Немов намагаючись закарбувати цю мить, Арманду усе ще пробував зберегти той вираз звільнення на обличчі; так, немов фотограф попросив його продемонструвати лише обличчя, а не душу. Він відкрив рот, і мимохіть на його обличчі з’явився комічний вираз, який він використовував, аби приховати збентеження, прохаючи керівництво про підвищення зарплатні. Далі він відвів погляд, знітившись через безсоромність дружини, яка сиділа там, розстібнута й безтурботна.

Аж тут напруга розтанула. Його плечі опустилися, риси обличчя проступили назовні, й він розслабився під неймовірною важкістю. Арманду дивився на неї зістаріло й зацікавлено.

Вона сиділа у своєму домашньому платтячку. Арманду знав, що вона зробила все можливе, аби не бути світлою й недосяжною. Дивився на неї з острахом і повагою. Зістарілий, втомлений, зацікавлений. Але їй не було чого сказати. З дверей він дивився на дружину, яка сиділа на дивані, не опираючись, знову зосереджена і спокійна, немов у потягу.

У потягу, який рушив від нього.

Родина поволі збиралася. Ті, хто належав до родини Оларії, були напрочуд добре вдягнені, оскільки знали, що відвідини також означали квиток до Копакабани. Невістка Оларії з’явилася вбраною в сукню кольору моря, прикрашену блискітками, з тканини, що виставляла напоказ її живіт, неоперезаний паском. Її чоловік не з’явився з очевидних причин: він не хотів бачити братів. Проте відправив свою дружину, щоби не обривати геть усіх зв’язків — і вона завітала в найкращій своїй сукні, щоби показати, що не потребувала жодного з них, у супроводі трьох дітей: дівчат-крихіток, вбраних у дитячі суконьки з рюшами рожевого кольору й накрохмаленими спідничками, і хлопчика, затиснутого у своєму новому костюмі з краваткою.

Коли Зільда — дочка, з якою мешкала іменинниця — розставила стільці вздовж стін, як на святі, де очікують на танці, невістка Оларії, стримано привітавшись із власниками будинку, опустилася на один із них і замовкла, стиснувши губи відповідно до свого ганебного становища. «Я прийшла, щоби й надалі приходити», — сказала вона Зільді й одразу ж відчула себе ображеною. Дві дівчинки в рожевому і хлопчик із зачесаним волоссям і в жовтому костюмі не розуміли, як варто поводитися, стали поруч із матір’ю, вражені її сукнею з блискітками і кольору моря.

Потім приїхала невістка Іпанеми з двома онуками й нянею. Чоловік мав приїхати пізніше. Й оскільки Зільда — єдина жінка з-поміж шести братів і єдина, хто — це тривало вже багато років — мала час і місце, щоби вшанувати іменинницю, — оскільки Зільда крутилася на кухні, допомагаючи служниці закінчити оздоблення тефтелей і сендвічів, у кімнаті лишилися: чванлива невістка Оларії зі своїми дітьми і з неспокійним серцем; невістка Іпамени, яка сиділа на стільці і вдавала, немов опікується дитиною, щоби не переткнутися з невісткою Оларії поглядом; звичайнісінька лінива няня з відчиненим ротом.

На чільному місці сиділа іменинниця, якій сьогодні виповнювалося 89 років.

Господиня Зільда зарано накрила на стіл, що ряснів барвистими паперовими серветками й картонними паперівками на честь свята. Під стелею розлетілися повітряні кульки з написом «З Днем народження!» на деяких із них. У центрі — величезний солодкий торт. Щоби наблизити подію, вона прикрасила стіл одразу ж після обіду, розставила стільці попід стінами і відправила дітей гратися до сусідів, щоби вони нічого не чіпали.

І, аби наблизити час, вона після обіду одягла іменинницю. Пов’язала їй стрічку навколо шиї і почепила брошку, трохи напирскала на неї одеколон, аби трохи приховати старечий запах, і посадила її за стіл. І вже упродовж двох годин іменинниця нерухомо сиділа на чільному місці в мовчазній кімнаті, час від часу поглядаючи на кольорові серветки й зацікавлено спостерігаючи за тим, як та чи та кулька здригалася від руху машин. Й іноді її проймав гнітючий сум; особливо, коли захоплено й безсило спостерігала за мухою, що кружляла навколо торта.

Аж доки о четвертій годині не прибули невістка Оларії, а потім і невістка Іпанеми.

