Але будь-хто може пошкодувати про це! — запротестувала раптом Лаура. Бо чи не тієї миті вона зрозуміла, наскільки прекрасні троянди, коли узяла їх у руки, адже саме тоді вона вперше подумала про це, саме коли взяла їх , зрозуміла, які вони гарні. Чи трохи раніше? (І навіть якщо вони належали їй). І лікар поплескав її по спині і сказав: «не намагайся вдавати, що ти почуваєшся добре, бо ти й так почуваєшся добре», а потому — відчутне поплескування по спині. Це означає, що вона не мала шукати зв’язків, вона не мала нікому нічого доводити, і вона могла залишити собі троянди. (До того ж — до того ж! — вони належали їй).

— Вони готові? — запитала Марія.

— Готові, — здивовано відповіла Лаура.

Вона подивилася на несміливі квіти, що тримала у руці. Вони мали відсторонений вигляд у своїй довершеній красі.

У своєму довершеному спокої троянд. Те кінцеве призначення: квітка. Та остання нотка вдосконалення: світлий спокій.

Немов залежна, вона жадібно втупила погляд у привабливо довершені квіти, спостерігаючи за ними з сухістю в роті.

Потім вона таки загорнула стебла в шипах у шовковий папір: повільно, суворо. Вона так захопилася, що лише після закінчення процесу зауважила, що Марія вже вийшла з кімнати — і вона лишилася сам на сам зі своєю героїчною пожертвою. З болем поглянула на них із відстані витягнутої руки, і в роті її ще більше посилились сухість, заздрість і бажання. Але вони належать мені, сказала вона, глибоко налякана.

Коли Марія повернулася і взяла букет, Лаура пристрасно й жадібно стиснула руку, на хвильку затримавши в ній троянди — вони прекрасні й належать мені, це перша прекрасна річ, річ, що належить мені! І це чоловік наполягав, не я хотіла їх купити! Це була доля! Лише раз! Лише разочок, і, клянуся, ніколи більше! (Вона могла принаймні вирвати одну троянду для себе, лише це: троянда для себе. І лише вона про це знала б, і ніколи більше, о, вона поклялася собі, що ніколи більше не зазіхатиме на довершеність, ніколи більше!).

А наступної миті, без жодного переходу, без жодної перешкоди — троянди опинилися в руці служниці, вони більше не належали їй, як лист, який вкинули в поштову скриньку! Тепер було неможливо повернути його чи видряпати слова! Немає сенсу кричати: це не те, що я хотіла сказати! Вона залишалася стояти з порожніми руками, але її вперте, злісне серце й досі намовляло: «ти можеш перехопити Марію на сходах, ти добре знаєш, що можеш, ти можеш вихопити троянди з її рук і вкрасти». Адже забрати їх зараз означало вкрасти. Вкрасти те, що належало їй? Це було б тим, що вчинила людина, яка не відчуває жалю до інших: вкрасти те, що законно належало їй! О Боже, допоможи. Ти ще можеш усе повернути, сердито наполягала вона. А потім вхідні двері зачинилися.

Вхідні двері зачинили.

Лаура повільно і спокійно присіла на диван. Не відкидаючись на спинку. Просто, аби перепочити. Ні, вона не злилася, зовсім не злилася. Але джерельце образи в очах зробилося більшим і глибшим. Вона подивилася на вазу. «Де мої троянди», — тихо вимовила Лаура.

Їй бракувало троянд. Вони лишили незаповнену порожнечу всередині. Коли витираєш стіл, за найчистішим місцем можна визначити, скільки навколо було пилюки. Троянди залишили в ній найчистіший безсонний слід. У її серці бракувало саме тієї троянди, яку вона могла взяти для себе, нікому не заподіявши шкоди. Бракувало найбільше.

Правду кажучи, що значить, бракувало. Нестача, що заповнювала її, — немов світла пляма. Також навколо місця, позначеного трояндами, зникала запилюженість. Центр утоми розкрився в колі, що дедалі збільшувалося. Так, немов вона не попрасувала сорочки Арманду. А для очищення потрібні були троянди. «Де мої троянди», — болісно поскаржилася вона, розправляючи спідницю.

Як у чорний чай додається крапля лимону і чай потроху світлішає, так і її втома потроху очищалася, відступала. Хоча, власне, і не було втоми. Так само, як починає світитися світлячок... Оскільки більше вона не відчувала втоми, то захотіла піднятися й одягнутися. Настав час починати.

