Доки вони співали, іменинниця у світлі свічки, роздумувала про щось своє.
Вони обрали наймолодшого з правнуків, який, опираючись на коліна матері, яка підбадьорювала його, загасив свічку, один раз слиняво дмухнувши на неї. На мить залунали несподіваної сили оплески на честь хлопчика, який вражено й задоволено поглядав на всіх навколо. Господиня почекала, тримаючи палець на вимикачі в коридорі, потім увімкнула світло.
— Хай живе мати!
— Хай живе бабуся!
— Хай живе пані Аніта, — додала сусідка, яка також прийшла на свято.
— З Днем народження! — вигукували онуки, які навчалися в коледжі Беннет. Пролунали більш розріджені оплески.
Іменинниця дивилася на великий і сухий торт.
— Ріжте торт, бабусю! — сказала мати чотирьох дітей, — вона має розрізати торт! — невпевнено спробувала переконати решту з уважним та загадковим виразом обличчя. І, здобувши схвалення від усіх, задоволених і зацікавлених, раптом почала нетерпляче повторювати: — Ріжте торт, бабусю!
І тут стара взяла в руки ножа. І, не вагаючись, ну, може, з мить повагавшись, уся подалася вперед і зробила перший розріз із вправністю убивці.
— Оце так сила, — прошепотіла невістка Іпамени; важко було сказати, чи вона шокована, чи просто приємно здивована. Правду кажучи, вона таки дещо налякана.
— Ще рік тому підіймалася сходами жвавіше від мене, — гірко зауважила Зільда.
Після того, як торт було розрізано, усі сприйняли це як сигнал, немов кинуто першу грудку землі, і потяглися з тарілками в руках, розпихаючи одне одного ліктями і вдаючи, ніби грають у мультфільмі, кожен зі своєю лопатою.
Незабаром торт розподілили на шматки в тиші, сповненої метушливої тупотняви.
Малі діти, які діставали до поверхні столу лише очима, жваво допомагали в розподілі. Від торту утворилися доріжки із сухих крихт. Малеча засмучено дивилася, як губилися крихти торта на шляху до їх ротів, й уважно спостерігала за цим падінням.
А, підвівши очі, зосереджено стежили за тим, чи не доїла, бува, іменинниця вже свій останній шматок?
Корделія дивилася на всіх із нерухомим виразом і легкою усмішкою.
— Я вже казав тобі: сьогодні про справи не говоримо! — із запалом відрубав Хосе.
— Звісно ж, звісно ж! — примирливо запевнив його Мануель, намагаючись не дивитися на дружину, яка не зводила з нього очей. — Звісно ж, — Мануель спробував усміхнутися, і кривий рух м’язів спотворив його обличчя у посмішці.
— Сьогодні день матері! — сказав Хосе.
На чільному місці був рушник, заплямований кока-колою, розвалений торт, там сиділа його мати. Іменинниця кліпнула очима.
Її родина безупинно рухалася й сміялася. А вона була матір’ю над усіма. І раптом ця мати випрямилася на стільці, повільно, як це роблять мертві, наводячи жах і німоту на живих, немов намагаючись міцніше закріпитися на своєму місці, вивищуючись над гамором. Вона була матір’ю над усіма. Стрічка на шиї душила її. Вона була матір’ю над усіма. Безпорадно сидячи на стільці, вона зневажала їх. І далі собі дивилася на всіх, кліпаючи очима. Усі ці її діти, онуки і правнуки були лише плоттю з її коліна: ця думка вихлюпнулася з неї, немов плювок. Її семирічний онук Родрігу був єдиним, хто виріс із плоті її серця: Родрігу, цей скуйовджений хлопчик із жорстким, мужнім обличчям. Де Родрігу? Родрігу із сонним, закляклим поглядом і заповненою гарячковими безладними думками головою. З нього буде чоловік. Та іменинниця не припиняла дивитися на інших, час від часу кліпаючи очима, сповнена презирства до тлінного життя. Чому?! Чому в неї, такої могутньої, народилися настільки невиразні істоти з в’ялими кінцівками й похнюпленими обличчями? Вона ж бо, ця могутня жінка, у потрібний час і в потрібному місці одружилася з гідним чоловіком, якого зі своїм покірливим, та все ж незалежним характером поважала; якого поважала і якому народила дітей, який забезпечував її пологи й забезпечував їй підтримку. Він був справжнім, надійним стовбуром для неї. І як так вийшло, що з цього стовбура утворилися такі нещасні, жалюгідні плоди, нездатні відчути справжню радість? Як могла вона народити цих слабких і хирлявих істот із кумедними обличчями? Гіркота віддавалася потужним сплеском у її порожніх грудях. Комуністи, вони були тими, ким були; комуністами. Іменинниця дивилася на них зі старечою озлобленістю. Вони, ця її родина, нагадували метушливих щурів. Незліченні. Вона повернула голову і з несподіваною силою сплюнула на землю.
