Але тепер, коли вона знову «добре почувалася», вони сядуть в автобус, вона покірно дивитиметься у вікно, як це робить дружина, тримаючи чоловіка під руку, а потім, розніжено відкинувшись у фотелі, вечерятиме разом із чоловіком, Шарлоттою й Жуаном. Скільки часу минуло відтоді, як вона востаннє бачила, як Арманду розслаблено відхиляється й балакає з кимось? Спокій для чоловіка полягав у тому, щоб поговорити з іншим чоловіком про те, що писали на перших шпальтах, забувши про дружину. Тим часом вона балакатиме із Шарлоттою про жіноче, скорившись авторитетності й практичній прихильності Шарлотти, отримуючи чергову дозу неуваги й лінивого презирства від подруги та її природних грубощів замість тієї несміливої приязні й надмірної цікавості — і, нарешті, бачитиме, як Арманду забуває про власну дружину. А вона сама смиренно відчуватиме власну мізерність. Як кіт, який загуляв на всю ніч, а коли повернувся, то побачив блюдце з молоком на звичному місці, не почувши жодного зауваження, немов нічого й не сталося. Люди навколо з радістю допомагали їй у тому, щоб вона відчула, що вже «почувається добре». Ховаючи від неї очі, вони активно допомагали їй забути, вдаючи, немов забули самі, що там було написано на етикетці тієї пляшечки від ліків. Або ж вони справді забули... Хтозна. Скільки ж часу минуло відтоді, як вона бачила, як Арманду поринає в забуття, не згадуючи про неї? А сама вона?
Завершуючи прибирання, Лаура подивилася в люстерко: а сама вона..., скільки часу минуло відтоді? На її обличчі відбився добробут, що панував у будинку; волосся заколоте ззаду, за великими блідими вухами. Карі очі, каштанове волосся, ніжна шкіра з коричневим відливом — усе це надавало її вже не вельми молодому обличчю виразу скромної жіночності. Чи комусь вдалося б вловити в тому здивованому відблиску в кутику її очей, чи помітив би хтось у цій малесенькій крапочці нотку образи на брак дітей, яких вона ніколи не мала?
Зі своєю прискіпливою любов’ю до впорядкованості — тієї, з якою учениця ретельно занотовує основні тези, що прозвучали на занятті, не розуміючи їх змісту, — зі своєю любов’ю до впорядкованості, тепер відродженою, вона планувала прибрати будинок до того, як покоївка піде відпочивати, щоб, коли Марія опиниться на вулиці, їй не треба було більше нічого робити, крім: 1) спокійно вдягтися; 2) одягненою чекати на прихід Арманду; 3) а що було третє? Ага. Це було те, що вона робитиме. Вдягне коричневу сукню з мереживним коміром кремового кольору. Після того, як прийме душ. Ще з часів базиліки Святого Серця вона була охайною й чистою, уважно ставилася до особистої гігієни і з острахом — до плутанини, що ніколи не подобалося в ній Шарлотті, яка вже тоді була доволі помітною з-поміж інших. Ці двоє надзвичайно різні. Шарлотта була амбіційною й голосно сміялася: сама ж вона, Лаура, занадто повільна, і, так би мовити, зосереджена на тому, щоб лишатися повільною. Шарлотта ніколи нічого не боялася. А Лаура була обережна. Коли їй дали почитати «Наслідування Христа», вона із дурним запалом читала, ніколи до кінця не розуміючи, хай Господь простить, але відчуваючи, що того, хто наслідував Христа, забудуть, — загублять у світлі та в наскрізній небезпеці. Христос був найгіршою зі спокус. А Шарлотта не захотіла навіть читати, збрехавши черниці, що прочитала. Ага. Вона одягнула коричневу сукню зі справжнім мереживним коміром.
Проте, поглянувши на годинник, Лаура раптом згадала, налякано притуливши руку до грудей, що забула випити склянку молока.
Вона зайшла на кухню і, немов відчуваючи провину за те, що своєю недбалістю зрадила Арманду і відданих друзів, зробила перші кілька ковтків, не відходячи від холодильника, з повільною тривожністю, зосереджуючись на кожному ковткові з вірою в те, що так вона компенсує свій вчинок і це їй врахують як каяття. Якби лікар сказав: «Пий молоко між прийомами їжі і ніколи не роби нічого на голодний шлунок, бо це розтривожить тебе», — вона б, навіть якби не було загрозливої тривоги, пила б ковток за ковтком, день за днем, ніколи б не припускалася помилки, слухаючись, заплющивши очі, з легким запалом, щоб у ньому не знайшлося місця для найменшого вияву недовіри.