Проте вона на мить застигла з пересохлими губами, намагаючись уявити троянди. Це було неважко.

Навіть добре, що вона не була втомлена. Так відчуватиме себе свіжішою до вечері. Чому б не почепити на справжній мереживний комір медальйон? Той, який майор привіз із війни в Італії. Він би довершив декольте. Коли вона буде готова, почує, як ключ Арманду повертається у дверях. Їй треба було збиратися. Але ще рано. Насилу долаючи опір свого тіла, вона затримувалась. Було пізно. Був дуже красивий вечір. Щоправда, це вже був не вечір.

Була ніч. З вулиці лунали перші звуки темряви, і з’являлися перші вогні. Ключ зі знайомим звуком проник у замкову щілину.

Арманду відчинив двері. Натиснув на кнопку увімк­нення світла. І раптом у дверному отворі освітилося те вичікувальне обличчя, яке він намагався приховати, але більше не міг стримувати. Він затамував подих, і на обличчі з’явилась посмішка неймовірного відчаю. Ніколи не сподівався, що Лаура зрозуміє ту ніякову посмішку полегшення. Полегшення, яке, напевно, разом із поплескуванням по спині, давало знак її чоловікові: ховатися. Але для серця жінки, переповненого відчуттям провини, було справжньою нагородою дарувати чоловікові ту радість і спокій, освячені рукою суворого священника, який дозволяв істотам відчувати лише смиренну радість, а не намагатися наслідувати Христа.

Ключ повернувся в замку, темна неотесана фігура увійшла досередини, світло безжально залило кімнату.

У дверях він зупинився, ніби паралізований, захекано дихаючи, ніби щойно пробіг кілька миль, прагнучи встигнути понад усе. Вона збиралася усміхнутися. Щоб нарешті розлетівся на друзки той вираз нервового очікування на його обличчі, що завжди поєднувався з виразом дитячої радості від того, що Арманду прийшов вчасно, щоб застати її, ніжну, віддану, свою дружину. Вона силувалася усміхнутися, щоб дати йому зрозуміти, що більше ніколи не треба буде боятися через те, що можна не встигнути. Вона збиралася усміхнутися, щоб ніжно навчити його, що їй можна довіряти. Було даремно повчати їх ніколи не говорити про це: вони й не говорили, але придумали таку мову облич, на яких страх і довіра змінювали одне одного, і питання та відповіді доповнювалися в німому діалозі.

Вона хотіла усміхнутися. Це забрало певний час, проте вона збиралася усміхнутися.

Спокійна й ніжна, Лаура мовила:

— Повернулася, Арманду. Повернулася.

Немов йому годі було її зрозуміти, він скривив обличчя в підозрілій посмішці. Головним його завданням було наразі спробувати перехопити подих після бігу сходами, що завершився перемогою, адже Арманду не запізнився, бо ось вона сиділа, усміхаючись до ного. Так, немов йому годі було зрозуміти.

— Що повернулося? — запитав нарешті він незворушним голосом.

Проте поки Арманду лише намагався зрозуміти, на обличчі, де все сильніше проступала нерішучість, уже відобразилося розуміння, хоч і без будь-якої ознаки змін. Головним його завданням було виграти час і зосередитися на тому, щоб затримати подих. Це перестало являти собою будь-яку складність. Та раптом він із жахом усвідомив, що й кімната, і дружина випромінювали спокій і неквапливість. Навіть із більшою підозріливістю, ніби він мав зараз розсміятися над чимось цілковито абсурдним, Арманду намагався не видавати себе через вираз обличчя, з яким він обережно дивився на свого майже ворога. І він не міг припинити дивитися на те, як вона сиділа з руками, схрещеними на колінах, тихо, як світлячок, всередині якого палає світло.

У невинному погляді карих очей можна було вловити невинне збентеження через нездатність чинити опір.

— Що повернулося? — зненацька різко запитав він.

— Я не змогла втриматися, — промовила Лаура, й остання нотка жалю до чоловіка пролунала в її голосі; останнє прохання пробачити їй, що вже змішалося з гордовитістю майже довершеного усамітнення. — Не змогла втриматися, — повторила вона, з полегшенням вивільняючи жаль, який їй вдавалося втримати, докладаючи зусиль, до його прибуття. — Це все через троянди, — скромно сказала Лаура.