— Мамо! — зі смертельним жахом закричала господиня. — Мамо, це що таке! — заголосила вона, згораючи від сорому й прагнучи навіть не дивитися на інших. Вона знала, що ті переможно переглядалися між собою, немов чекаючи побачити, як вона зараз почне повчати стару, а як мине ще трохи часу, вони заспівають пісеньку про те, що Зільда більше не купає свою матір, не намагаючись зрозуміти, у яку жертву вона себе приносила. — Мамо, це що таке! — тихо, болісно сказала вона. — Ви ж ніколи такого не робили! — гучніше додала Зільда, щоб усі почули; вона хотіла, щоби усі знали, що вона поділяє їх подив. Перш, ніж заспіває півень, ти тричі зречешся своєї матері[5]. Але її неймовірне сум’яття почало потроху зникати, коли зауважила, що гості хитали головами в мовчазній згоді, немов поділяючи її враження, що стара тепер геть дитина.
— Останнім часом вона плюється, — врешті сказала вона зі скорботним зізнанням перед усіма.
Усі дивилася на іменинницю зі співчуттям, повагою й шанобливим мовчанням.
Вони нагадували щурів, ця її нікчемна родина. Хлопчики, дарма, що вже дорослі — їм, мабуть, було десь за п’ятдесят, але що вона знає! — хлопчики досі зберегли привабливі риси обличчя. Та кого вони обрали собі за дружин! А яких дружин обрали її онуки, навіть ще слабші й жалюгідніші. Усі як одна: чванливі тонконогі маленькі жінки в намистах із біжутерії, вони не вміли дати ради господарству, не могли служниці вказати на її місце; жінки, з якими, на жаль, одружилися її діти, жінки, які мали вуха, нашпиговані сережками, і з них жодної, жодної золотої! Вона задихалася від гніву.
— Дайте мені склянку вина! — мовила вона.
Раптом запала тиша, усі завмерли зі своїми склянками в руках.
— Бабусю, а вам його можна? — обережно поцікавилась маленька світлочола онучка.
— Як для бабусі, то нічого не можна! — вибухнула іменинниця з гіркотою в голосі. — Та бодай вас, сучі діти, телепні й повії! Дай мені склянку вина, Дороті! — наказала вона.
Дороті не знала, як бути, вона дивилася з комічними виразом, немов просила про допомогу. Але раптом, ніби повернувши маску на місце (дарма, що з цього вже не було користі), її обличчя набуло рис незворушності. Святкування перервано, у руках завмерли надкушені бутерброди, ті шматки, що встигли потрапити до ротів, розм’якли, через що щоки в гостей напнулися. Усі раптом зробилися сліпі, глухі й німі — з тефтелями в руках. Здавалося, їм було байдуже.
Безпорадна, здивована Дороті подала вино, навмисне наливши в склянку зо два пальці напою. З невиразними виразами на обличчях усі очікували на шквирю.
Проте іменинниця не лише не вибухнула через ту мізерну кількість рідини, що налила їй Дороті, вона взагалі не торкнулася склянки.
Її мовчазний погляд був незворушний. Так, немов навколо не було нікого.
Усі ввічливо переглядалися зі сліпими посмішками на обличчях, винувато, як дивиться собака, який надзюрив на килим у кімнаті. Потім гості стоїчно повернулися до балаканини і звідусюди залунав вимушений сміх. Невістка Оларії, яка вперше відчула єдність з іншими, коли небезпека минула, мала розпачливий вигляд, вона була змушена повернутися до тягаря самотності, тепер уже без підтримки в особі трьох своїх дітей, які підступно приєдналися до місцевої спільноти. Усамітнившись у кутку, вона критично оцінювала безформні вбрання без прикрас, втілення нав’язливої ідеї про те, що чорні сукні конче треба вдягати з перловим намистом, що жодним чином не відповідало постулатам моди, і робили вони це не з міркувань економії. Вона звіддаля поглядала на бутерброди, на яких майже не було масла. Вона не з’їла нічого, геть нічогісінько! Спробувала лише шматочок від кожної страви, просто щоб оцінити.