Бентежило в усьому цьому те, що лікар, здавалося, суперечив сам собі, коли, даючи поради щодо дотримання точного порядку, якому вона слідувала із завзяттям новонаверненої, водночас казав: «Не зважай, усе роби спокійно, не силуй себе, щоби зрозуміти — повністю забудь про те, що сталося, й усе повернеться на свої місця». І він плескав її по спині, що лестило Лаурі, через що її щоки робилися багряні. Проте, на її скромну думку, один вид порядку суперечив іншому, це так, наче її попросили набрати повен рот борошна і свиснути. Для того, щоб усе було гаразд, вона придумала таке: ту склянку молока, яку врешті було наділено таємничою силою, що мало не в кожному ковткові мала присмак тих слів і відроджувала відчуття від поплескування по спині, ту склянку молока вона несла до кімнати, де «дуже природно» сідала, вдаючи брак будь-якої зацікавленості, «не силуючи себе» — і, отже, винахідливо дотримувалась другого припису. «Не важливо, що я наберу вагу», — думала Лаура. Зрештою, вона ніколи не відзначалася красою.
Сідала на диван, ніби була в гостях у власному будинку, який, щойно оговтавшись, свіжий і прибраний, нагадував їй про спокій чужого дому. Це завдавало стільки задоволення: на відміну від Шарлотти, яка робила будинок відображенням себе, Лаурі напрочуд подобалося підтримувати у своєму будинку знеособленість; знеособленість, що робила його неперевершеним.
«Ох, як добре було б повернутися, справді повернутися», — вдоволено усміхнулася вона. Тримаючи майже спорожнілу склянку, Лаура заплющила очі й зітхнула з відчуттям приємної втоми. Вона попрасувала сорочки Арманду, впорядкувала список справ на новий день, ретельно підрахувала, скільки витратила зранку на ярмарку, не зупиняючись насправді ні на мить. Ох, як добре було б знову почуватися втомленою.
Якби ідеальна людина з планети Марс спустилася на Землю й дізналася б, що її мешканці втомлюються і старіють, вона відчула б співчуття і здивування. Ніколи не розуміючи, що доброго в тому, щоби бути людиною, щоби відчувати втому, щодня помилятися; лише втаємничені розуміли ці тонкощі недоліків і всю витонченість життя.
І вона нарешті повернулася з досконалої планети Марс. Вона, яка ніколи не прагнула бути чоловікові за дружину, із вдячністю заново приймала в собі цю частину, що кожного дня помилялася. Лаура смиренно зітхнула із заплющеними очима. Скільки часу минуло відтоді, як вона втомлювалася? Проте зараз кожен день відчувала себе майже виснаженою, наприклад, прасуючи сорочки Арманду; їй завжди подобалося прасувати, до того ж, без зайвої скромності, вона була напрочуд вправна в цьому.
І тоді вона сприймала виснаження як нагороду. Не було більше тієї фальшивої втоми. Більше не було тієї порожнечі, яскравої й жахливо прекрасної діри всередині. Більше не було тієї страшної незалежності. А ота жахлива проста здатність із такою легкістю не спати — ні вдень, ні вночі, — що робила з неї і якусь надлюдину поряд із її втомленим і здивованим чоловіком. Він зітхав у мовчазному занепокоєнні, що збурювало в ній зворушливу жалість; так, навіть всередині її самовпевненої досконалості — жалість і любов; у надлюдині, що спокійно трималася осторонь. Він, котрий сором’язливо приходив до неї, приносячи яблука й виноград, яким, знизуючи плечима, пригощалася медсестра; він, котрий прибув на церемонію в ролі закоханого, з тужливим зітханням і заціпенілою усмішкою, героїчно змушуючи себе проявляти розуміння до неї, отримавши її від батька і священика, не знаючи, що робити з дівчиною з Тіжуки[4], яка, як спокійний човен розтинає поверхню води, раптом перетворилася на надлюдину. Зараз і більше ніколи. Більше ніколи. Ох, це була просто слабкість; геній був найгіршою зі спокус. Але потім вона повернулася настільки, що знову почала відчувати потребу дбати про те, щоби не завдавати іншим клопоту зі своєю колишньою любов’ю до дрібниць. Вона добре пам’ятала про колег із базиліки Святого Серця, що казали їй: «Ти вже розповідала це сотню разів!»; пригадувала це зі збентеженою усмішкою. Вона повернулася настільки... тепер Лаура втомлювалася щодня, щодня її обличчя згасало в сутінках, а ніч приносила із собою свою колишню мету; це більше не була просто ідеальна зоряна ніч. І все було гармонійно впорядкованим. І, наче цього хотів світ, вона втомлювалася щодня; як і в решти людей її сили танули з часом, вона вже не була надлюдиною. Більше не було тієї досконалості, тієї молодості. Більше не було тієї порожнечі, що одного дня яскраво розверзлася, немов ракова пухлина, всередині її душі.
