Але потім серед книжок і згорнутих зошитів його обличчя дещо проясніло.

Він перестав прислухатися до стукоту дверей, піаніно сусідки, голосу матері, яка розводила телефонні теревені. У його кімнаті запала глибока тиша, немов у сейфі. І пізній вечір почав нагадувати ранок. Він далеко, далеко, немов велетень, який мав здатність перебувати зовні, лишивши у помешканні самі лиш метушливі пальці, що все крутили олівець. Подеколи він починав важко дихати, ніби старий дід. Утім, більшу частину часу його обличчя ледь вбирало повітря кімнати.

— Я все вивчив! — вигукнув він у відповідь матері, яка перекрикувала шум води. Обережно миючи ноги у ванній, подумав про те, що подруга Глоріньї гарніша за саму Глорінью. Він також не поцікавився, чи Карлінос «вдовольнився» компанією тієї, іншої. З цією думкою він швидко виліз із ванної і став перед дзеркалом... доки відчуття холоду не увійшло крізь плитку в його мокрі ноги.

Ні! Ні, він не хотів вияснення стосунків із Карліносом, і ніхто не казатиме йому, як він має розпоряджатися своїми грішми, і Карлінос міг і далі собі думати, що це все через велосипеди, а якби й так, то й що? Що, якщо він більше ніколи, ніколи не хотів витрачати своїх грошей? І все збагачуватися?.. що, хочеш бійки? Ти думаєш, що...

— ... можливо, ти занадто переймаєшся власними думками, — сказала мати, перериваючи його, — але принаймні з’їж вечерю й час від часу подавай голос.

Він раптово опинився в батьківському домі.

— Дивися, то ти говориш, що не можна балакати за столом, але хочеш, щоб я говорив, то ти говориш, що не можна говорити з напханим ротом, а...

— Стеж за тим, як розмовляєш із матір’ю, — без суворості в голосі сказав батько.

— Тату, — лагідно звернувся до нього Артур, насупивши брови, — тату, як там справи з податковою?

— Вочевидь, — задоволено сказав батько, — вочевидь, школа не дає жодного зиску.

— Артуре, накладай більше картоплі, — мати даремно спробувала привернути увагу двох чоловіків до себе.

— Із податковою, — сказав батько, відставляючи тарілку, — з податковою отак: отже, у вас є борги.

Однієї травневої ночі — гіацинти завмерли під вікном — у їдальні панували тиша і світло.

Довкруж столу, на мить завмерши, сиділи батько, мати, бабуся, троє дітей і струнка дівчина віком дев’ятнадцяти років. Запашна безтурботність Святого Христофора не містила в собі небезпеки, але той спосіб, у який люди скупчилися всередині будинку, викликав ризик, що прохолодного травневого вечора в колі сім’ї не буде де яблуку впасти. У цьому зібранні не було нічого особливого: вони закінчили вечеряти й спілкувалися, сидячи за столом; комарі кружляли навколо світла. Що робило цю сцену такою пишною, а обличчя кожної людини таким квітучим, так це те, що нарешті після багатьох непростих років і для цієї родини настали часи зрушень: травневої ночі... після вечері. Діти щодня ходили до школи, батько мав бізнес, мати протягом багатьох років працювала в пологовому будинку й поралася у хаті, дівчина балансувала в делікатності свого віку, а бабуся досягла потрібного стану. Не усвідомлюючи цього, родина наповнювала кімнату щастям: такі хвилини, як і цей розкішний травневий вечір траплялися не часто.

Потім усі вони розійшлися в різні кімнати. Стара витягнулася, задоволено постогнуючи. Батько й мати, позачинявши всі двері, задумливо полягали в ліжко й заснули. Троє дітей, обравши найхимерніші пози, позасинали в трьох ліжках і мали вигляд трьох трапецій. Дівчина у своїй бавовняній нічній сорочці відчинила вікно і вдихнула запахи саду, відчуваючи невдоволення й щастя. Схвильована запашною вологістю, вона лягла й пообіцяла собі зранку придумати щось, що розворушить гіацинти і змусить гілки згинатися від фруктів — вона так і заснула в своїх роздумах.

Минали години. І коли в тиші почали кліпати світлячки — діти поринули в сон, бабуся заглибилася у якісь складні розмірковування, батьки втомлено вляглися, дівчина заснула у своїх роздумах — з-за рогу будинку виринули троє в масках.