Коли невістка Іпанеми подумала про те, що більше й хвильки не витримає навпроти невістки Оларії, яка, зосередившись на образах у минулому, наразі не збиралася відводити викличного погляду від невістки Іпанеми, — аж нарешті прибув Хосе з родиною. І, поки вони цілувалися, кімнату почали заповнювати люди, які шумно віталися, немовби вони тільки й чекали настання тієї миті, коли, запізнюючись і поспішаючи, їм треба буде промчати три прольоти сходів, балакаючи, тягнучи за собою здивованих дітей, заповнюючи кімнату, — ось тоді й розпочнеться свято.

Вираз обличчя іменинниці тепер важко було збагнути, тож ніхто не міг сказати напевне, чи вона була задоволена. Сиділа на чільному місці. Мова ішла про велику жінку похилого віку, худу, поважну й чорняву, яка нагадувала яму.

— Вісімдесят дев’ять років, о так! — сказав Хосе, найстарший із синів, оскільки Жонга помер. — Вісімдесят дев’ять років, о так! — сказав він, потираючи руки посеред захопленої публіки, немов подаючи всім непомітний знак.

Присутні застигли, більш офіційно поглядаючи на іменинницю. Деякі хитали головами на знак захоплення, а хтось так, для годиться. Кожен рік, який виграла іменинниця, був свого роду роком для усієї родини. О так! — повторювали деякі, сором’язливо посміхаючись.

— Вісімдесят дев’ять років! — відлунням відгукнувся Мануель, який був партнером Хосе. — Ще зовсім дівка! — жваво й знервовано сказав він, й усі довкруж, окрім його дружини, зареготали.

Стара не відповідала.

Деякі з них не принесли їй жодного подарунку. Інші поприносили мильниці, набір светрів, химерні брошки, горщик для кактуса — нічого з того, що господиня могла б використати для себе чи своїх дітей, нічого з того, що сама іменинниця могла б використати принаймні з міркувань економії: господиня приймала подарунки з іронічною гіркотою.

— Вісімдесят дев’ять років! — пригнічено повторив Мануель, поглядаючи на дружину.

Стара не відповідала.

Тож, врешті, усі немов ураз зрозуміли, що не варто було і старатися; знизуючи плечима, вони святкували самі, вдаючи, що перебувають поряд із глухою людиною; вони гамали перші бутерброди із шинкою більше для імітації хоча б якоїсь діяльності, ніж від голоду. Подали пунш, Зільда стікала потом, жодна зі своячок не виявила бажання їй допомогти, гарячий жир від тефтель нагадував запах від пікніка. Повертаючись до іменинниці, яка не могла їсти смаженого, представники її родини напружено сміялися. А як щодо Корделії? Корделія, наймолодша з невісток, також сиділа, посміхаючись.

— О ні! — відповів Хосе удавано суворо. — Сьогодні ми не балакатимемо про справи!

— Звісно ж, звісно ж! — одразу ж позадкував Мануель, поглядаючи на дружину, яка напружилася, нагостривши вуха.

— Жодних справ! — закричав Хосе. — Сьогодні день матері!

На чільному місці, що вже заполонили заляпані паперівки й де ще стояв вцілілий торт, сиділа вона — вона, яка була його матір’ю. Іменинниця кліпнула очима.

І, коли стіл забруднився, матері геть змучилися від шуму, що здіймали їх діти, а діди й бабусі задоволено розвалилися у фотелях; зайве світло в коридорі загасили, щоб запалити свічку, велику свічку на торті, з приклеєним до неї папірцем, на якому було написано «89». Але ніхто не оцінив ідеї Зільди, яка засмучено роздумувала про те, чи не подумали гості часом, що вона зробила це, аби зекономити на свічках. Жоден із них не задумувався над тим, що вони не принесли й коробки сірників до цього «свята живота», яке вона, Зільда, відпрацьовувала сьогодні як раба, бігаючи навколо на виснажених ногах і зі зболеним серцем. Отож свічку було запалено. А тоді Хосе, головний серед них, заспівав що було духу, натхненно й авторитетно поглядаючи на більш невпевнених і сором’язливих: «Отже! Усі разом!» — і зненацька всі затягли голосно, немов солдати. Прокинувшись від голосів, Корделія дивилася, затамувавши подих. Річ у тому, що вони заспівали хто як, одні почали співати португальською, а інші англійською мовою. Отже, представники родини спробували виправити ситуацію: ті, хто співав англійською, перейшли на португальську, а ті, хто співали португальською, почали тихенько співати англійською.