літніми ночами видно було місяць. Вона трохи подалася вперед — байдуже, відсторонено. Місяць. Як добре, що його можна побачити. Високий жовтий місяць, що линув небом так жалісливо. Линь, линь... Високо, високо. Місяць. Тоді грубість вибухнула в ній у піднесеному почутті: шльондра, — вимовила вона й зайшлася реготом.

Дещо втомлена, навантажена покупками, через які її нова в’язана торбина набула небаченої форми, Ана заскочила в трамвай. Вона поставила речі собі на коліна, і трамвай поїхав. Намагаючись влаштуватись якомога зручніше, жінка відкинулася на спинку сидіння, напівполегшено зітхнувши.