Один із них високий, із головою півня. Другий товстий, одягнений як бик. А третій, наймолодший, через брак ідей і з огиди до старих аристократів одягнув мас­ку диявола, з якої виблискували його щирі очі. Троє в масках мовчки перетнули вулицю.

Коли проходили повз будинок, що поринув у пітьму, той, який був півнем і кому належали майже всі ідеї групи, зупинився і сказав:

— Погляньте лише.

Його супутники, які попри ті дошкульні маски, зберігали спокій, зосередилися й побачили будинок і сад. Відчуваючи себе елегантними і водночас жалюгідними, вони відсторонено чекали, доки їх товариш закінчить думку. Нарешті півень додав:

— Ми можемо назбирати гіацинтів.

Інші двоє не відповіли. Вони скористалися з зупинки, аби хоча б привести до ладу свій безладний одяг і придумати спосіб, який допоможе їм легше дихати в масці.

— Гіацинт для кожного буде уособленням фантазії, — завершив півень. Бик неспокійно перетравлював думку про ще одне оздоблення, про яке доведеться дбати упродовж вечірки. Проте за мить, протягом якої здавалося, що усі троє думали, як би все здійснити, а насправді не думали ні про що, — півень зробив крок уперед, вправно забрався на огорожу і ступив на заборонену територію саду. Бик важко крокував за ним. Третій, щоправда, дещо вагаючись, за один стрибок опинився посеред гіацинтів; він видав приглушене гепання, через що всі троє налякано озирнулися: не дихаючи, півень, бик і аристократ у подобі диявола пірнули в темряву. А будинок і надалі спав собі посеред жаб. А в саду, задушливому від запахів, вільно покачувалися гіацинти.

Півень рушив уперед. Він міг би обрати гіацинт, що найближче до його руки. Однак найбільші з них, які росли біля вікна — високі, міцні, граційні — виблискували, принаджуючи його до себе. Тож півень врешті вирушив туди навшпиньки, а бик і диявол рушили за ним. Тиша нависла над ними.

Зламавши стебло найбільшого гіацинта, півень розворушив холоднечу. Решта завмерли, не дихаючи, ніби їх огортав сон.

За темним віконним склом було біле обличчя, яке дивилося на них.

Півень завмер у позі, у якій щойно зламав гіацинт. Бик зупинився, простягнувши руки. Диявол, під маскою якого ховалося безкровне обличчя, різко помолодшав, а коли його повністю охопив жах, то і взагалі зробився геть дитиною. Обличчя за вікном дивилося на них.

Жоден із присутніх не знав, хто кого карає тієї миті. Гіацинти все яскравіше біліли в темряві. Вони завмерли, спостерігаючи за тим, що відбувається.

Власне, саме наближення трьох постатей у масках травневої ночі розірвало внутрішню порожнечу, а потім ще... і ще, врешті, не провівши й миті в саду, порожнеча назавжди залишиться серед цього запаху, що в повітрі і в есенції трьох сутностей, обраних випадково, відзначених часом і місцем — тим випадком, яким стає кожна зірка, що падає з небес. Ці троє, які з’явилися з реальності, увійшли в мережу можливостей, що обіцяла травнева ніч у Святому Христофорі. Кожна волога рослинка, кожен камінчик, скрипучі жаби скористалися з тихого сум’яття, прагнучи посісти найкраще місце — у темряві все здавалося близьким і мовчазним. Потрапивши в пастку, вони налякано позирали на мінливу природу речей, а чотири постаті спостерігали з розпростертими крилами. Півень, бик, диявол і дівоче обличчя розвіяли містерію саду... Саме цієї миті з-за хмар виринув неосяжний травневий місяць.

Це була небезпечна зміна у світі чотирьох фігур. Ризик настільки високий, що ці четверо мовчки, беззвучно позадкували, не відводячи погляду, побоюючись, що тієї миті, коли вони перестануть дивитися одне на одного, впадуть, зранені, і що, розітнувши тишу, лишаться самі гіацинти: вмістилища скарбів саду. Жоден із примар не бачив, як зникав інший, бо всі вони водночас віддалялися, повільно рухаючись навшпиньки. Однак щойно магічне коло з чотирьох його компонентів було розірване, тріснула та пильність, що об’єднувала їх, і сузір’я із жахом розкрилося: три постаті зі спритністю кішки перестрибнули через садові поручні, а остання, збільшуючись і вселяючи жах, віддалилася до краю дверей, де, скрикнувши, почала тікати.